Припутні — це невеликий населений пункт на Чернігівщині. Уперше російських військових тут побачили 25-того лютого 2022, а перебували вони в селі до кінця березня 2022 року та найбільшої шкоди завдали, коли відходили. Коли йдеш селом, важко не помітити наслідки війни: спалені домівки, зруйновані будівлі, сліди від бойових автівок на асфальті.
Але — це те, що видно неозброєним оком. Щоби побачити більше, треба бути готовим говорити і слухати.
Ідучи Припутніми, ми зустрічаємо жінку років п’ятдесяти, у синьому квітчастому халаті та теплій олімпійці. На голові в неї — хустка. Жінка повертається з городу. Поруч біжить миле собача з мордочкою вовка, на ім’я Айра. Айра лащиться до нас, незнайомок, а її хазяйка турботливо каже: «Не можна, чужі».
Ми починаємо потроху говорити з пані Н. (ім’я не вказуємо його з міркувань безпеки), розповідаємо, хто ми і звідки. А головне — навіщо та про що хочемо писати матеріал. Щойно вона чує слово «росіяни», починає плакати.
«Мого сина вбили росіяни. Розстріляли…».
Так ми дізнаємося, що в пані Н. було два сини: 24-х і 19-ти років. Старшого в неї назавжди відібрали російські військові. Він був цивільним. Попереджаємо: наступний текст містить чутливі матеріали.
«Він дружив зі ще одним хлопцем, ну як хлопцем, — знайомим, бо той йому в батьки годився. Але вони дружили. У нього були трактори, так мій син йому на тракторі робив, помагав ото все. Ну, і його разом із цим чоловіком вбили, коли вони їхали разом десь у Крупичполе, там працювали. І росіяни на початку Крупичполя їх розстріляли. Той чоловік, його просто спалили, він згорів живцем, не було нічого, до кісточків вуголь… А мій при тілі був, хоча б при тілі був, але обгорений».
Це — не одиничний випадок вбивства російськими військовими цивільних. На жаль, серед місцевих жителів — семеро загиблих.
«Вони ходили по чужих хатах, обходили домівки, а де ніхто не жили, де хати були пусті, бо там виїхали люди, то вони там жили… Їжу забирали. Ось там моя сусідка живе, так у неї позабирали масло, булки, усі олії, — усе, що бачить, усе гребе.
Хай беруть, от тільки нащо ви людей убивали? Ось мого сина — за що? Людей мирних? Розстріляли наших у Крупичполі. Їхала пара на похорон у Вишнівку, так от там у Вербичках, отак як на Вишнівку їхати, їх теж розстріляли. А один чоловік їхав… Отут домік уже згорів, так він поїхав туди на пожар, так вони його біля сільської ради вбили…»
Пані Н. зізнається: був час, коли своїх односельчан мешканці Припутніх ховали не на цвинтарі, а біля церкви. Складне рішення пояснювалось простими міркуваннями безпеки: ані священник, ані сільські жителі не хотіли випробовувати долю, щоб їхати на кладовище.
Також пані Н. згадує випадок, коли жінка старшого віку підірвалась на міні.
«А ще було, баба на міні подорвалась, на мосту. Ми їй казали: ну не їдьте, не їдьте вночі… а вона не послухала й поїхала. Ну, і ми тоді чули, що бахнуло щось добряче».
Наша співрозмовниця на життя не скаржиться. На публікацію історії погоджується тільки на умовах анонімності: боїться, що росіяни можуть повернутися та мститися за розказану правду. Говорить, що життя продовжується, якось справляються. Допомоги ні від кого не отримують, але й не чекають. Каже: а кому ми тут потрібні?
Єдине, за що справді хвилюється, так це за те, що синові своєму не може дозволити поставити пам’ятник; там стоїть звичайний хрест. Знайомі втішають, мовляв, усе одно земля прийняла. Але, здається, для пані Н. таки є різниця.
Говорячи про пережите, Н. не плаче, тримається мужньо. Іноді Айра, мала бешкетниця, ніби відчуваючи, що біль хазяйки стає нестерпним, робить щось миле та дурненьке: ганяється за хвостиком чи норовить вкусити нас за кросівки. І посмішка знову повертається на обличчя нашої співрозмовниці.
І сонечко сяє яскраво, як тільки буває на бабине літо.
І життя триває в селі Припутні на Чернігівщині.
Джерело: Освітній дім прав людини у Чернігові
Матеріал підготувала Крістіна Бут, яка є учасницею навчального курсу «Правда через історії»
