Олена Михайлівна Атаманенко народилася й багато років прожила у Сіверську.
Фото: Олена Атаманенко
Якось у клубі органічного землеробства їй й на очі потрапило оголошення про продаж будинку в одному з малих віддалених сіл Ніжинщини за сміховинно низькою ціною. Так в Олени Михайлівни з’явився дачний будинок на хуторі Кравчиха Талалаївської громади. Думала спочатку, що приїжджатимуть сюди з дітьми та внуками відпочивати, вирощуватимуть овочі, доглядатимуть за квітниками, та поступово життя у єднанні з природою так захопило подружжя, що незабаром вони переїхали сюди назовсім.
– Ніколи не думали, що біда, від якої втікали вісім років тому, наздожене нас і тут, – згадує події дворічної давності Олена Михайлівна. – Хутірець наш розташований неподалік Великої Дороги й це через нього по старокиївській дорозі за старими мапами рашистські завойовники вирішили провести свій сумнозвісний «бліцкриг» по триденному захопленню столиці.
– Як нам тоді жилося? Та так же як і іншим в окупованих українських селах, – веде далі наша співрозмовниця. – Офіційно в нашій Кравчисі зареєстровано не більше трьох десятків мешканців, переважно літнього віку, а проживало, може, вдвічі менше людей. Наші вікна виходять на трасу, тож поки ще було світло й інтернет, рахували з Валерієм Анатолійовичем ворожу техніку й передавали дані в чат-бот, Потім лічили «прильоти». Якось після чергового обстрілу загорілися пожнивні рештки на нашому городі, ми кинулися гасити пожежу. Спасибі сусідам, теж прибігли на поміч. Збиваємо полум’я, а як тільки рашисти відкривають стрілянину – падаємо на землю…
Фото: Наслідки війни на Ніжинщині
Загалом, життя на хуторі має певні переваги – це люди. Їх небагато, може, саме тому вони такі дружні -якщо трапляється біда, вони завжди поруч, і радість розділять, і хліб (саме так у нас тоді й було). А біда в нас тоді й справді трапилася – під час гасіння пожежі Валерій Анатолійович обпікся. З медпрепаратів були тільки гусячий жир та цибулиння-антисептик. Ними й лікувалися.
– Кілька разів заходили й до нас непрохані «гості», – веде далі Олена Михайлівна. – Вікно, одне з тих, що вціліли після чергового «прильоту», розбили. Хворого Анатолійовича, щоправда, не турбували, а в мене перевірили документи, роздивлялися мою фольклорну народознавчу світлицю. Може, тому, що я розмовляла з ними їхньою мовою (у Сіверську багато людей нею говорять), особливо ні до чого не доскіпувалися. Навіть пообіцяли розбите вікно компенсувати мішком картоплі з сусідського погреба, а загалом було дуже страшно. Не стільки за себе, скільки за сусідських внучат, яких батьки привезли на хутір зі столиці, за сусідку Галю, яка по мінному полю йшла на Велику Дорогу за хлібом для тих самих внучат… На щастя, все обійшлося… Ви не уявляєте собі нашу радість, коли в один із найщасливіших наших днів (це я тепер так вважаю) до нас знову прийшли військові. Наші. З хлібом і ліками. З доброю звісткою про те, що вороги відступили… Та що там дірявий, посічений осколками дах, що там пробита снарядом підлога в світлиці, вибиті вікна. Їх вже відновили – нам багато допомагали наші й зарубіжні благодійні фонди, щось робили самі, діти допомагали. Тепер би ще ворогам повну відсіч дати, щоб більше не лізли до нас, щоб не зазіхали на нашу свободу…
