На перетині історичної реальності та художньої вигадки часто виникають образи, що несуть у собі глибокий символічний зміст. Таким є граф Бжостовський – персонаж романтичної п’єси Івана Кочерги «Фея гіркого мигдалю», дії якої розгортаються в Ніжині на початку ХІХ століття (у тексті вказано 1809 рік). Попри вигадане ім’я, образ цього героя навіює асоціації з представниками української аристократії тієї епохи.
Журналісти MYNIZHYN спробували дослідити образ головного героя і з’ясували, що у контексті ніжинського культурного середовища він перегукується з постаттю когось із родини Безбородьків або ж постає як узагальнений образ представника української інтелігенції – освіченого шляхтича, для якого культура, освіта й турбота про громадське благо були справою честі.
Чому саме Безбородьки можуть бути прототипами графа Бжостонського? Бо саме вони мали маєтки в Ніжині та землі в Носівці – як і герой п’єси. Титул графа в місті такожмав не кожний. У тексті згадується й будівництво гімназії вищих наук, яку автор називає академією.
А кого ще може нагадувати цей граф із п’єси? Можливо, когось із представників роду Мусіних-Пушкіних. А яких ще графів ви знаєте в Ніжині?
Граф Бжостовський – молодий чоловік, охоплений ностальгією за дитинством. Його серце прагне не багатства чи слави, а того особливого смаку печива, яке йому колись готувала мати-українка. Воно було незрівнянним, і жоден делікатес Європи не зміг замінити йому цей втрачений аромат.
«Нічого подібного я не зустрічав потім уже ніде», – говорить він, пригадуючи свою мандрівку світом й спроби знайти аналог у вигляді марципанів, мазурок, тортів королеви Собєської, чи інших солодощів. Але жодна страва не змогла змагатися з тим, що назавжди лишилося в його пам’яті – смаком України, її тепла, її пісень, її душі. «Ніде так не билося моє серце, як тут, на лівому березі Дніпра», – зізнається герой.
Печиво стає метафорою його пошуку себе. Воно не просто страва – це символ втраченої гармонії, дому, коріння. Аби віднайти цей смак, граф оголошує, що одружиться з тією, хто зуміє приготувати саме те печиво, що він шукає. Навколо цього бажання спалахує справжнє змагання: панянки розшукують рецепти, намагаються видурити його у бабусі на Магерках, яка охороняє старовинну кулінарну таємницю марципанів «дівочий поцілунок». Однак розкрити її можна лише однією умовою – коли хтось її переп’є, а настоянки в неї ще ті.
У п’єсі навіть наведено фрагмент загадкового рецепта, який вдалося дістати: «кубок теплого молока, масло, найчистіший канарський цукор, п’ять жовтків – все це потрібно збити добре ложкою додати коронки, мушкатного цвіту, цитрики, морелового варення, кубеби три, золотники».
Фото: Титульний аркуш п’єси Івана Кочерги «Фея гіркого мигдалю»
Більшість інгредієнтів нині звучать екзотично. «Коронки» ймовірно є шкірками цитрусових, «мушкатний цвіт» – це ніжна пряність із мускатного горіха, «цитрика» – кислинка від цитрусових плодів, «морелове варення» – з абрикосів, «кубеба» – ароматний перець, а «золотники» – стара одиниця ваги, приблизно 4 грами.
У якийсь момент у місті починають ширитися балачки:
«Граф Бжостовський сам не знає,
Чого йому треба:
То гіркого він шукає,
То мигдалів з неба.
І не знають наші панки,
Що їм і робити –
Чи ладнати марципани,
Чи гіркої пити».
В образі графа все сильніше вимальовується романтична натура: він не просто шукає солодощі, він шукає свою фею, дівчину, яка б могла втілити його уявлення про ніжність, тепло і справжню Україну.
Чому змінилися його вподобання, адже у цукерні пані Францишки він зустрічає дівчину, яка пригощає його гірким мигдалем – і цей мигдаль стає поворотною точкою. «Це не дівчина – це фея», – каже він. З цього моменту Бжостовський починає шукати вже не рецепт, а саме її – свою фею гіркого мигдалю.
Але романтична лінія переплітається з соціальною. Коли головна героїня, Леся, дізнається, що граф начебто збирається продати Носівку, вона обурена. Там у кріпацтві коханий її подруги, якого вони хотіли викупити. Сам Бжостовський не знає про плани з продажу маєтностей та кріпаків – усе це вирішується за його спиною, поки він одержимий пошуком ніжинських марципанів.
У фіналі граф знаходить Лесю, і разом із нею – себе. Вона пригощає його пшеничними булочками. «Що це за булочки?» – запитує він. І чує у відповідь: «Цей аромат – аромат свіжої пшениці, тієї пшениці, що сіяли ваші піддані на золотих нивах вашої Носівки, аромат рідних полів, аромат вітерцю, що обвівав лице стомлених женців та жниць – ваших кріпаків, що працювали на вас усе своє життя, що обливалися потом, щоб ви змогли заживати життя, панувати та шукати по всьому світу нечуваних ласощів та утіх!». Вражений цими словами, граф промовляє: «Спасибі, спасибі вам моя рідна дівчино, і за гірку правду, і за солодку надію! Ви вернули мені мою честь, мій спокій, ви засіяли на моїй безпутній дорозі мов мила зіронька рідного краю. Я полюбив вас тієї самої хвилі, як перший раз побачив вас тоді у цукерні, де ви мені дали гіркий мигдаль. Не кидайте ж мене й тепер, моя люба дівчино! Будьте моєю назавжди, моя мила фея гіркого мигдалю!».
Ця історія перегукується з сюжетом казки про Попелюшку: у Лесі теж є зведені сестри, які хитрощами прагнуть здобути рецепт чарівного печива. Але на відміну від казкової героїні, Леся – наша, ніжинська Попелюшка, що уособлює не лише доброту й щирість, а й глибокий зв’язок із рідною землею. Саме її скромність і душевна сила врешті розтоплюють серце графа.
Таким чином, п’єса Івана Кочерги – це не просто історія про кулінарну примху графа. Це символічна подорож до своїх витоків, до істини, до любові. Печиво – це лише образ, через який головний герой намагається відновити втрачений зв’язок із власною ідентичністю, з рідною землею. Через романтичну лінію, тонкий гумор, гіркі істини та солодку надію «Фея гіркого мигдалю» говорить із сучасним читачем мовою, зрозумілою кожному – мовою серця.
Як повідомляв MYNIZHYN, Ніжин відомий своїми багатими традиціями приготування різноманітних напоїв, які стали невід’ємною частиною місцевої культури. Квас, чай, компот, кава, а також інші улюблені напої ніжинців відображають гостинність і щедрість цього міста. Кожен з них має свою історію та особливості.
