Богоявління (Хрещення) Господнє, або Водохреще (Йордан, Ордан, Водохрища, Водощі, Водосвяття), здавна вважалося одним із найтаємничіших і найшанованіших свят у народному календарі українців. У цей день вода набувала особливої сили, а світ, за уявленнями наших предків, на мить змінював свої звичні закони.
Журналісти MYNIZHYN звернулися до народних переказів, етнографічних записів і спогадів старожилів, щоб відтворити багатогранну картину святкування Богоявління Господнього.
Історія свята бере початок у біблійній події – хрещенні Ісуса Христа Іваном Хрестителем у водах річки Йордан, на паломницькій переправі Віфавара. Ця подія вважається однією з п’яти найважливіших у земному житті Ісуса Христа поряд із Преображенням, Розп’яттям, Воскресінням і Вознесінням. Саме під час хрещення, згідно з євангельським описом, світові було явлено Пресвяту Трійцю: Син Божий стояв у водах Йордану, Святий Дух зійшов у вигляді голуба, а голос Бога Отця з небес засвідчив: «Це Син Мій Улюблений».
Опис цієї події міститься в усіх чотирьох Євангеліях – від Матвія, Марка, Луки та Івана, що надає їй особливого значення в християнській традиції. Більшість сучасних теологів вважає Хрещення Ісуса історичним фактом, так само, як і Його розп’яття. Для християн Хрещення Господнє стало основою самого обряду хрещення, що символізує очищення від гріха і початок нового духовного життя.
Саме на згадку про цю подію християни щороку відзначають велике свято Богоявлення, яке належить до різдвяно-новорічного циклу. Нині більшість християн в Україні святкує Хрещення Господнє 6 січня – відповідно до новоюліанського календаря.
На українських землях християнський сенс свята тісно переплівся з народними віруваннями. Наші предки мали переконання, що саме опівночі перед Водохрищами ріки «хвилюються» – ніби живі, вони відгукуються на небесну подію Хрещення Господнього. Хоч узимку ріки зазвичай були скуті льодом і побачити це явище було неможливо, знаходилися відважні люди, які вночі йшли до води, аби стати свідками цієї містичної миті. Та головним було не побачити, а встигнути набрати води, адже саме опівнічна йорданська вода вважалася цілющою. Її берегли за образами, використовували у випадку важкої хвороби чи поранення, і вірили, що вона здатна захистити людину від усякого лиха.
Готувалися до Водохрищ заздалегідь. Ще за тиждень до свята на річках прорубували ополонки, вирубували з льоду великий хрест і ставили його над водою. Льодяний хрест обливали буряковим квасом, щоб він був червоним – кольору крові й життя. Поруч із ним споруджували престол також з льоду, а всю композицію прикрашали аркою з ялинових або соснових гілок, яку називали «царськими вратами». Так річка перетворювалася на символічний Йордан, де ось-ось мало відбутися велике освячення.
Ранок Водохрищ починався з урочистого богослужіння в церкві. Після служби вся громада вирушала хресною ходою до річки. Попереду несли церковний хрест і хоругви, лунав спів «Голос Господній…», за хором ішов священик із золотим хрестом, прикладеним до чола, а за ним – увесь народ. На Йордань ішли всі: старі й молоді, дорослі й діти. Кожен ніс посуд для свяченої води – пляшку, глечик або відро. Хлопці брали з собою голубів, мисливці – рушниці, заряджені клейтухом. У місцевостях колишньої Гетьманщини молоді чоловіки їхали до річки верхи на конях, заломивши по-козацькому шапки, ніби підкреслюючи зв’язок свята з давньою козацькою традицією.
Біля льодяного хреста процесія зупинялася, і люди ставали великим колом просто на льоду. На тлі білого снігу це видовище виглядало особливо урочисто й символічно. Коли священик занурював хрест у воду, хор співав: «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи…», мисливці стріляли з рушниць, а хлопці випускали голубів, які злітали над ополонкою, ніби несучи людські молитви до неба. Ця мить сприймалася як переломна: вода ставала святою, а світ – очищеним.
Після освячення води люди набирали її в посуд і поспішали додому. Ті, хто приїхав кіньми, обов’язково напували їх йорданською водою, вірячи, що це вбереже тварин від хвороб і зробить їх сильнішими. У різних регіонах існували власні звичаї, пов’язані з Водохрищами. Дівчата вмивалися освяченою водою з калиновими гілками або намистом на дні миски, щоб бути вродливими та рум’яними. На Гуцульщині хлопці навіть водили дівчат до ополонки, щоб ті вмилися «на красу».
Вірування та легенди, пов’язані з Водохрищами, надавали святу ще більшої містичності. На Слобожанщині розповідали, що існує мить, коли вода перетворюється на вино. За переказами, один купець напоїв коней на річці й знайшов у відрі не воду, а вино. Та щойно він від’їхав, напій знову став звичайною водою. Ці історії передавалися з уст в уста, підкреслюючи чудесну природу свята.
На Чернігівщині завжди Водохрища мали й чіткий зв’язок із господарським життям. Якщо на цей день дерева вкривалися інеєм, вважалося, що ярова пшениця добре вродить. Сонячна погода обіцяла чисті врожаї, а похмурий день – хвороби хліба. Господарі уважно стежили за прикметами, адже від них, за народними уявленнями, залежав увесь рік.
Особливе місце займали й обрядові дії в хаті. Перед обідом господар кропив свяченою водою оселю, худобу та двір, малював крейдою хрести на дверях і сволоці, щоб захистити дім від усякого зла. Лише після цього родина сідала за стіл і пила йорданську воду. Вірили, що саме в цей час нечиста сила тікає з води і мерзне на землі, а тому жінкам забороняли прати білизну ще цілий тиждень після свята, аби не впустити нечисть назад у річку.
Водохрища були святом, де християнські традиції тісно перепліталися з давніми народними уявленнями. Тут поєднувалися віра в Боже благословення, шанування води як джерела життя і магічне сприйняття світу. Саме тому Йордань займала особливе місце серед усіх свят року – як символ очищення, оновлення та надії.
Сьогодні багато з цих звичаїв відійшли у минуле, але пам’ять про них зберігається в народних оповідях, спогадах і традиціях. Водохрища залишаються для українців не лише церковним святом, а й глибоким культурним явищем, у якому відчувається зв’язок поколінь і віра в силу води.
Читати ще: "І дрова колю, і в’яжу, і печу": розмова з Валентиною Садовенко з Чернігівщини
