За звичними, на перший погляд, речами часто ховається складна й багатошарова культурна традиція. Однією з таких є штучні квіти, які сьогодні зазвичай сприймаються як утилітарний або поминальний атрибут. Проте для Ніжина ця традиція мала значно глибший сенс: вона була тісно пов’язана з міським побутом, святковими обрядами, релігійними практиками та естетичними уявленнями різних соціальних груп.
Журналісти MYNIZHYN, працюючи з локальними історіями та щоденниками Євгенії Спаської, переконалися, що штучна квітка колись була не просто декоративним елементом, а справжнім носієм культури, символу й краси.
Квіти, що не в’януть, з’явилися значно раніше, ніж пластик і фабричні конвеєри. Задовго до того, як штучна квітка стала звичним атрибутом цвинтаря, вона жила іншим життям – у храмах, на королівських балах, у жіночих зачісках і навіть у політичних жестах. Її історія – це не про дешеву заміну живої рослини, а про прагнення людини зупинити мить краси, зберегти її поза межами часу.
У Стародавньому Єгипті штучні квіти створювали не для побуту, а для вічності. Їх вирізали з тонкого дерева, сплітали з рослинних волокон, а для фараонів і жерців відливали з дорогоцінних металів. Такі прикраси були знаком божественного порядку й символом безсмертя. Живі квіти в’янули швидко, тоді як створені людськими руками мали супроводжувати людину і після смерті.
З винаходом паперу мистецтво штучних квітів отримало новий імпульс у Китаї. Тут воно перетворилося на філософію: квітка була не копією природи, а її осмисленням. Уміння створювати паперові квіти передавалося в родинах як ремесло і як духовна практика. Подібні традиції існували і в Індії, де штучні квіти використовували в релігійних обрядах та оздобленні храмів.
Європа відкрила для себе штучні квіти ще в античні часи. Давні греки вплітали їх у зачіски та прикрашали ними головні убори, а римлянки пішли далі, додаючи аромат – пелюстки просочували пахощами. Так штучна квітка стала частиною цілісного образу, що впливав не лише на зір, а й на відчуття.
У Середньовіччі штучні квіти «оселилися» в храмах. Їх виготовляли в монастирях із шовку та металу, призначаючи винятково для сакрального простору. Саме в цей період виникла традиція золотої троянди – символу особливої честі, якою відзначали визначні заслуги. Квітка тут уособлювала духовну красу, що не піддається тлінню.
Справжній злет мистецтва штучних квітів настав у добу Відродження. Італія, а згодом Франція перетворили їх виготовлення на витончене ремесло. Майстри працювали з шовком, пір’ям, стрічками, створюючи прикраси для королівських дворів. Кожна квітка була унікальною й дорогою. У цей час з’являються бутоньєрки – невеликі квіткові акценти, що могли розповісти про статус, переконання або навіть політичну позицію. Червона гвоздика в петлиці часів Французької революції ставала мовчазним викликом смерті.
Промислова революція зробила штучні квіти доступними ширшим верствам населення. Вони прикрашали інтер’єри, капелюшки, сукні, однак разом із масовістю з’явилася й зворотна сторона – небезпечні фарби, що шкодили здоров’ю майстрів. Лише з часом виробництво стало безпечнішим, а штучна квітка остаточно закріпилася як елемент міської культури.
На українських землях шлях штучної квітки розвивався складніше, ніж у Західній Європі. Традиційний одяг довгий час прикрашали лише вишивкою, а шовк залишався розкішшю, доступною небагатьом. Лише в ХІХ столітті, під впливом європейської моди, з’являються квіткові прикраси у жіночих вінках, капелюшках та міському вбранні. Паралельно формується власна локальна традиція паперових квітів, яка поєднує доступність матеріалу та декоративну виразність.
У традиційному українському вінку штучні квіти не виникають раптово і не слугують простою заміною живих рослин. Первісно вінок мав обрядове значення й плетений був із живих або сушених рослин – барвінку, рутки, васильків, колосся. Вже з другої половини ХІХ століття, на тлі розвитку міського життя, ярмаркової культури та доступності паперу й фарб, у святкових вінках починають з’являтися паперові квіти. Вони співіснували з природними матеріалами, додаючи яскравості, фантазійності та можливості зберегти прикрасу поза сезоном. Так поступово формується новий естетичний пласт українського вінка – менш обрядовий, але не менш символічний, пов’язаний із міським святковим побутом і церковною традицією.
Особливе місце в історії штучних квітів посідає Ніжин
В етнографічних записах Євгенії Спаської зафіксовано, що напередодні великих свят, зокрема Великодня 1927 року, ніжинський ринок буквально наповнювався різнобарв’ям паперових квітів. Дослідниця занотувала, що в місті активно розвивалася торгівля такими виробами, чого раніше не спостерігалося. Цілі ряди дівчат віком 12–15 років із Магерок, Овдіївки, Василівки приходили до центру Ніжина з великими кошиками та букетами, насадженими на високі палки. Їхній товар охоче купували як приїжджі селяни, так і міщани.
Спаська звертала увагу на те, що напередодні Різдва майже ніхто не повертався з базару без фантастичних паперових квітів. Вони були яскравими, зробленими з папіросного паперу, з глянцевим зеленим листям, і коштували недорого – 10–15 копійок за букетик із восьми квіточок. Окремі продавчині пропонували квіти з фарбованої стружки – троянди, волошки, гвоздики, більш натуралістичні за виглядом. Саме такі вироби користувалися популярністю серед міщан та інтелігенції.
Квітами із стружок, або більш дорожчими паперовими були прикрашені плащаниці в центральних храмах Ніжина, а також тонкими рушниками шитими «у хрестах». По околицях міста картина була іншою: там переважали кролевецькі ткані рушники, а квіти – яскравіші, різнокольорові, фантастичніші, але виключно паперові. Таким чином навіть у церковному декорі простежується соціальна й естетична диференціація.
Ці записи дають змогу говорити не лише про ремесло, а про сформовану міську традицію. Паперові квіти в Ніжині були частиною святкового ритуалу, елементом колективної естетики, а не випадковою заміною живих рослин. Вони прикрашали храми, ікони, обрядові об’єкти й ставали важливою складовою підготовки до великих свят.
Радянська доба майже зруйнувала цю багатогранну традицію, звівши штучні квіти до вузької, переважно поминальної функції. Втративши ручну працю й символічний сенс, вони поступово перетворилися на стандартизований виріб. Водночас нам вдалося відшукати приклади паперових квітів 1950-х років, які збереглися у вінчальних іконах подружжя Петра та Софії Подолянко з села Володькова Дівиця, нині Ніжинського району. Ці свідчення доводять, що навіть у складні часи штучна квітка зберігала свою естетичну цінність і символічне призначення, залишаючись важливим елементом святкового й релігійного побуту.
Сьогодні ж штучні квіти знову повертаються до свого первісного значення. Сучасні майстри працюють із папером, тканиною, новими матеріалами, переосмислюючи давні техніки. Вони з’являються в дизайні, моді, сценографії, мистецьких проєктах. Історія ніжинських паперових квітів нагадує, що це явище має глибоке коріння і є частиною локальної культурної спадщини.
У Ніжинському краєзнавчому музеї імені Івана Спаського з 9 лютого до 13 березня проходять майстер-класи з виготовлення штучних квітів з синельного дроту «Між традицією та фантазією: штучні квіти у світовій культурі й ніжинському побуті».
Штучні квіти не змагаються з живими. Вони виконують іншу місію – зберігати образ, ідею, пам’ять. І, можливо, саме тому їхня історія така тривала: людині завжди було замало краси, яка минає надто швидко.
Як повідомляв MYNIZHYN, українська хустка – не просто тканина. Вона зберігає пам’ять про дівочі літа, родинні традиції та старовинні вірування, свята і зміни поколінь. Сьогодні хустка знову стає символом жіночності, національної ідентичності та стилю.
