Більшість районів Чернігівщини у 1921 році контролювали більшовики. На початку березня вони розгорнули жорстку кампанію продроз-верстки. У населення забирали все - збіжжя, реманент, худобу... Обурені і втомлені поборами селяни посилають своїх посланців до Нестора Махна з проханням «завітати» до їхнього краю.
Як пише чернігівський науковець Євген Населевець, навесні 1921 року Махна з усіх боків затиснули на Полтавщині потужні більшовицькі частини. Разом із групою Петренка у кількості 1500 шабель він провів контратаку, в результаті якої вдалося вщент розбити противника, велика кількість червоноар-мійців потрапила у полон.
«Через 2 дні атаки більшовицьких частин поновилися, - пише Євген Населевець. - Впродовж цих виснажливих боїв махновці відбивали атаки червоноармійців, але 24 березня в одній з контратак Махно був поранений у стегно і впав з коня. Його поклали на кулеметну тачанку і почали відступ. 16 березня було прийняте рішення переформувати групи у підрозділи по 100-200 бійців і розіслати їх у різні райони для розгортання повстанського руху. З Махном лишився особливий полк із 200 бійців, на який того ж дня наскочила 9-та кавалерійська дивізія і впродовж 13 годин 180 верст переслідувала його. 17 березня виснажених повстанців атакували свіжі кавалерійські частини, що переважали чисельно у 4-5 разів. Запеклий бій зав’язався за 40-50 сажнів від тачанки, де лежав Махно. Врятуватися «батькові» вдалося лише завдяки п’ятьом кулеметникам-смертникам, які добровільно стрибали з тачанок і кулеметним вог нем та бомбами зупиняли погоню».
Махновському загону Феодосія Щуся, який налічував 500-600 шабель і 9-10 тачанок, вдалося пробитися на Чернігівщину. За рахунок місцевих селян його кількість збільшилася до 1000 чоловік.
«Багато бійців були вдягнуті у червоноармійську форму, що вводило в оману супротивника, - розповідає чернігівський краєзнавець Олександр Ясенчук. - Бойовий шлях загону проліг по багатьох населених пунктах південних повітів Чернігівської губернії, де махновці нищили установи радянської влади, вбивали комуністів і комнезамівців. Мало не у кожному селі селяни передавали махновцям протоколи сільських зборів з резолюціями про повну підтримку їхніх дій, - продовжує він. - Рейд супроводжувався безперервними боями з підрозділами Червоної Армії, міліції та чека. 25 квітня махновці захопили Дубов’язівський цукровий завод, а пізніше і Парафіївський».
Губернська військова нарада розробила план протидії махновцям, яким передбачалося відстояти артилерійські склади у Ніжині і не допустити з’єднання загону Щуся з загоном отамана Галаки (Івана Васильчикова), що діяв у Городнянському повіті. Начальник губернської міліції запропонував начальнику ніжинської міліції Науму Точоному виступити з загоном міліції на село Дорогинку, зайнявши його до приходу махновців, використати гарні природні умови для влаштування засідки.
За словами Олександра Ясенчука, у самому Ніжині оголосили воєнний стан.
«Начальник Ніжинської міліції Точоний сформував загін у складі близько 150 чоловік: ніжинської повітової міліції - 40 піших і 15 кінних, а також з продовольчої роти 90 червоноармійців - вихідців з Росії, - розповідає краєзнавець. - Всі бійці загону були озброєні рушницями і гранатами, мали 2 ручних і 2 станкових кулемети».
Близько четвертої години ранку 29 квітня ніжинський загін чекістів підійшов до Дорогинки, але там на них чекав «сюрприз»: напередодні вночі махновці зайняли село, порубали міліціонерів, комнезамівців і членів сільради. Помітивши більшовицький загін, повстанці зосередились на краю села у кінному строю, заховавшись у перелісках та ярах, і таким чином влаштувавши засідку, чекали моменту для атаки.
«Не уйдешь»!
«Напад махновців виявився для більшовиків несподіванкою, оскільки вони навіть не вислали розвідки, - розповідає про деталі бою завідувач історичного відділу Ніжинського краєзнавчого музею Віктор Ємельянов. - Спочатку повстанці відкрили вогонь, а потім стрімким галопом кинулися в атаку. У лавах противника почалася паніка, але шквальним вогнем їм вдалося відбити перший наступ. Більшовики вирішили зайняти кругову оборону і використати кулемети, але махновська кіннота вдарила з флангів, оточила ніжинський загін і розбила його вщент. З усього загону дивом вижили лише два бійці».
Пізніше один із червоноармійців, який побував у полоні махновців, розповідав, що загони Щуся рухалися під червоними прапорами. На тачанках спереду було написано «Не уйдешь», а ззаду - «Не догонишь». Полонених червоноармійців махновці, як і раніше, відпускали, попередньо їх роззброївши, роздягнувши і забравши гроші.
Віктор Ємельянов наводить свідчення одного з учасників бою Калістрата Січкаря, який зазначає, що командира міліції Наума Точоного охопила паніка і він, пришпоривши свого коня, на очах у всього загону, втік з поля бою, а за ним помчали ще чотири кінних міліціонери.
Як свідчать архіви, у своїх спогадах Точоний змальовує зовсім по-іншому хід бою, показуючи в першу чергу свій героїзм, а всіх загиблих змальовує боягузами.
Після цілковитого розгрому чекістів Ніжин опинився під загрозою нападу махновців, у місті не було жодної військової частини. Згодом на лінію Бобровиця-Ніжин вийшов бронепоїзд і почали підтягуватися червоноармійські частини. Маневреному загону 58-ого полку 7-ої Володимирської дивізії разом із загоном з 63 продармійців під командуванням Давидова вдалося вибити махновців із Дорогинки. Виснажені безперервними боями, на початку травня махновці рушили на Полтавщину для підтримки місцевого повстання, де невдовзі в одному з боїв загинув Феодосій Щусь.
Ідейні послідовники чекістів
З поля під Дорогинкою тіла загиблих чекістів поховали у братській могилі в Гоголівському парку Ніжина, а за 90 років після бою вже сучасні міліціянти вирішили увіковічнити носіїв «червоного терору» у камені. 29 квітня 2011 року у Гоголівському парку Ніжина урочисто відкрили стелу «міліціонерам, які загинули від махновських бандформувань».
Тодішній начальник обласного УМВС Олександр Михайлик сказав: «Пам’ять про них (чекістів, - Авт.) завжди буде жити у наших серцях. їхній героїчний приклад є зразком для підростаючого покоління - для молодих офіцерів міліції».
Не менш красномовним був і перший заступник міністра Леонід Зима: «Міліція надає особливу увагу саме таким подіям, які виховують молоде покоління в дусі захисту інтересів держави».
Відкривав пам’ятник і тодішній міський голова Ніжина Михайло Приходько, який після Революції Гідності опинився за ґратами. «Служиві люди» за звичкою називали загиблих чекістів захисниками Ніжина, а селянських повстанців бандитами.
На думку краєзнавця Олександра Ясенчука, у полі під Дорогинкою зійшлися дві ворожі ідеології - більшовизму та анархізму.
«Дуже жаль, що тодішні міліціонери визнали себе фактично послідовниками більшовиків і творця ЧК та організатора «червоного терору» Фелікса Дзержинського, увіковічнивши у лабрадориті тих, хто грабував і вбивав українських селян. З подібною завзятістю можна було встановити ще і пам’ятник «професійному чекісту» Івану Біксону, керівнику чернігівського ЧК, або навіть Єжову. Вони ж бо долучилися до розгрому бандитизму!»
За словами дослідника, у Чернігівській губернії до 1922 року існували концентраційні табори примусових робіт, у кожному з яких перебувало як мінімум 600 осіб. Потрапляли туди люди за співпрацю з повстанцями, агітацію проти радянської влади, організацію мітингів із закликами непідкорення владі.
За інформацією представника Українського інституту національної пам'яті у Чернігівській області Сергія Бутка, братська могила, де поховані чекісти, перебуває під охороною держави і стоїть на обліку Ніжинської міської ради.
«Департамент культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської облдержадміністрації включив цей об’єкт відповідно до вимог Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» до об’єктів, що підлягають зняттю з обліку місцевих органів влади, і надіслав відповідне клопотання до Міністерства культури, - пояснює Сергій Бутко. -Демонтувати стелу не можна, бо це могила, а не меморіальний об’єкт. Відповідно до правової процедури, Міністерство культури має видати наказ, за яким цей об’єкт підлягає виключенню з Державного реєстру пам’яток, - продовжує науковець. - Надалі рішенням Ніжинської міської ради стелу повинні зняти з обліку. Ми будемо рекомендувати перенести останки червоноармій-ців на місцеве кладовище».
Сергій Бутко твердо переконаний, що цей об’єкт не може бути пам’яткою, а держава не зобов’язана його охороняти та витрачати кошти на утримання. Скільки ж грошей було витрачено на спорудження стели, відомо хіба що тим, хто ініціював її встановлення. Більшість із них вже не працює у внутрішніх органах.
Віталій Назаренко, "Чернігівщина" №17 (574) від 28 квітня 2016
