25 Грудня 2016
2184
38-річний ніжинець Ярослав Іванов щойно повернувся з Іспанії, де місяць перебував на реабілітації. Шістьох українських хлопців, скалічених війною на сході України, приймала українська діаспора
38-річний ніжинець Ярослав Іванов щойно повернувся з Іспанії, де місяць перебував на реабілітації. Шістьох українських хлопців, скалічених війною на сході України, приймала українська діаспора.
Був тяжко поранений в голову у вересні 2014 року під селищем Дмитрівка Луганської області. Туди гончарівську танкову бригаду перевели відпочити від боїв. Та через пару днів на тихе місце полетіли снаряди «Смерчів» (реактивна система залпового вогню. Стріляє реактивними снарядами. Якщо «Град» накриває площу 4 та на відстані 20 км, то в «Смерча» площа поразки — 67 га (672 тис. кв. м) при дальності залпу від 20 до 90 км. Спалює усе, навіть бронетехніку).
Іспанія. Середземне море, пальми, паелья
— Нас зустріли в Мадриді. А жили на узбережжі Середземного моря в селищі Ло-Паган, регіон Мурсія. Для нас винаймали великий одноповерховий будинок. Я жив у кімнаті з ще одним хлопцем, — розповідає Ярослав. Говорить ще повільно, деякі слова вимовляє важко, але все зрозуміло. Навіть здивувалася, адже мене попереджали, що в чоловіка складнощі з мовою.
Показує фотографії. Ось хлопці в літаку. Зустріч в аеропорту, ресторан. Усі усміхнені. Будинок, де жили. Біля моря — на фоні човнів та катерів, із великим металевим биком. Під пальмами, із кактусами. У різних містах Іспанії, на фоні архітектурних споруд.
— Метрів 50 — і море, — продовжує Ярослав. — Було тепло, тільки останні дні дощило. Хлопці купались, я не ризикнув.
— У нього терморегуляція після поранення порушилась. Нам нормальна вода, йому — гаряча або холодна. Аби душ прийняти, треба довго крутити, поки воду підбереш, — пояснює 36-річна дружина Світлана Іванова. Іспанія — перша поїздка, куди Ярослав після поранення їздив без неї. — Ярослав до першої групи не потрапив, — каже дружина, — було літо, жарко, а йому на сонці не можна. Два осколки залишились глибоко в голові, діставати небезпечно.
Щодня до нас приходили люди з діаспори. Їх там чоловік 30. Вдень працюють, а після обіду - до нас. Привозили гостинці, допомагали в побуті.
Інна, реабілітолог, яка масаж робила, — теж українка. Гарний спеціаліст, відомих людей масажує. Давно переїхала з України, в Іспанії живе з дочкою. Інша, готувала нам, прибирала. Вона більше 15 років там працює.
— Чим пригощали в Іспанії?
— Креветки королівські, восьминоги всякі, мідії, гребінці, інші морепродукти. І не морожене, свіже, — перераховує Світлана. — Я таке не розумію, каже. Ну ти ж, кажу, рибу любиш? «Рибу, але не оцих п’явок».
— Ольга, жінка з української діаспори, сама робила для нас паелью. Це як плов, тільки в сковорідці, там рис і морепродукти, — показує Ярослав фото страви зі здоровенними креветками.
Представники української діаспори в Іспанії об’єдналися для допомоги українським військовим у зоні АТО. У Мадриді діє асоціація «З Україною». Щотижня відправляють гуманітарну допомогу для фронту: від шкарпеток до тепловізорів. У рамках проекту «Подай руку солдату» та «Герої-захисники» запрошують до Іспанії на реабілітацію бійців, поранених у війні на Донбасі. Уже побували 35 українських ветеранів. Організація «Армія БОБ Мурсія» забезпечує їм відпочинок та догляд.
— Люди сподобались, простіші, ніж у нас. Там немає такого, щоб напоказ одягатися, вихвалятися. Живуть простіше, ходять так, аби було зручно. Жінки майже не носять каблуки.
Після поїздки стало краще. Рука розігнулася й потеплішала. Запрошували приїжджати ще.
— Телефон залишили?
— Я військовий, знайду.
До війни
Три роки в Мукачевому
Ярослав у минулому кадровий офіцер. У 2000 році закінчив Сумський військовий інститут ракетних військ і артилерії.
— Потім його направили в Мукачеве, приїжджав до Ніжина у відпустку. І запропонував мені їхати з ним. А я гір ніколи не бачила. «А що, — кажу, — поїду!» Він не чекав, може, що погоджуся, адже весь час відмовлялася, — розповідає Світлана, обоє аж заливаються сміхом, згадуючи. — Три роки в Мукачевому прожили, повернулися. А в 2006 році Максим народився. Зараз сину 10 років.
Війна
«Страшно перші два дні, а потім байдуже»
— Прибули в Луганський аеропорт, нас там і залишили. Відразу було тихо, ще цивільні працювали. Потім їх усіх вивезли. А через кілька днів почалося: «Гради», міни, танки. Такого ми не чекали, — згадує Іванов. — Страх був тільки перші два дні, як почали стріляти. Ноги трусилися, коли вперше «Гради» пішли. У всіх такий стан був... Палили, не перестаючи. Може, і пили б, та не було чого. А потім вже байдуже стало.
52 дні в облозі. «Гради» лупили з усіх боків. Від аеропорту потім нічого не залишилось.
Там таке було, я вдома усього не розповідаю, ні жінці, ні мамі. Це зараз пішли з хлопцями, випили, побалакали, згадали, все.
Їжу нам скидали з літака. Воду, якісь консерви. Трохи макаронів залишалось, каші без смаку. Майже не їли. Ні цигарок, нічого. Стояв резервуар з технічною водою, із землі, обкладений плитами. Ми її пили. Змії там жили. Так хлопці ловили й їли тих змій. І їжаків. Я - ні, я й устриці в Іспанії не дуже їв.
— До них не можна було ні волонтерам дібратися, ні передати щось. Єдину посилку вдалося доставити перед самим проривом. Не знаю, як волонтери з Ніжина це змогли. Каву, цигарки - йому більше нічого не треба було. Ми не знали, чи дійде, просто написали: «Луганський аеропорт, майор Іванов».
Приїхали, відпочили від боїв
У Першій гончарівській танковій бригаді Ярослав був артилеристом, коректувальником. Працювали в парі: він робив основну роботу, прапорщик прикривав.
На початку вересня бригаду перевели в селище Дмитрівка під містом Щастя. Увесь підрозділ, із різних гарячих точок, відправили туди перепочити.
— Це був глибокий тил, хлопці розповідали, там зроду-віку не стріляли. Уже був розбитий табір, розмістилися в наметах, — згадує місце останньої дислокації Ярослав. — Два дні — тиша. Ми навіть міни склали. А вночі накрили «Смерчі». У них снаряди більші, далі летять, руйнівна сила більша.
Я того обстрілу не чув, це вночі було, ми всі спали. Під ранок з 3 на 4 вересня. Голову пробило уві сні, я й не прокинувся.
«Дірка в голові, а він каже: хай так буде»
У львівському госпіталі біля чоловіка Світлана була місяць. На роботі, у ніжинському ресторані, де вона працює кухарем, поставилися з розумінням. Дівчата виходили в її зміну.
Через місяць настала черга мами Ярослава - Лідії Іванівни.
— Із бабусею й малий приїжджав. Максим зі школи цілу купу малюнків привіз. І на госпіталь, і татові особисто.
Усіх інших, перед тим як закривати голову пластиною, на 45 діб відпускають додому. Щоб поспостерігали, чи все нормально, чи не буде яких ускладнень. А нам лікар сказав: «Якщо він поїде додому, назад ви його вже не привезете». Він би й не приїхав, — упевнена Світлана. — Йому вже вся ця лікарня набридла. Каже: «Можна я буду так ходить?» Яма під шкірою — видно, як мозок пульсує, як у немовляти тім'ячко, — а він хоче так ходити! То лікар і каже: «Давайте ми закриємо голову, а тоді нехай їде».
Лікування
«Лікарі казали: не зможе. А він говорить»
Ярослав — інвалід першої групи, інвалідність дали безстроково.
— Казали, не закінчується нервація. Ніби й сухожилля в гарному стані, і м’язи. Усе ціле, а в мозок імпульс не йде, — зітхає Світлана.
Вони зі свекрухою Лідією Іванівною щоденно роблять Ярославу масажі.
— М’ячики колючі, різні причандалля застосовуємо, як лікарі навчили. У нас спеціалістів нема. Страшно: натиснуть, та не там. От у Львові — саме реабілітологи, а не просто масажисти. Кричи, матюкайся — все одно робить. Від того, що погладиш, результату не буде. Болить, значить, м’язи працюють.
Йому лікарі і відсотка не давали, що розмовляти буде. Ходити, казали, буде. Не так, як раніше, але буде. На руку — давали 50 відсотків, що відновиться. Але центр мовлення дуже пошкоджений. А Ярослав, усім ворогам на зло, розмовляє, — із гордістю каже дружина.
Земляки допомогли
У вітальні Іванових гасає цілий зоопарк: французький бульдог і песик-напівкровка, коти Сенька й Чуча. Лідія Іванівна працює у ветеринарній лікарні. Щойно повернулася з роботи. Говорити про сина не може без сліз:
— Коли біда сталася, не знали, що робити далі, куди звертатися. Подзвонив Сергій Ступак, голова афганської спілки, сам запропонував допомогу. Запросив, а як прийшла, — розказав, яку допомогу Ярослав має отримувати, куди звернутися, щоб підлікували. Допоміг сину оформити землю, ділянку в Ніжині. І ще два гектари. Якби не Сергій Михайлович, я б нічого цього не знала. Кругом мене підштовхував, кудись писати, щось робити. Зв’язувався з Олександром Кодолою, нашим народним депутатом, допоміг Ярославу поїхати в санаторій. Щиро йому за це дякую. І Андрію Гомоляку. Поїздку в Італію організував він. Із Андрієм Ярослав познайомився в АТО, разом служили.
Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №50 (1597)
Новини по темі:
15.05.2024, 07:37
473
14.05.2024, 15:09
686
17.04.2024, 11:37
1706
14.04.2024, 10:55
1273
12.04.2024, 14:55
501
11.04.2024, 15:27
812
