Завантаження ...
banner

«Пам’ятаю, як скинули ворожі бомби на Ніжин…» - історія однієї ніжинської родини

307258202_341275748158444_5364447013075516899_n.jpg

«Прокидайся, донечко, ясне моє сонечко. Чуєш? Грім буркоче. З неба не гроза, громовиця, люта і страшна розбійниця впала серед ночі...»

Багато українців змушені були залишити свої домівки й тікати від російських «обіймів». Таких історій українців, які під свистом російських куль виїхали зі своїх домівок - мільйони. 

Війна змусила втікати людей до більш безпечних міст та країн. А там переселенців приймають місцеві жителі: приймають, як своїх, як рідних... 

MYNIZHYN.com поспілкувався з жителькою Ніжина – Іннесою Алексєєвою, яка зараз перебуває у Братиславі. Вона розповіла нам, яким був для неї перший день повномасштабного вторгнення рф на Україну, про свої емоції, переживання, переїзд за кордон та життя і роботу в Словаччині. Причому, коли вона розповідала нам про перші дні війни, про вибухи на рідній землі…, то просто не могла спокійно говорити, стримуючи сльози…Бо той біль і жах закарбувався в душах українців, мабуть, назавжди.

- Ранок 24 лютого 2022 року запам’ятається назавжди всім жителям України.. Розкажіть, де саме вас застала війна?

- Ранок, 24 лютого для мене почався о 4:30, як і для більшості українців. Я прокинулася, від не зрозумілого на перший погляд, звуку і, навіть, була здивована, бо подумала, що за вікном просто гримить грім… Але,
вже через кілька хвилин, я знову почула ще більш потужніший звук і… завмерла, в очікуванні наступного. Потім, потягнулася рукою до телефону, і побачила, що мої рідні та близькі почали писати у соцмережах про те, що розпочалася війна!...

Я дивилася на сина, який мирно спить у своєму ліжечку і голосно, дуже голосно почала молитися. Я молилася так голосно, що розбудила Кирила. Він запитав: мамо, що трапилось? Я обняла його і сказала: нічого, все добре, синку.

«Пам’ятаю, як були скинуті ворожі бомби на Ніжин… Я поверталася додому і коли підняла очі вгору, побачила, що летить російський літак...»

Ми з сином поїхали до батька за місто. Але, вже 25 лютого, почали йти колони ворожої техніки. Вони були безкінечні і опанував страх і за сина, і за батька, і за всю родину, і за моїх колег. Було досить страшно,
але я трималася, як і більшість українців. Молилася і сподівалися, що це просто страшний сон. Згодом, ми повернулися до Ніжина і перебували у місті до початку квітня.

Пам’ятаю, як наприкінці березня були скинуті ворожі бомби на Ніжин… Я поверталася додому і коли підняла очі вгору, побачила, що летить російський літак. Я зразу зрозуміла, що він ворожий, тому, що спрацювала сирена, заметушилися люди і в кожного в очах був страх. Саме в той день постраждав будинок відомої родини лікарів Баришкевичів та інших родин Ніжина. Було дуже страшно і мій син в той день страшенно злякався! Я зрозуміла, що повинна вивезти свою дитину в більш безпечне місце!

- Ви зараз перебуваєте за кордоном. Поділіться з нашими читачами, якою була ваша дорога за кордон? Чи знали куди їдете, чи це було спонтанне рішення, аби виїхати подалі від небезпеки?

- Коли війська рф покинули Чернігівську область, ми із сином поїхали до Івано- Франківська. В мене було розуміння, що я повинна, як мати – врятувати свою дитину від небезпеки, але в Ніжині залишалася робота
та рідні. На той момент, мій друг Miro, зі Словаччини, запропонував приїхати і пообіцяв допомогти з роботою. Я взяла квитки і через півтори години ми вже були в дорозі до Словаччини. Я дуже дякую тепер вже, моєму директорові і безцінній людині – Miro Hornak, який запросив мене працювати до своєї словацької компанії, яка займається міжнародними конференціями та майстер-класами.

Зараз працюємо у напрямку біотехнології та фармакології. Коли ми приїхали до Словаччини, Miro нас зустрів гостинно: показав місто Братиславу, допоміг знайти житло. І вже 4 квітня я приступила до роботи менеджером у компанії «Флемін та Вайсаміт», яку очолюють Miro Hornak та Jozef Alaksa.

В компанії працюють 12 українців. Я була першою. Українці роблять великі успіхи та досягнення на світовому ринку: організовують різні майстер-класи та конференції. Причому, засновники компанії розглядають можливість відкриття такого бізнесу в Україні, що дозволить відкрити додаткові робочі місця.

- У вас є маленький син. Як він, чи пішов навчатися до школи там? Чи починає вже розмовляти англійською?

- Міро допоміг знайти школу для Кирила. Ми зателефонували туди і нам сказали, що син може приступити до навчання вже після 20 квітня. Тож, зараз Кирило навчається у словацькій школі а також дистанційно
виконує завдання в українській. Він добре розмовляє словацькою і знайшов собі тут друзів. А я щаслива від того, що маю таку чудову роботу, працюю в команді професіоналів. Я вдячна за це Miro Hornak, Jozef Alaksa, родині Ліані та Ігорю Замоцька, які стали для мене справжніми друзями. Крім того, я почала займатися волонтерством: підписала момерандум з Міжнародним фондом допомоги українцям.

Завдяки Jozef Alaksa ми придбали тепловізійні приціли для наших бійців. Об’єднавши свої зусилля із волонтерами Австрії, змогли відправити до України 5 автомобілів з гуманітарною допомогою. 

«Я живу з надією і молитвою за Україну і вірю в нашу Перемогу»!

- А які умови перебування за кордоном для українців?

- В Словаччині я наймаю житло. Оренда квартири коштує 500 євро. Кирило ходить до школи, за яку я також сплачую кошти – 38 євро за місяць, плюс обіди. Я працюю, сплачую податки і намагаюся постійно допомагати своїй Україні. Я живу з надією і молитвою за Україну і вірю в нашу Перемогу! Щодо умов перебування українців за кордоном, то знаю лише, що змінилася оплата ЮНІСЕФ. Але я працюю з першого дня свого перебування тут і сама винаймаю житло, то всіх тонкощів перебування не знаю, просто можу говорити, як живу тут я. Але хочу сказати, що Словаччина – чудова країна, яка відкрила двері не лише мені, а й тисячам українців. Гостинно прийняли, завжди допомагають, підтримують.

- А що б ви побажали нашим читачам?

- Звичайно, що побажати хочеться Миру та Перемоги нашій Україні! Я схиляю голову перед кожним українським солдатом, перед кожним захисником. Я вірю в нашу Перемогу і сподіваюся, що кожен, хто
повернеться з-за кордону в Україну, приїде з великим багажем знань, які буде втілювати у розбудову нашої України.

 

 

Фото з архіву Іннеси Алексєєвої

Оля Полякова — Колискова Мелодія України.