Це був звичайнісінький вересневий день у школі. Мені було шість. Після чотирьох уроків у нас була виховна година, на якій вчителька розповідала про правила поведінки і систему оцінювання.
Це був звичайнісінький вересневий день у школі. Мені було шість. Після чотирьох уроків у нас була виховна година, на якій вчителька розповідала про правила поведінки і систему оцінювання.
Моїм однокласникам стало нудно, вони почали перегукуватися та кидати один одному папірці. На зауваження вчительки казали, що хочуть гратися. Тоді вона сказала: “Запам’ятайте: ваша думка нікому не важлива!”.
Коли я перейша до середньої школи, там мою першу вчительку “цитували” ледь не всі вчителі-предметники. З відповідей, які починалися з фрази “я вважаю”, вони насміхалися, називаючи це спробою ухилитися від відповіді. За будь-яке відхилення від думок, викладених у підручниках, ставили незадовільні оцінки.
У класі 8 чи 9 насмішки переросли у справжні образи. Кілька вчителів дозволяли собі називати нас тупими вівцями, “ще й з власною думкою”, стверджували, що наша максимальна життєва перспектива — гнати самогон та прибирати сміття.
У дев’ятому класі таке ставлення досягло апогею. Саме тоді я вперше відчула тотальний страх висловлювати свою думку. Наприклад, коли на уроці я була готовою до відповіді, боялася підняти руку й промовити бодай речення. Бо раптом мене знову принизять?
Так тривало кілька тижнів, згодом — місяців. Мої оцінки ставали дедалі гіршими — замість звичних 10-12 балів з’явилися 6-7. Я ніяк не могла опанувати свій страх.
Критичною точкою стали слова вчительки української мови. Коли мій сусід по парті сказав, що мені добре вдається писати цікаві твори, вона заперечила: “Не фантазуй! Настя — давно вже не авторитет”. Ох і зачепило мене це! Я вирішила будь-якою ціною довести, що вона помиляється.
Ні, мій страх нікуди не дівся. Навпаки, ще більше підсилився. Але я вирішила боротися з ним.
Я придумала собі метод, який використовувала для відповідей у класі: уявляла, що у приміщенні нікого нема, а переді мною стоїть не вчителька, а подруга чи сестра. Напередодні вдома перед дзеркалом по кілька разів проговорювала вивчену інформацію, щоб розповідати її “на автоматі”. І на уроках мені все вдавалося! Оцінки знову стали відмінними.
Я гадала, що після закінчення школи мій страх висловлювати свою думку публічно зникне. Та це не так. У відповідальний момент в моїй голові досі лунає фраза першої вчительки: “Ваша думка нікому не важлива!” Щоразу це вибиває мене з колії.
Саме тому мені важко відповідати на університетських заняттях чи під час дискусій, висловлювати ідеї на робочих нарадах. Та й навіть з друзями я часто просто відмовчуюся або заздалегідь обмірковую свої слова, аби щось розповісти.
Не так давно я очолила Профбюро факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка і тепер повинна систематично проводити зустрічі команди. Щоразу напередодні я шалено хвилююся, обмірковую кожне своє слово і жарт, аби все звучало бездоганно.
Я часто переконую себе, що висловлюватися все-таки варто, навіть якщо сказане буде хибним. Шкодую, що, будучи дитиною, сприймала слова вчителів аж надто буквально, дозволяла себе принижувати. Більше я такого не допущу ніколи.
…Коли я зараз зустрічаю своїх вчителів, вони поводяться дуже мило, кажуть, що радіють моїм успіхам, постійно про мене згадують і ставлять у приклад теперішнім учням. Та мені важко повірити у щирість їхніх слів, хоч вже давно не ображаюся на цих людей.
