Завантаження ...
banner
banner

"Північний потік-2" – реальність яка дарує шанс

tn_30072021_f18.jpg

Інформаційний простір другої половини минулого тижня був майже повністю заповнений коментарями підсумків зустрічі канцлера Німеччини Ангели Меркель і президента США Джозефа Байдена та прогнозуванням розвитку ситуації довкола України в майбутньому. Звісно, нічого приємного в оприлюдненій за підсумками цієї зустрічі декларації Україна не отримала, та й саме міжнародно-правове оформлення цих підсумків, ця сама декларація, за своєю вагою варта не більше, ніж сумнозвісний "Будапештський меморандум".

Інформаційний простір другої половини минулого тижня був майже повністю заповнений коментарями підсумків зустрічі канцлера Німеччини Ангели Меркель і президента США Джозефа Байдена та прогнозуванням розвитку ситуації довкола України в майбутньому. Звісно, нічого приємного в оприлюдненій за підсумками цієї зустрічі декларації Україна не отримала, та й саме міжнародно-правове оформлення цих підсумків, ця сама декларація, за своєю вагою варта не більше, ніж сумнозвісний "Будапештський меморандум".

Для повноцінного усвідомлення факту появи саме такого фіналу епопеї з "Північним потоком-2" та планування подальших дій варто зрозуміти декілька очевидних речей.

1. Захід боїться Росію й не готовий до жорсткого протистояння з Путіним в дусі Рейгана та Тетчер 80-х років минулого століття. Всі ці вибіркові санкції, гучні виявлення пустопорожньої стурбованості, боязкі заклики до стриманості, мізерна (у порівнянні, наприклад, з Афганістаном) військова допомога Україні, демонстрація підтримки через перебування військових кораблів НАТО в Чорному морі, спільні військові навчання – не більше ніж намагання хоч якось зберегти обличчя. Зрештою, ніщо з переліченого ані на крок не наблизило припинення війни на Донбасі та повернення Криму, а зупинка воєнної агресії Путіна проти України відбулась, у першу чергу, завдяки готовності українців зі зброєю в руках боротися з ворогом.

Якщо ж говорити про практичні дії, то вони яскраво ілюструються процесом набуття Україною хоча б перспектив членства в НАТО – нескінченне висування все нових і нових вимог, обтічність фраз, пошук приводів для відтермінування предметної розмови. Й це при тому, що майже всі країни Балкан вже давно стали членами НАТО практично без виконання будь-яких умов, а у 2022 році теж у вигляді жесту доброї волі задекларовано їх вступ до ЄС. Більше того, нав'язування Україні капітулянтської ідеї безумовного виконання "Мінських домовленостей", у тому числі через такі руйнівні механізми, як "формула Штайнмаєра", свідчать про готовність частини західного світу будь-що остаточно позбутися "української проблеми", навіть за рахунок втрати нею суверенітету.

Повертаючись до оприлюдненої Байденом і Меркель декларації, цілком можливо, що Росія підпише якісь зобов'язання відносно гарантування транзиту газу через територію України на 10, 15, а може й на всі 100 років. Але де гарантія, що вона їх виконуватиме? Так само, як вона "виконала" вже згаданий "Будапештський меморандум" або Договір про дружбу з Україною, якими нашій державі гарантувалася недоторканість кордонів. Де гарантія, що "Газпром" не визнає економічно невигідним утримання власної частини газотранспортної системи? Де гарантія, що на російській частині газогону не трапляться якісь аварії чи терористичні акти, ініційовані міфічними "українськими націоналістами", затримання яких останнім часом регулярно проводить ФСБ? Зрештою, згадаємо разом, що передувало Другій чеченській війні. Та й потім, хіба ці всі "потоки" з самого початку проектувалися й будувалися тільки як економічні проекти?

Звісно, за вже усталеною традицією Захід знайде сам для себе виправдання всім цим можливим діям Путіна та вчергове просто занепокоїться. Власне, газ то від цього занепокоєння нікуди не подінеться, а от гроші на переозброєння російської армії будуть надходити Путіну регулярно. Ну й Україна від припинення транзиту не лише послабить свою безпеку, але й понесе відчутні економічні втрати, які зменшать можливості для зміцнення власної обороноздатності. Ось така дивна підтримка суверенітету України.

2. У своїх діях відносно України Захід керується виключно власними інтересами й готовий знехтувати не те що інтересами України, а й своїми, такими непохитними "фундаментальними засадами існування західної цивілізації", як безпека держави та її громадян. Дійсно, як пояснити те, що ані збиття малайзійського Боїнга, ані практично вільна терористична діяльність російських спецслужб на території країн Європи, ані кібернетичні атаки на стратегічні об'єкти, ані російське втручання в західне політичне життя через корупцію та розгалужену мережу експертів (агентів) впливу не призвели до фундаментальної трансформації ставлення Заходу до путінської Росії. Та й гучні західні погрози через отруєння та арешт Навального, фактичне припинення існування в Росії незалежних ЗМІ, впевнене жорстке підлаштування російського суспільства до існування в умовах путінської автократії не отримали майже ніякого практичного продовження.

Пояснення криється у кардинальній відмінності часів протистояння СРСР-США від сучасного геополітичного порядку денного: фактор Китаю. Саме нинішнє позиціювання себе Китаєм як гравця світового рівня та його налаштованість на усунення Сполучених Штатів з першого місця по впливу на міжнародну ситуацію робить поведінку, перш за все, США відносно Росії набагато стриманішою та спонукає до відбудови тих союзів, які б дозволили протидіяти саме зростаючому впливу КНР. Виявилось, що Україна не є тією державою, яка має ключове для Америки значення у побудові антикитайського фронту, і пріоритет надається не її інтересам, а інтересам стратегічних партнерів у Європі. З цієї позиції легко пояснити, чому Трамп активно протидіяв побудові "Північного потоку-2", а Байден відмовився від повної його блокади. Трамп блокував газогін на користь постачання американського скрапленого газу в Європу, чим ситуативно діяв в інтересах України. На відміну від нього, наріжним каменем політики Байдена є відновлення стратегічного партнерства між Америкою та ЄС заради протидії Китаю, а тому інтереси американських виробників газу перестали бути домінуючими, що, в свою чергу, не співпало з інтересами України.

Без сумніву, американо-китайське глобальне протистояння грає на руку Путіну, який грюкаючи зброєю поблизу кордонів України лише вичікує слушного моменту для остаточного вирішення "українського питання". Адже, судячи з риторики його відомої статті та подальших інтерв'ю бояр з його свити, наміри приборкання "непокірної колонії", якою вбачають у Кремлі Україну, нікуди не поділися, а остаточне поглинання Білорусі та вирішення на свою користь питання запуску "Північного потоку-2" були якраз тими необхідними умовами, які дозволять ще більше стиснути Україну у своїх "братніх обіймах". Тому, хотіла б того канцлер Меркель чи ні, але вона має всі шанси відіграти у світовій історії приблизно таку саму роль, яку відіграв прем'єр-міністр Великобританії Невілл Чемберлен у 1939 році.

3. Ситуація відносно "Північного потоку-2" значною мірою є результатом дій самої України та її уособлення у вигляді української влади. Фактично, при реалізації зовнішньої політики всі роки війни ми бачили трансформовану до сучасних реалій кучмівську багатовекторність, поява якої на етапі розбудови олігархічної держави і є першопричиною наших теперішніх поневірянь. Дійсно, пересічному західному бізнесмену досить важко зрозуміти, чому він не може отримувати той самий газ з Росії дешевше через "Північний потік-2", а має турбуватися про транзитні преференції України, існування якої як незалежної держави для нього взагалі не є питанням першого пріоритету. Чому, хоч і обмежені санкції, накладені Заходом, приносять збитки економіці європейських держав, а Україна, сім років поспіль стверджуючи про фактичну війну з Росією, при цьому продовжує з нею торгувати, а російський бізнес досить впевнено почуває себе в самій Україні? Зрештою, чому декларуючи публічно проукраїнські наративи, українська влада, фактично, потурає антиукраїнським політичним діячам та призначає на посади осіб з відверто проросійською позицією?

Фіаско обернулися й намагання України подати себе Заходу як форпост на шляху Путіна в Європу, останній бастіон проти загарбників зі Сходу. Не зважаючи на те, що частина країн Заходу, перш за все в Центральній Європі та на Балтійському узбережжі, все ж таки розуміє загрозу, яку становить путінська Росія, у виконанні української влади ця нав'язлива гра була сприйнята, як нагнітання страху на європейців та намагання зберегти антиукраїнський олігархічно-корумпований спосіб життя, убезпечивши себе за рахунок Заходу. Продовжуючи при цьому заробляти разом з Росією, заплющуючи очі на існування та діяльність в Україні відверто антиукраїнських політично-церковних проектів на кшталт ОПЗЖ та РПЦ та не здійснюючи ніяких суттєвих кроків на шляху реформування та модернізації суспільства. Як бачимо, не спрацювало.

При цьому, відверте нерозуміння й навіть роздратування як в самій Україні, так і на Заході викликає стан реформування українського сектору безпеки та оборони, що, знов таки, ніяким чином не узгоджується з задекларованим статусом "останнього бастіону". Постійно публічно стверджуючи про загрозу Європі від Росії та необхідність надання допомоги, на керівні посади у все тому ж міністерстві оборони призначаються люди з відверто радянським способом мислення; закупівлі озброєння й військової техніки здійснюються не відповідно до потреб, а на догоду конкретним виробникам; корупційні скандали ніякого логічного завершення не мають. Звісно, висування нашими партнерами вимог щодо реформування сектору безпеки та оборони не виправдовує їх капітулянтських дій відносно Росії, але й реалізація корисних реформ точно не зашкодила б справі зміцнення нашої обороноздатності. При цьому очевидно, що до втілення західних пропозицій треба підходити виключно з урахуванням реалій нашого існування, як от у випадку з описаним раніше законом про СБУ, сутність якого суперечить реальному стану безпекової ситуації довкола України.

Не останньою причиною, яка призвела до появи німецько-американської декларації по "Північному потоку-2", є й миротворча позиція української влади, яка на догоду все тій же Німеччині з самого початку війни взяла курс на виключно політико-дипломатичне врегулювання конфлікту з Росією. Всі ці "Мінські угоди", намагання надати Донбасу особливий статус, обговорення "формули Штайнмаєра", вкидання теми постачання води в Крим, спроби легалізувати представників ОРДЛО в ТКГ – викликали на Заході природню уяву про готовність України до діалогу з Росією у його кремлівському розумінні. Дійшло до того, що головнокомандувач ЗСУ Р. Хомчак на весь світ повідомив, що Україна не готується до наступу й буде лише стримувати агресора, а надалі Таран ще й запровадив доплати за "нє стрєлять". Крім того, зусиллями вітчизняних "воїнів-миротворців" ЗСУ знову перетворилися на абсолютно не цікавий для самореалізації соціальний інститут, а відтік кадрів набув шалених темпів – більше половини молодих офіцерів не продовжують перший укладений контракт. Тому, яку реакцію Заходу можна очікувати, якщо українська влада сама демонструє неготовність чинити опір ворогу, воювати проти нього та відновлювати свою територіальну цілісність з позицій власних національних інтересів. Неодноразово доводилось говорити: порядок денний відносно України на міжнародній арені маємо формувати ми самі. Й від того, яким змістом вона буде наповнена і якими практичними діями всередині держави вона буде підкріплена значною мірою залежить рівень та сутність підтримки наших дій.

Але якими ж мають бути основні висновки для України та до яких кроків має вдатися наша держава аби вистояти у війні з Росією в нових геополітичних реаліях?

Перш за все, необхідно нарешті зрозуміти, що окрім нас самих за нашу безпеку ніхто піклуватися не буде, а рівноправний діалог з нами може бути можливий лише тоді, коли ми самі будемо жорстко демонструвати рішучість до перемоги. Докорінна зміна самосвідомості, перебудова суспільства до умов життя в агресивному зовнішньополітичному оточенні та воєнної агресії Росії, швидке створення сучасних дієвих збройних сил, максимальне використання можливостей вітчизняного ОПК, викорінення російської присутності в Україні – ось запорука нашого успіху у справі державотворення. Будь-яка війна закінчується перемогою однієї зі сторін й жодна з війн ще не закінчилася виключно шляхом дипломатичних переговорів.

Уроки "Північного потоку-2" дають чітко зрозуміти, що, з одного боку, світ не обертається довкола інтересів України, а з іншого – не можна весь час торгувати пустопорожніми обіцянками, заробляти разом з агресором та скиглити про допомогу: шлях докорінного жорсткого й рішучого реформування усього суспільства є безальтернативним. Ніяка допомога, в яких би розмірах вона не надавалась не замінить зусиль самого суспільства щодо розбудови власної держави. Доведено все тим же Афганістаном.

Крім того, поряд зі швидкою внутрішньою трансформацією, за підсумками побаченого минулого тижня, Україні варто чітко позначити свою позицію відносно згубних ініціатив Німеччини на кшталт імплементації "формули Штайнмаєра", інших антидержавницьких пропозицій від кого б вони не надходили. Подібного роду заяви не мають залишатися поза увагою нашого зовнішньополітичного відомства, яке повинне швидко реагувати на такі антиукраїнські ініціативи. Зрештою, варто самим окреслити власні червоні лінії, за які нікому не дозволено заступати. А вони зрозумілі: ніякі "формули Штайнмаєра", як і "особливий статус Донбасу" українське суспільство проштовхнути нікому не дасть.

При цьому очевидно, що незважаючи на ганебність поточної ситуації, зовнішньополітичний вектор нашої держави має залишатися незмінним: геополітичної альтернативи вступу України до НАТО наразі не існує, як і не існує альтернативи стратегічним відносинам зі США. Незалежно від прізвищ персоналій, які нині очолюють конкретні держави. Зрештою, в Європі та США існують потужні політичні сили, які не поділяють підходи Байдена та Меркель як до власне "Північного потоку-2", так і до побудови відносин з Росією в цілому. Всі розмови щодо розвороту на Схід, зокрема, поглиблення співпраці з Китаєм, мають бути припинені. Причина зрозуміла: зовнішньополітична доктрина Китаю передбачає абсолютну байдужість до політичного та правового устрою конкретної держави, наявності у неї зовнішньої агресії, прагнення до розвитку чи побудови процвітаючого суспільства. Для КНР будь-яка держава – це перш за все ресурс, і буде вона незалежною, чи васалом якоїсь імперії, мати територіальні суперечки з іншими для Китаю абсолютно все одно. Тим більше якщо мова йде про те, щоб підіграти путінській Росії, майбутнє поглинання якої для КНР є надпріоритетним завданням. Водночас варто сконцентрувати власні зусилля на інтенсифікації діалогу з регіональними гравцями, перш за все членами НАТО – Туреччиною, Польщею, Румунією, країнами Балтії. Всі вони чудово розуміють ту небезпеку, яку створює домінування Росії в їх регіональному вимірі й співпраця з ними у протидії цій небезпеці може бути не менш ефективною, ніж з глобальними акторами.

Важливу роль щодо отримання конкретних гарантій безпеки України буде відігравати майбутній візит президента Зеленського до США, й ці гарантії мають бути чіткими та недвозначними, передбачати значний пакет безпекової допомоги та жорстку реакцію на агресивні дії Росії. Адже наразі пакт Меркель-Байдена – це лише їх двостороння декларація про наміри, а власне РФ стороною цих домовленостей не виступає й щось гарантувати Україні не може. Крім того, задеклароване запровадження Німеччиною майбутніх санкцій проти енергетичного експорту з РФ у випадку ескалації нею агресії проти України потребуватиме погодження всіх членів ЄС, що в сучасних умовах виглядає абсолютно нереально.

Вибудовуючи переговорну позицію до майбутньої зустрічі варто нагадати американцям декларацію за підсумками засідання Комісії стратегічного партнерства у Вашингтоні, яке відбулось у 2018 році. Там чітко була зазначена позиція щодо протидії будівництву "Північного потоку-2" як такому, що становить загрозу не лише енергетичній безпеці України та Центральної Європи. Отже, зміна позиції США як стратегічного партнера України відносно будівництва газогону стосується сфери безпеки, а тому Україна на правах все того ж стратегічного партнера має повне право вимагати від США додаткових компенсацій саме у сфері безпеки. Крім того, у комунікації з Конгресом США слід не забувати, що адміністрація Байдена не виконала й не виконує абсолютно конкретні положення закону, який зобов'язував її ввести санкції проти "Північного потоку-2". Тобто, позиція України на майбутніх переговорах у Вашингтоні має бути максимально аргументованою та жорсткою, а не запопадливо-улесливою, як це було в минулому.

Взагалі, історія з "Північним потоком-2" свідчить, що жодні партнерські стосунки, навіть оформлені документально, не варті нічого, якщо одна зі сторін є слабкою корумпованою країною з невиразною зовнішньою політикою, населення якої готове пасивно споглядати за тим, як розкладається власна держава. Тому на прикладі "Північного потоку-2" українська історія дає нам ще один шанс нарешті усвідомити свою відповідальність за існування власної держави, позбавитись ілюзій безпеки, яку нам можуть надати якісь партнери, вийти із зони аморфного пасивного існування та нарешті розпочати процес справжнього державотворення. Іншого шансу може вже не бути.

Джерело: Українська правда