Увазі ніжинців представлено твір "Танок мерців" авторства Юрія Павелко. Цей рукопис розкриває особистий погляд автора на постать нашого земляка, відомого письменника Андрія Кокотюху та його творчість.
Увазі ніжинців представлено твір "Танок мерців" авторства Юрія Павелко. Цей рукопис розкриває особистий погляд автора на постать нашого земляка, відомого письменника Андрія Кокотюху та його творчість.
Повідомляє MYNIZHYN.com
Танок мерців
О качестве строкачества
Экран – Ему,
Эфир – Ему,
Печать – Ему,
Размах широкий!
Ах, если б ко всему тому
Ему покачественней строки.
(Із журналу «Крокодил»)
Граф Лев Толстой казав про не дуже відомого письменника Леоніда Андреєва: «Він лякає, а мені не страшно». Приблизно таке відчуття буває при читанні художніх творів нашого земляка письменника Андрія Кокотюхи. Його перша повість «Шлюбні ігрища жаб» вийшла в 1996р., потім його творчість пішла по висхідній, по його сценаріях знято кілька фільмів. На початку 2021 р. він говорить про останній роман «Вигнанець і грішниця»: - Це 82-а книга мого авторства… свіженька, як гарячий пиріжок.
Як пиріжки чи млинці печуть – і написано немало. Географія творів також широка. В його рідному місті Ніжині починається дія роману «Зоопарк, або Діти до 16» (2005р), потім переноситься в Київ. Троє хлопців – Мавпа, Заєць і Свиня – тікають з уроків, потім із свого міста у Київ, бо стали свідками убивства. Два дні поневірянь і повернення додому. «Так усе тоді й скінчилося. Дуже просто, навіть нема чого особливо розповідати». Події відбувались в травні 1985р. – а це початок перебудови, антиалкогольної кампанії. Тому хлопці встигли поторгувати самогоном, потрапити в міліцію. А ще роман аж кишить матерщиною. В передмові автор пише: «Наявність у тексті елементів ненормативної лексики передбачає, що книгу читатимуть дорослі люди». Матьоників тут близько 30-и, але всі вони якісь одноманітні, без варіантів, наче списані зі стінок одного туалету. Письменниця Марія Матіос теж трішки писала такі слова, але вкладала їх у вуста офіцера НКВС, коли він лає людей у Західній Україні. А Кокотюха пише про зошит у клітинку, на обкладинці якого – портрет Пугачової чи (мат) Деміса Русоса (ст. 10). Чим же грецький співак, що недавно помер, так не вгодив нашому письменнику? Ще й на обкладинці написали: серія «Майбутні класики».
В книзі «Шукачі скарбів» немало людей знають про родовища золота в Тюменській області, - багато років відбуваються події з 1911р по 2004р. Головна інтрига розгортається навіть не навколо благородного металу, а навколо записів з картою, де позначено місце скарбів, хоча це власне й не скарб, бо його ніхто не ховав у скриню чи діжку. За картою (слова «мапа» ще не було в часи написання твору) полюють бандити, російські ФСБ-шники, американські спецслужби, не полюють хіба що інопланетяни, хоча американці ведуть супутникові зйомки за одним ноутбуком, - «ми наклали на комп’ютері зйомки з космосу на карту України», - каже Джейсон Борн, один з них (2004р).
В 1946 р. п’ятеро українців, фронтових розвідників на чолі з командиром Гармашем, вирушили в тайгу (таємно від влади!), маючи записи і карту 1911 року. В останню ніч провідник Багров, який був заодно з бандитами, приспав напоєм усіх п’ятьох – і вони прокинулись зв’язаними. Бандити і їхній ватажок Рогожин ішли слідом. Але потім Гармаш вкинув у піч карту і папери та ставить умови: «Згоріли тільки папери. Тепер я – ваша ходяча карта». (Таке вже було в книзі Уілла Генрі «Золото Маккени» та однойменному фільмі!)
Коли нарешті дібрались до родовища, де колись мили золото, то бандити між собою почали з’ясовувати стосунки, а бувші розвідники заволоділи зброєю і кількох знешкодили. Гармаш і Сотник вдвох опинились в печері з одним пістолетом і трьома патронами, почали копати землю і викопали!.. – ні, не золото, а «дві берданки 1870р і дві трьохлінійки Мосіна… Окремо знайшовся запас патронів» (ст.300). А тут з’явився ще один мисливець за золотом – лжемайор МГБ Кольцов, він же Мітін, який іде по сліду Рогожина, але не з Москви, а з-за кордону, зі США. Сибіряк Рогожин, він же Хорошилов, в 1941р перебіг до німців, служив рейху, був засланий в Союз, але чутки про золото привели його в край дитинства. П’ятеро українців прибули туди ж майже одночасно з ним – це ж треба!.. Кольцов-Мітін і всі бандити, крім Рогожина, були ліквідовані, загинув один українець – Коломієць. Самородки золота теж попадались, але було не до нього…
І ось у 2004р внучка Гармаша Галина розповідає друзям, що було далі: фронтовики здали властям Рогожина, якого потім розстріляли, про інше мовчали. Тому їх не заслали на Колиму, там де дійсно були золоті жили. (А Тюменська область багата нафтою, а не золотом). Та друзі Галини будують плани дібратись туди, бо з 5 –и розвідників в живих залишився один – Сотник, і хоч йому 81 рік, він може і маршрут намалювати, і знає напам’ять ті записи. Головне – золото нікуди не поділося (за 93 роки).
В романі Роберта-Луїса Стівенсона «Острів скарбів» за скарб борються герої твору з піратами. Також є фабула – карта з позначками місця заховання золота, срібла… Але у вирішальний момент, коли пірати з картою в руках дістались до заповітного місця, то скарбу тут не виявилось, була тільки порожня яма. Бо місцевий «Робінзон» на ім’я Бен Ган, якого залишили на острові 3 роки тому, знайшов скарб золота, викопав і переховав в інше місце. А в «Шукачах скарбів» Кокотюхи ніхто не сумнівається в цілості золота на тому ж місці – ні через 35 років в 1946р., ні навіть у 2004р. Мабуть, туди не доходять мисливці, геологи, геодезисти…
Р.-Л. Стівенсон пише в післямові «Як постала це книжка»: «Корінь роману саме в карті, він росте з її ґрунту, вона десь поза словами має свій кістяк». Так і у Кокотюхи: головне – карта, записи, а золото нікуди не подінеться. Але ще більше аналогій з книгою і кінофільмом «Золото Маккени», сюжети на диво схожі…
«Шукачі скарбів» трохи відстали від «Зоопарку…» по матюках, але зате є «крилата» фраза: Товаришу сержант, у вас дар Божий. Після війни ви на цьому гроші можете заробляти», - казали одному матерщиннику (ст. 245). Могли б сказати коротко: Ти вчитель по матюхознавству!
А. Кокотюха робить екскурси в історію , досліджує недалеке минуле, а свою родослівну не дуже вивчав. Коли я на книжковій виставці в Києві колись сказав йому, що знаю його двоюрідного дядька Кокотюху Володимира Махтійовича, працював з ним, то наш письменник сказав: «Не знаю такого. Це, мабуть, якийсь самозванець.»
Географія творів, як зазначалось, досить широка. Це Львів у ретродетективах, Київ («Поховання Аделі»), Жашків («Чужі скелети»), Дунаївці («Легенда про Безголового»), Гайворон («Таємне джерело»), Конотоп («Пророчиця»), Житомир («Аномальна зона»), село Піщане («Темні таємниці»). Головний герой або героїня приїздить в одне з тих міст або селищ – і одразу потрапляє у вир подій. Один злочин тягне за собою інший, смерті часто йдуть чергою, на допомогу приходить місцевий «Робін Гуд» - борець за справедливість, який не просить ніякої винагороди. Тільки в романі «Поховання Аделі» обійшлося без смерті. Лікар Сахно задумав позбутися дружини, він бере у спільниці медсестру, яка її лікує, але жінки змовились, імітують смерть Аделі, тіло кудись зникло, зовсім як у фільмі Хічкока «Леді зникає». Коли він нарешті побачив дружину, то вона відкрила очі і запитала: - Страшно? – Врешті жінки його відпустили…ще й з грошима.
В «Пророчиці» якась Олеся, «конотопська відьма», віщує смерть бізнесмену, який на другий день гине. Він був свідком злочину – зґвалтування в їхньому місті кілька років тому, а тепер вирішив шантажувати високопосадовців з Києва. Його не залякували, не намагались підкупити, а одразу прибрали. Оперативник Сергій Горілий, місцевий «Робін Гуд», який тільки-но вийшов з в’язниці, втягується в цю історію. Гине його друг Шпола, його вбивця Бородуля, потім пророчиця Олеся, стукач Голова і помічник Горілого Геннадій – і це все за кілька днів у Конотопі і селі Шаповалівка. За всім цим стоїть якийсь Демон, а Горілий ламає голову – хто це: банкір Нікітін? кримінальний авторитет Вольдемар? Та Демоном виявився…начальник карного розшуку Конотопа підполковник Зарудний, який грав у «ці ігри заради власного задоволення».
«Темні таємниці» розповідають, як на Волині в околицях села Піщаного зникають молоді люди. А все тому, що в занедбаному санаторії «Затишок» роблять злочинні операції, зроблено шість пересадок нирок і готується навіть пересадка серця(!). Ольга Барва приїздить на пошуки дочки Яни, їй допомагає колишній правоохоронець Вадим Чотар, ще один місцевий «Робін Гуд». Зниклих людей привозив таксист Павло, патологоанатом Штефан ховав трупи, охорону здійснював мисливець Макар, операції робила лікарка Таміла, у якої в самої врешті не витримало серце… Вона хотіла модернізувати клініку, - а хіба подібні операції не роблять в найсучасніших медичних закладах? Автор сам пише: «Так не буває. Хіба в кіно.» (стор. 276).
Трилогія «Пригоди Клима Кошового» переносить нас у Львів 1908 – 1911 років. Киянин адвокат Клим Кошовий опинився у Львові – і одразу у вирі кримінальних подій. Його використовують, заманюють у пастки, але він з честю з них виходить. Ретродетективи «Адвокат із Личаківської», «Привид із Валової», «Автомобіль із Пекарської» насичені вбивствами, вистачає смертей і розслідувань. Трилогія переходить в серію романів, продовження «Різник із Городоцької» аж кишить вбивствами повій і не тільки їх. Джек Різник в Лондоні в 1888р. вбив 4-х повій і залишився невідомим. А львівський – п’ятьох, та ще хворого юнака Луку на прізвище Різник і наречену Клима Барбару. А де реакція уряду Австро-Угорщини, місцевих властей і громадськості? Це ж, вибачте, не тварин на живодерні вбивають…
Схоже, що мова цих романів стилізована під тогочасну мову Львівщини, та наскільки це вдалося – хай судять критики. Але ж не називали всі один одного «пан» і «пані» без кінця. «Варшавське сміття ваші пани», - згадуються слова Т. Шевченка. А «дитяча хвороба» матерщини пройшла зовсім, як проходять з віком шкідливі звички. Ще кілька романів продовжили серію ретродетективів…
А людство вже прямує до Першої світової війни і оті поодинокі смерті в готельному номері чи автомобілі поблякнуть перед її розмахом.
Українська мова нашого письменника досить хороша, хоча не ідеальна, іноді зустрічаються русизми. А ще він майже не пише діалектне слово «наразі», вживання якого дійшло вже в наших ЗМІ до маразму. В трилогії «Пригоди Клима Кошового» це галицьке словечко використано всього 2-3 рази.
У романі «Червоний» оповідач Клим Рогозний веде розповідь про боротьбу УПА на Волині в 1947-48р.р., а потім вона продовжується в таборі у Воркуті. Матеріал бере з трьох зошитів, які писав його родич Григорій Титаренко багато років тому, а той розпитував про командира УПА Данила Червоного у лейтенанта з Чернігівщини Михайла Середи, співтабірника танкіста Віктора Гурова та ще й полковника НКВД-МГБ Лева Доброхотова. (Ця система записів і розповідей нагадує роман Яна Потоцького «Рукопис, знайдений у Сарагосі», де безліч «розповідей у розповіді» триває довго і нудно: «Маркіз розповідає дочці про свої пригоди, а та розповідає їх ватажку циган, а той знову розповідає їх нам. Справжній лабіринт!» - за визначенням автора). Міліціонера Михайла Середу прислали на Волинь для боротьби з бандерівцями і буквально через кілька тижнів він зустрічається з Червоним в його землянці, бо той наказав своїм привести Середу, майже запросив його, і веде з ним бесіду: - Нічого я від тебе не хочу. – У голосі Червоного чулися нотки втоми. – Зустрілися. Поговорили. Я сказав, ти вислухав… Поки ми не вороги, лейтенанте. (ст.132) Командир УПА звертається до міліціонера: - Ніколи не думав про це, друже Михайло? (ст.120) Так, авторська уява часто не має меж. Але можна скоріше повірити А. Дюма, коли він пише в романі «20 років по тому», як під час страти англійського короля Карла І в 1649р мушкетер Атос пробрався під ешафот і розмовляв з королем через щілини між дошками, коли той поклав голову на плаху. А вже через кілька хвилин кров страченого монарха закапала на Атоса…
А тут Середа при бандерівцях вбиває капітана НКВД Топоркова довгою автоматною чергою, бо той видавав себе за бійця УПА, керував диверсантами, які вбивали невинних людей. Зовсім неймовірним є і факт відвертості старого чекіста Льва Доброхотова в розмові з невідомим йому журналістом Титаренком під записи, хоча він Титаренка потім спровадив у психушку. (Записи залишились.) Та його самого, а не журналіста запроторили б туди за такі одкровення. Не полковник КГБ, а якась язиката Хвеська, бо каже, що «проводив боротьбу з так званою Українською повстанською армією (ст.160), суттєво послабили ОУН-УПА (ст.162)». Отже, були такі структури? І далі: Чого не забрати у бандерівців – воювати вони вміли…(ст.162) і навіть розповідає з подробицями про низку зрад і провокацій, при допомозі яких затримали Червоного. «Слідство, суд, вирок. Не розстріляли, дали по максимуму». Очевидне – неймовірне.
В кінці роману велика група засуджених на чолі з Червоним весною 1949р у Воркуті влаштовує бунт, що перейшов у збройне повстання, стрілянину і втечу. Вбито начальника табору майора Абрамова, капітана Бородіна і ще немало охоронців, багато загиблих з обох сторін, когось повернули «щоб судити і додати термін по максимуму». Данила Червоного серед них не було, він невідомо де подівся.
І ось як у фільмі – «Кінг-Конг живий!» - виходить роман «Червоний без лінії фронту». Знову кілька оповідачів. Орест Миронюк розповідає про боротьбу з польським режимом (жовтень 1938 – вересень 1939 р.). Тут викриття ворожої агентури в своїх лавах, вбивство судді-ката, покарання зрадника Дороша. Гряде екранізація і цих подій. Другий оповідач – Марія Синиця – починає: «Його насправді Данилом звали», а закінчує «Щось я забула, а ви не спитали. Ага. Лук’ян Онищук, так друга Клена насправді звали». Але свого чоловіка чомусь по імені не назвала: «за деякий час зустріла такого самого, як сама…Дітей народила йому аж трійко».
Події на Волині в 1943 р. – та, мабуть, не треба сучасному автору писати: «Біда прийшла з листопадом. Червона Армія вже повернула собі Київ, німцям не треба було в тилу до совіцьких партизанів ще й наших». А де б жив наш письменник зараз, якби не оте повернення Києва?
Там і тоді ж був третій оповідач - Степан Круглов (це псевдонім офіцера НКВС Іваніщева). Група партизанів на чолі з капітаном Суворовим приходить в табір бандерівців, яких очолює Данило Червоний (псевдо Остап), для переговорів про контроль за лісами. Але більше розмов іде про те, хто воює за Україну. Після кількох днів відступу і зустрічі зі своїми – знову переговори з Червоним: пропустити через село загін партизанів-ковпаківців. Той дає згоду – колона проходить, ще й червоний прапор замайорів над головами. «Та це дуже зашкодило командиру УПА. Червоного-Остапа арештували свої ж за зраду», - пише Степан Круглов.
Остання розповідь: Домна Галушка, Комі АРСР, Воркута, весна 1949 р. Її прізвище Чечель, але вона з Полтавщини, тому хтось прозвав так. «Не ображалася на Домну Галушку», - каже вона. Дівчинкою Домнікію привезла в Комі її мати, там батько сидів як «ворог народу». Уявляємо: в 1937р жінка узнала, де знаходиться її чоловік, бере малу дочку і приїздить в ту місцевість – куди там дружинам декабристів до неї! Але батько загинув у таборі, мати невдовзі померла. Якби не Данило Червоний, то дівчина навряд чи звідти повернулася б. Після бунту і втечі з табору зі зброєю в руках, він рятується у Домни, вона заховала його. А потім сам рятує її від ґвалтівника капітана Смолякова. Вони ховають труп капітана і при допомозі кримінальників покидають місцевість, дістають липові справки. П’ять бандитів загинули від рук Червоного і полетіли трупами на дно кар’єру. Залишився один ватажок – для отримання справок. Домна Галушка (після вбивства капітана НКВС, з липовою справкою) говорить: «Проводжали мене всім театром» (!). По дорозі Данило обміняв справку на легальний, справжнісінький паспорт. Поїхали удвох додому, через Харків і Київ – до Луцька, де й розпрощалися. Потім Галушка потрапила до Європи. В кінці пише: «Скажете – так не буває. Правду скажете» (примітка: в книзі «справка», а не «довідка»).
У програмі «Історична правда» ведучий Вахтанг Кіпіані наводить слова читача, який порівняв «Червоного» з «Чорним Вороном» Василя Шкляра: «Автор просто папахи переставив» - про А. Кокотюху («Еспресо» 1.11.20р).
Роман «Аномальна зона» (та ще й серія «Морок») переносить нас у Житомир і село Підлісне. Там зникають люди, про їх пошуки майже нічого не сказано. Нібито існує зона на території відселення після аварії на ЧАЕС. Цим навіть скористалась молода особа Тамара, яка була коханкою банкіра і свідком його вбивства. Вона пішла в зону, повернулась та й імітує втрату пам’яті. Слідом пішов журналіст Шамрай, який працює в газеті «Неймовірні факти», що пише про паранормальні явища. Його там вдарили по голові, зробили укол, передали в лікарню. Лейтенант Пузир на блокпосту пропускає всіх і контролює ситуацію… І в зону вирушає капітан Бражник, ще один «Робін Гуд» та ще й афганець. Він знешкоджує трьох злочинців … та ще й Пузиря – виявляється, він керував ними. Знайдено 18 мертвих тіл, хату-трупарню з льохом, куди скидали зниклих людей, а це були психічно хворі та алкоголіки, «…все ж таки всі 18 були придатні для ідентифікації» (ст. 190). Їхні земельні ділянки прибирали до рук. «Придумав таку схему один місцевий аферист» (ст. 195). А для більшого «драйву» книга пересипана такими словами: гравітація, магнітні поля, багатовимірний простір, паралельні світи і т. ін. Але ж є реальні злочинці – Денис Ковалевський (Акула Ден) і його охоронець Коновалов: вони ж убили того банкіра, - на очах у Тамари. Їм би чкурнути від гріха подалі, а вони у сауні в Житомирі розважаються. Тому Бражник приїхав туди ввечері, зайшов з автоматом і поставив «многоточіє» автоматними чергами на тілах «Дена і Кона». «Справу зроблено» (ст. 343). Робін Гуд став уже Рембо.
Але ще більш неймовірне те, що 18 мертвих тіл привозили в одне й те ж місце і складали, не закопуючи, хіба що бирки не чіпляли – для звітності перед потойбічними силами.
Назви багатьох творів Кокотюхи досить характерні: Осінній сезон смертей; Поховання Аделі; Чужі скелети; Різник з Городоцької; Голова з площі Пігаль; Легенда про Безголового; Привид з Валової. В них так багато життя!..
Читаючи подібні твори, мимоволі згадуєш слова із роману Генріха Манна «Молоді літа короля Генріха ІV»: «Танок мерців, спинися!»
Павелко Юрій, м. Ніжин
Писати - це хобі ніжинця Юрія Павелко. Пан Юрій нині на законному відпочинку, раніше займав посаду інженера на НВК "Прогрес".
