Ми ще їдемо. Ніч. І я буду спамити. Знаєте, дуже багато часу мала подумати за ці неповні три тижні. Я хочу розказати все чесно: як воно там, за крок від смерті.
Ми ще їдемо. Ніч. І я буду спамити. Знаєте, дуже багато часу мала подумати за ці неповні три тижні. Я хочу розказати все чесно: як воно там, за крок від смерті.
Отже.
Номер раз.
Про зраду.
Якраз перед війною я писала пост про страшні сни дитинства. Мені відповіли в коментах, що те саме бачили майже всі мої ровесники. Сни про фашистів, про страх зради.
І коли все почалося, я зрозуміла, що таки сни були пророчими. І саме тепер я не маю права зрадити батьків. Я нехороша людина і робила багато поганого. Отже, настав час платити. Я повинна, так треба.
Я дуже старалася, правда. Але що більш нестерпним ставало життя під постійними обстрілами, то частіше думала: а за що це все чоловіку і Лілі. Батьки не можуть поїхати. Я не можу кинути батьків. Коля і Ліля не можуть кинути мене. Ситуація патова. Ми всі заручники.
А вчора вночі бачила такий красивий і кольоровий сон. Наче Новий рік і в нашому домі зібралися однокласники, з якими давно не спілкуюся вреалі. Ми були такі веселі, сміялися. І ялинка була красива, у бузкових кулях. Потім я принесла всім кави...
І миттю прокинулася від спалаху за вікном. Авіаналіт. Бомбили політех. Впала на підлогу, притиснулась...
І все стало так зрозуміло, наче прочитала написане.
Я маю померти разом із батьками отут, нагорі. Мої у погребі, вони вийдуть і зможуть поїхати. Так просто розв'язується задачка. Ой тільки не треба тут ойкати в коментах, добре? Війна на те й війна, щоб без соплєй.
Ще раз: є задачка і патова ситуація. Є розв'язання. Ніхто нікого не зраджує і мої можуть поїхати.
Увесь день так і так катала цю думку в голові, мов кульку з ялинки. Спокійно, без істерик. І вже практично не ховалася, як заніміла.
А сьогодні (тобто вже вчора) Коля поїхав по воду в місто. Повернувся і гаркнув: "Пів години на збір! Бігом! Зараз! Їдемо!"
І раптом мої батьки покірно встали, дошкандибали до машини. Кинули в рюкзак Плюшку. І ми їдемо майже голі, але живі.
Це день мого другого народження, розумієте?
Це і є любов.
Я змогла, я не зрадила батьків.
Коля з Лілєю не зрадили мене.
А головне - мої старенькі батьки кинули все, кинули дім, аби ми змогли поїхати. Вони зробили це заради нас.
Не знаю, що буде завтра. Складно точно. І боляче. І сльози. Але вони всі тут зі мною.
Як же добре жити, люди! Храни, Боже, кожного! Храни, Боже, Україну.
