Завантаження ...
banner

Чи є час для мистецтва у часи війни і яким має бути?

opera.jpg

Світлана Ігнатова - співачка, лауреат Міжнародних та Всеукраїнських конкурсів і фестивалів, викладач вокалу та бандури НДМШ, керівник дитячого вокального ансамблю "Феєрія", керівник Народного аматорського фольклорного ансамблю "Червона калина". А також - мама маленької принцеси.

 

Війна навчила цінувати все, що маю тут і зараз, радіти кожному ранку

- Щоб ви сказали про мистецтво під час війни? Яка ваша думка з цього приводу?

- Однозначно, мистецтво - це зброя. Це ліки, відрада, сила. Мистецтво завжди підтримувало людство в найскладніші часи і давало надію.

Митці, майстри, співаки, викладачі, фотографи - кожен своєю творчістю може зберегти всі спогади і біль. Мистецтво житиме вічно на відміну від нас... Тож, наше основне завдання - не бути осторонь, фіксувати всі події, озвучувати їх в піснях і в музиці, відображати в картинах, щоб потім передати світу.

Кожне покоління має виговоритися. Ми зараз не розуміємо, за що нам таке, бо нас до такого не готували. Але, мабуть, така наша місія, значить ми витримаємо, впораємось! Я скажу так: ми зараз воюємо за українську культуру!

- Чи є час для мистецтва у часи війни і яким воно має бути? Як ви вважаєте?

 

Кожна пісня з’являється після якогось нового болючого удару, втрати, трагедії. 

- Мистецтво тримає нас всіх в балансі. Бачите, яка сила ховається за відомими хітами? Запитайте будь якого українця, того що спить в окопі і працює на заводі, чи доспіває він «Ой у лузі червона калина»....Чи підхоплять «Стефанію»?

А як переспівають «Ластівки» та «Там біля тополі» наші військові? Як вони з піснею йдуть в бій? Якщо наші захисники знаходять час, то ми просто не можемо по іншому, не маємо права. Мистецтво однозначно має бути україномовним та підіймати бойовий дух.

Після 24 лютого в нас з’явилось стільки україномовної музики! Отримали нове звучання та життя українські народні пісні. І немає ні однієї «випадкової» пісні. Кожна пісня, як новий розділ, абзац, кожна пісня з’являється після якогось нового болючого удару, втрати, трагедії. І знову ми всі склеюємо себе по частинках і йдемо далі, з піснею ...

- Що змінила війна у вашій творчості?

- Війна, як і більшість українців, застала мене в ліжку. З тої миті життя поділилося на «до» і «після» і прийшло розуміння, що так, як раніше вже ніколи не буде...

Перший місяць війни я взагалі забула про те, що вмію співати. Від психологічного та морального виснаження, навіть говорити голосно було боляче.

Мене повернули до життя та надихнули наші українці, наша неймовірна незламна нація, різні історії та абсолютно здавалося б, нереальні вчинки.

Я почала  музикувати, дозволила собі через сумні пісні виливати біль ..і мені ставало легше, хоча б тимчасово.

Зібралась до купи, бо розуміла, що потрібна учням, що ось в цьому моя роль і це мій фронт. Заняття з учнями, спілкування, контакт, колективний спів - це потреба в спілкуванні та підтримці. Так потроху відволікалась від тяжких думок.

Змінились уроки - бо змінились потреби. Вчорашні діти- бешкетники показали мені такий приклад єдності, згуртованості та жаги не зупинятись і співати, співати гордо українську пісню, як ніколи раніше…

- Чи змінилася ваша пісня на сцені з початку повномасштабного вторгнення на нашу землю? Мається на увазі – виконання, емоції, переживання?

Мій репертуар на 80 %  до війни був україномовним. А зараз тим паче, бо іншого не хочеться співати. Я вчу учнів, що близько до серця, по справжньому співчувати на сцені не можна. Та сама так не вмію. Пісні, які раніше були в репертуарі, зараз співати важче, а часом емоції беруть верх.

Виступів зараз не так багато і кожен, як ковток повітря, заходи - не розваги, а розрада.

Люди потребують позитивних емоцій, живого спілкування та зустрічей, як ніколи раніше.

Тому я налаштовуюсь, залишаю всі свої тривоги та переживання, адже болю і сліз і так занадто. І я йду піднімати людям настрій, ділюсь позитивом.

- 24 лютого світ навколо кожного українця змінився… Що б ви сказали про внутрішні зміни у творчих людей, які вас оточують: ваших колег, учнів і себе самої?

 

Митцем залишився той, хто не боїться заглянути в очі смерті

Змінились  абсолютно всі! Діти - подорослішали, стали відповідальніші. Дорослі постаріли років на 10...

Скажу так: деяких війна зламала, а дехто став сильнішим. «Митцем залишився той, хто не боїться заглянути в очі смерті» - не пам’ятаю чий це вислів, але так, не всі колеги змогли швидко підлаштуватись під нові реалії та потреби сьогодення. Багато хто знецінює себе і свою роль та свою роботу.

Тому я залишу нагадування для себе і звернусь до колег: кожен важливий! Робіть свою роботу, навчайте дітей.

Немає сили та наснаги на творчість-допомагайте чим можете: плетіть сітки, робіть свічки, тощо. Головне не залишатись осторонь.

- Чому вас навчила війна? Як не дивно це звучить…але, можливо ви почали писати пісні чи вірші, вишивати, малювати, чи просто часто молитись на небо?...

Війна навчила цінувати все, що маю тут і зараз, радіти кожному ранку. І ключове- не відкладати нічого на потім!

В березні я написала 2 авторські пісні, але поки вони лише в мене на диктофоні.

Тому зараз, я працюю, займаюсь саморозвитком, навчаюсь, щоб бути ще краще. Допомагаю ЗСУ. Молюся за свою сім’ю та Україну.

Вже уявляю, який ми підготуємо шикарний концерт!

Чекаю і вірю в нашу Перемогу!

Приєднуйтесь до Телеграм каналу https://t.me/My_Nizhyn