Для багатьох жителів нашого міста війна залишилась абстрактним поняттям. Саме так, хоча ми й були в облозі, дисципліновано бігали в укриття, стояли в чергах, щоб придбати хоч якісь продукти, ліки та інші, такі звичні для буденного життя, речі.
Для багатьох жителів нашого міста війна залишилась абстрактним поняттям. Саме так, хоча ми й були в облозі, дисципліновано бігали в укриття, стояли в чергах, щоб придбати хоч якісь продукти, ліки та інші, такі звичні для буденного життя, речі.
Наше місто, у порівнянні з іншими, не зазнало значних руйнувань, у нас, на відміну від інших, майже завжди було світло, вода, тепло. По наших вулицях не їздила ворожа техніка, нікого не грабували, не гвалтувати, не катували і не вбивали. Тож, можна сказати, що незважаючи на те, що війна була зовсім близько, вона не торкнулася пересічних містян, ми практично не бачили її потворне обличчя, крім тих, звичайно, у кого вона забрала найдорожче - їх рідних та близьких.
Після відступу ворога життя увійшло в звичайне русло. Деякі незручності лишились: дистанційка, комендантська година, сирени (хоча навряд чи хтось зараз бігає в укриття). Тому у свідомості людей виникло відчуття, що війна десь там, не у нас.
В одному обговоренні в соцмережах жіночка з нашого міста так і написала: "А де в нас війна?".
Однак війна повернулась до наших домівок. Так, по нам, слава Богу, не стріляють. Але не даремно кажуть, що у війни - тисячі облич. Смерть, біль, тортури, руйнування - це найбільш помітні обличчя, по яких кожен впізнає, що ось вона - війна, вона вже тут, в усій своїй жорстокій огидності.
Але є і інші обличчя - темрява, холод. У них ми не відразу впізнаємо цю страшну гостю. Втрачаючи звичні зручності, ми не помічаємо, що це війна таким чином крадькома входить до наших домівок.
- Як же так, - думає людина, - адже війна десь там, не в моєму місті, на не моїй вулиці, не в моїй домівці. Ні, це винен хтось тут: наприклад, сусід, в якого є ті зручності (хоча винен він тільки в тому, що живе поряд із ще більш необхідними зручностями), чи винні ті, хто весь час забезпечував нас тими зручностями, чи ще хтось. Хтось, кому можна висловити своє обурення, на кого можна накричати, - але не війна.
Ми кричимо, як ті нерозумні діти, яких відлучать від материнського молока, не розуміючи, що це необхідність.
Ми не бачимо, та й не хочемо бачити, що це війна прийшла до нас у такому ось вигляді, примірявши одне із своїх непомітних, на перший погляд, облич.
Але найстрашніше навіть не те, що ми не помічаємо війни. Найстрашніше те, що ми стаємо самі собі ворогами. Нас вже не цікавить нічого, крім отих зручностей, без яких ми залишились. І тоді війна приміряє інші обличчя, підступні та підлі. Це - заздрість, роздратування, ненависть не до ворога, а до своїх. Вона вбиває те світло в наших душах, яке об'єднало нас, яке допомогло вистояти в "найтемніші" часи, яке дозволяє нам залишатися Людьми.
Бережіть це світло, не економте його, діліться ним з оточуючими.
Адже це світло набагато важливіше, ніж те, без якого ми залишились через ворога.
16.11.2022.
@Наталія Рульова
