Важко це усвідомити, а ще важче – прийняти, але вже майже рік ми живемо у повномасштабній війні. Минув шок перших місяців, замість страху та розгубленості в наших серцях поселилися холодна лють до ворога та віра в беззаперечну перемогу. Але ми також тверезо розуміємо, що процес розгрому ворога та повернення тимчасово окупованих територій буде тривалим та болісним.
Важко це усвідомити, а ще важче – прийняти, але вже майже рік ми живемо у повномасштабній війні. Минув шок перших місяців, замість страху та розгубленості в наших серцях поселилися холодна лють до ворога та віра в беззаперечну перемогу. Але ми також тверезо розуміємо, що процес розгрому ворога та повернення тимчасово окупованих територій буде тривалим та болісним.
Для того, щоб знати, на що очікувати найближчим часом, до якого розвитку подій краще бути готовими та що може дати Україні гарантії перемоги, ми зустрілися з військовим оглядачем Михайлом Жироховим.
Михайло Жирохов, Фото із мережі Інтернет
- Пане Михайле, ми наближаємось до року з дня початку повномасштабної війни. Які зміни відбулися в ЗСУ останнім часом?
- Порівнювати сьогоднішні можливості ЗСУ доцільно або з лютим 2014-м, або з лютим 2022-го. І фактично це три зовсім різні армії. У 2014-му наша армія знаходилась у глибокому пост-совку: залишки радянської могутності, 20 років стагнації. Це було пов’язано з відсутністю військової доктрини. Тобто у нас не було ворога. Це – політична воля Кучми, який вважав, що ми будемо таким собі містком між Заходом та Сходом і зможемо одночасно бути в Митному союзі та в ЄС. Через це армія не готувалися ні до якої війни. До того ж, були певні тривожні тенденції, на які ми на той час не звертали уваги. Наприклад, в Донецькій та Луганській областях було розформовано військові частини. Там залишились тільки частини внутрішніх військ, які охороняли «зеків». Також планувалося вивезти всі ЗРК та авіацію з Криму в рамках військової доктрини. На той час ці процеси здавались незрозумілими, але коли у 2014-му вибухнула Російсько-Українська війна, стало ясно: це була підготовка до того, щоб повністю розвалити наші збройні сили.
Літня кампанія на Донбасі у 2014-му показала, що армія була майже недієздатна. Вона змогла тільки притримати ворога, офіцери не були готові стріляти в росіян. Це «заслуга» російської пропаганди, що потужно діяла на наш особовий склад і нав’язувала думку, що вони воюють з власним народом, хоча це здебільшого були кадрові російські військові.
ЗСУ, Фото із мережі Інтернет
- Отже, російський наратив, що у нас нібито точиться громадянська війна, був спрямований і на військових?
- Так, я особисто спілкувався з офіцерами влітку 14-го, які казали, що не будуть стріляти в росіян. Бо з протилежного боку стоять умовні Васі й Пєті, з якими вони навчалися в одному військовому училищі, спали на сусідніх ліжках, разом бігали в самоходи… «Він не буде в мене стріляти, а я не буду в нього». Тому до того, що сталося під Іловайськом, наші військові виявились морально неготовими. Велика дяка Петру Олексійовичу Порошенку за те, що зміг підписати Мінські угоди, за які його так критикували всі ці роки. Період з 2015 до 2019 року був дуже плідним для розбудови армії.
- Тобто, завдяки Мінським угодам ми виграли критично необхідний час?
- Виграли час до 2019 року, бо потім далі пішов інший процес… Але в цей короткий період ми домоглися величезних змін в армії. Сержантський склад, новітні зразки озброєння, розгортання серійного виробництва протитанкових ракет, модернізація ЗРК… Армія як консервативна структура пручалася цьому. Генерали, які мали радянську освіту, не сприймали новітні тактики й технології. Але США зробили дуже багато. Вони почали перенавчати офіцерів і солдатів на стандарти НАТО. Більшість генералів, що зараз командують, мають західну військову освіту. База, звісно, радянська, від цього не подінешся, але в США вони рік-півтора, умовно кажучи, проходили курси підвищення кваліфікації. В Яворові особовий склад перенавчали батальйонами, ротами, бригадами. Люди отримували натівський досвід ведення бойових дій, і це допомогло у лютому 2022-го.
На жаль, зараз росіяни намагаються нав’язати нам радянську тактику війни, коли ми міняємо 1:1, 1:2. Для них ця тактика виграшна, тому що їхній мобілізаційний потенціал більший в рази. Кожна ж втрата нашого особового складу – це для відносно невеликої країни велика проблема.
- Зараз усі радіють майбутнім поставкам важкої техніки, про які вдалося домовитись під час Рамштайну. Але чи вистачить нам цього? На вашу думку, що нам необхідно для гарантованої перемоги?
- Вогневі можливості для того, щоб вражати супротивника на його території. Не ППО, щоб збивати ракети, а ракети, які прилетять, наприклад, на той же аеродром, де базуються бомбардувальники. Можливості для нанесення нових ударів по місцям пуску. Наприклад, зараз величезна проблема на фронті – дрони-камікадзе «Ланцет». Потрібні засоби, здатні нищити їх ще до того, як вони злетять. Потрібні засоби радіоелектронної боротьби. Потрібна авіація , яка може наносити удари в глибину територій. На сьогодні ми можемо тільки перехоплювати балістичні ракети, а треба зносити оці пускові установки ще до моменту, як вони виходять на точку пуску. Оце зможе швидко переломити хід війни на нашу користь. І краще б партнерам з цим не зволікати, бо по ленд-лізу нам можуть прислати танки, патрони, гранати, але не можуть прислати людей.
- Щодо «інформаційного фронту» цієї війни. Як так вийшло, що росіяни не врахували, наскільки зараз розвинулися інформаційні технології порівняно, наприклад, з часами Другої чеченської? Що зараз можна оперативно спростувати будь-який фейк та вже не вийде «зліпити» з цілого народу образ терориста? Чому вони такі відірвані від реальності?
- А відповідь дуже проста. Всі ці 20 років в росії проходив негативний добір. На посади призначалися ретрогради. Вони як отримали освіту в радянському військовому вузі – так і все. На цьому етапі вони застигли. Не зважаючи на шлях, пройдений від полковника до генерала й далі, компетентність не підвищувалась. У них реально було уявлення про те, що люди їх зустрічатимуть хлібом-сіллю, а українська армія розбіжиться з переляку, побачивши російські танки. Після успіхів в Криму та на Донбасі з 2014 року вони знаходилися в інформаційному вакуумі, взявши за аксіому, що на них тут чекають, що по всій Україні працюють приховані проросійські організації й таке інше. «Нагору» подавали щомісяця інформаційний листок про становище в Білорусі, в Україні, де писали ось такі речі, далі це просто складалося стосиком. Ніхто не заходив в інтернет, не моніторив місцеві видання.
- Тобто вони отримували тільки відірвану від реальності «пережовану» інформацію?
- Так. Як мешканець Донбасу можу сказати що в 2014-му росіянами ще проводилась серйозна інформаційна робота, вони робили аналітику, вивчали настрої армії та суспільства. Але потім просто взяли ці дані за базис – і все. Додали до цього шаблони чеченських війн, абхазької, склали докупи – і отримали повністю спотворену картину. «Київ наш за три дня, привезем Януковича, ну й що, що його не визнають, матимем варіант 1918-1919 років, ми це вже проходили, все буде добре». Якось так воно було у них в планах.
- Збройні сили Білорусі: чи будуть вони брати участь у війні проти України?
- Лукашенко і Путін розуміють, що армія Білорусі недієздатна. Тому її планують використовувати як другий ешелон. Головною помилкою російського генералітету в Чернігівській області, наприклад, було те, що вони не взяли під контроль територію. Просто обходили населені пункти, не вивішували прапори, не встановлювали окупаційну владу, бо не мали сил для цього. Зараз вони ці помилки врахували. Планують, що російська армія йтиме першим ешелоном далі, а білоруси зайдуть на захоплені території, щоб їх контролювати, по суті, виконуючи роль поліцаїв. У білорусів є дві-три бригади, що мають певні потужності, які можна точково використовувати як штурмовиків – десантники, спецназ. А основній масі заготована саме ганебна роль поліцаїв. Щоб стояти на блокпостах або проводити зачистки особливої підготовки не треба.
- Якими будуть маркери, побачивши які можна буде заспокоїтися і точно знати, що перемога вже не за горами?
- По-перше, це звільнені території. Не до кордонів станом на 24 лютого, а з Кримом включно. З Кримом взагалі величезна проблема, бо Захід досі намагається фліртувати з росією. Нам майже не дають працювати по Криму, бо вважають, що якщо Крим вже включений до складу росії, то атаки можуть викликати у путіна напад гніву та призвести до використання ядерної зброї. Для Європи це неприпустимо. Для них неприпустима навіть тактична ядерна зброя, тому вони намагаються це відсунути. Але рано чи пізно питання Криму постане гостро.
- Ну от, умовно кажучи, застосовує путін тактичну ядерну зброю. І що далі?
- Тут є два варіанти. Перший – Захід знімає всі обмеження для нас по використанню проти росії крилатих ракет та тактичної ядерної зброї. У НАТО та США також є план Б. У них на карту нанесені всі російські пускові шахти з ядерними ракетами, всі місця базування підводних човнів, і у відповідь на удар ядерною зброєю по Україні росіяни можуть отримати зливу з «томагавків», як це було в Сирії, в Іраку, в Афганістані у 2001 році. Штати тоді все просто розбомбили. Це буде неможливо співставити з тим, що зробили росіяни 24 лютого 2022 року, використавши 500 ракет. Їх буде в сотні разів більше. Буде летіти з Аляски, з Південної Кореї, з Туреччини, звідусіль, де знаходяться американські пускові установки, і російська ППО просто не зможе зреагувати.
- Що на нас чекає протягом півріччя?
- Це будуть дуже важкі місяці, тому що і росіяни, і ми готуємо наступи. Військова справа – це не стільки наука, а скільки мистецтво. Багато залежить від того, як наші генерали на чолі з паном Залужним відреагують на російську загрозу: як швидко знайдуть ділянку фронту, де росіяни будуть наступати, як швидко зупинять їх та зможуть перейти в контрнаступ, які резерви буде сформовано. Звісно, є західна допомога у вигляді консультацій зі сторони, але військові НАТО не завжди розуміють пост-радянську тактику війни. Ми розуміємось більше на цьому.
- А якщо говорити конкретно про Чернігівську область? Які прогнози Ви можете зробити? Чи ймовірне повторення того, що було з нами рік назад, чи потрібно нам готуватися до нового наступу?
- Готуватися потрібно. Говорити про те, що через тиждень або два буде наступ, я би не став, бо у цього є певні маркери: розгортання шпиталів, польових складів, стягнення до кордону додаткових сил та засобів. Цього, необхідного для масштабного наступу, у них зараз нема. Але це ж росіяни, у них і в лютому 2022-го не було достатньо сил та засобів, але вони пішли на сімох напрямках одразу. Тому якщо для наступу потрібно 70000 людей, а у них є умовні 20000, то не факт, що ці 20000 не підуть. Тож краще бути готовими.
На жаль, я бачу, що місцева влада знаходиться в незрозумілій ейфорії. Я не помітив розгорнутого процесу реалізації якоїсь повноцінної програми по облаштуванню бомбосховищ. Були якісь моменти на кшталт закупки генераторів, але як місцевий мешканець я чогось масштабного не бачу. Зрозуміло, що ЗСУ на кордоні зараз готові до оборони, але саме місто Чернігів від повторних ударів, які можуть бути з повітря чи з землі, не захищене. Кількість сховищ не збільшилась, оповіщень про те, де знаходяться вже існуючі та обладнані, нема.
Ольга Мелашенко
