Війна ще далека від завершення, а вже починається "промацування" українського суспільства на предмет терплячості до ймовірних державних рішень, тотожних встановленню в Україні неокріпацтва.
Війна ще далека від завершення, а вже починається "промацування" українського суспільства на предмет терплячості до ймовірних державних рішень, тотожних встановленню в Україні неокріпацтва.
Ідея обмеження виїзду чоловіків за кордон після закінчення режиму воєнного стану обговорювалась в Кабміні ще кілька місяців тому. Але гаряча дискусія щодо потреби у післявоєнний час заборонити виїзд чоловіків з країни, як мінімум, на три роки, розгорнулась на минулих вихідних. Мовляв, таким чином збережеться нація, адже відкриті кордони дорівнюють виїзд, щонайменше, мільйона українців до своїх родин, більшість з яких залишаться в Європі. Тобто, розглядається теорія, що чи не половина тих, хто зараз отримує захист за кордоном, не повернуться в Україну. І, очевидно, до жінок і дітей масово поїдуть чоловіки. Назавжди.
Теми повернення вимушених переселенців, демографії, повоєнного становлення країни дійсно важливі. Але чи варто "зберігати націю" побудовою з України якоїсь КНДР, чи, врешті, тієї самої Росії? Чи варто після війни забороняти виїзд чоловікам лише на підставі того, що хтось боїться, що вони втікатимуть до родин, а не працюватимуть "на благо" Батьківщини? Чи це дійсно стимулюватиме повернення жінок і дітей до чоловіків, яких фактично пропонується загнати в державне рабство?
До речі, якщо хтось забув, то ще десять років тому, у 2013-му, Янукович, Азаров і Ко намагались виправдати відмову від євроінтеграції та безвізу, в тому числі, тезами про те, що більшість українців, якщо дозволити їм вільне пересування з Європою, просто залишать країну. Що було після цього, й триває дотепер, думаю, нагадувати не варто. Тож, певно, не треба будувати країну кріпаків під гарними гаслами відродження нації.
Лояльність українців до обмежень прав та свобод під час війни можна зрозуміти. Але це не означає, що треба їм "сідати на голову" й вважати, що так само будуть сприйматися обмеження (нехай навіть для когось логічні, але геть далекі від правових) у повоєнний час. Фантазії щодо якоїсь "вищої державницької мети" варто лишати у стані фантазій – вони не сприймаються зараз, і не сприйматимуться пізніше.
Українці вже не один раз показали, що прагнуть жити в країні, де пріоритет на інтересах людини, а не держави (часто в особі якогось чиновника, депутата чи місцевого феодала), де інтереси й потреби людини важливіші за інтереси й потреби абстрактної нації. Адже, якщо додати пафосу, саме з інтересів людини ця нація й ця держава постають.
Простими словами, у правовій державі, яку, хочеться вірити, ми намагаємось відстояти у війні й розбудовувати після неї, ніхто не має права вирішувати за громадян, коли чи як надовго їм виїздити за кордон. І так само – чи повертатися їм на Батьківщину. Бо загроза нації не в тому, що відкриті кордони спровокують відтік українців у пошуку кращого життя. А в тому, що ініціативи, схожі на відродження кріпацтва, знецінюють все, що українці – в країні й за кордоном – роблять зараз для того, щоб ця нація продовжила існувати.
