Коли ввечері 21 листопада я прийшов на практично порожній Майдан Незалежності, перше, на що я звернув увагу, були журналісти одного з телеканалів, які задавали питання співрозмовникові – чи розділяє він думку, що якщо б не Майдан, Путін не напав би на Україну?
Через десять років після Майдану пошук відповіді на це питання, можна сказати, став глобальним трендом – поза залежністю від того, як людина ставиться до подій 2013-2014 років. Мені самому довелося розмовляти із журналістом, який поцікавився, чи вийшли б українці у 2013 році на Майдан, якщо б знали про його наслідки – тобто про війну. Й треба сказати, що у попередні річниці Майдану такі питання не виникали – можливо, їх породжує саме безвихідь воєнних часів, саме бажання знайти відповідь на питання, чи можна було якось запобігти катастрофі.
Але для того, щоб відповісти правильно, треба усвідомити навіть не причини Майдану, а причини війни. І зрозуміти, що до проголошення нашої незалежності в Україні та в Росії ставилися зовсім по-різному буквально з першого дня виникнення Української держави – як у 1918 році, так і у 1991-му. Для українців ця держава була здійсненим фактом, константою. Для росіян – тимчасовим явищем, власною територією з вигаданим, навіть "крамольним" суверенітетом. Й обидва рази Росія була готова відкласти вирішення українського питання до моменту, поки не будуть вирішені її власні проблеми. Хоча в якийсь момент російському урядові ставало ясно, що окупація України має сприяти вирішенню цих проблем – перемозі більшовиків (або їхніх ворогів з Білого руху) у Громадянській війні або відновленню Радянської імперії у її звичних кордонах впливу.
Відкладати "остаточне вирішення українського питання" – як, до речі, й питання інших колишніх радянських республік – Москва була готова тільки за умови, якщо ці республіки не знайдуть свого місця у альтернативних інтеграційних союзах. Очевидно було, що вступ до НАТО та Європейського Союзу накладає на Захід зобовʼязання по захисту території, яку росіяни продовжували вважати своєю. Це вважалося розширенням сфери впливу – при тому, що Захід і так "нелегітимно" розширив свої сфери впливу на країни Центральної Європи та Балтії, які "по праву" належать Росії.
Росія наполегливо – ще з початку 90-х років – намагалася утримувати свої "окраїни" (й Україну насамперед) в цьому політичному холодильнику. Одним з важливих інструментів такого утримання – якщо місцеві політичні еліти не бажали сприймати кремлівських сигналів, а суспільства намагалися впливати на побудову держави – була "ампутація", окупація частини території. Так було з Молдовою, із Грузією – нагадаю, що ці країни рішуче наполягали на своїй незалежності ще тоді, коли Українська РСР була чи не головною опорою союзного центру у переформатуванні СРСР. А у 2013 році Україна – з точки зору Путін – занадто близько підійшла до інтеграції з Євросоюзом, коли готова була підписати угоду про асоціацію. Кремль кілька місяців поспіль "сигналізував" Києву про неприпустимість такого підписання, врешті-решт у Путіна урвався терпець, і він просто примусив Януковича відмовитися від угоди, яка для тодішнього українського президента, жадібного й недалекого, була просто грошовим резервуаром. Чому Янукович не усвідомлював, що його політика викличе гнів Путіна? А тому, що він також не мислив у категоріях "тимчасової" української державності, мав класичну свідомість вихованця Радянської України. Янукович готовий був очолювати маріонеткову Україну, керовану росіянами – але Україну, а не Київську губернію. А у свідомості Путіна ніякої України не мало бути взагалі, Путін палає бажанням виправити "помилку більшовиків" й стерти випадкове утворення з мапи.
Майдан, який призвів до краху Януковича, одночасно створив умови для підписання новою владою угоди про асоціацію – і тоді почалася не війна, а операція "ампутація", яка стала війною вже на етапі спроби відокремлення сходу. Але тут російський президент побачив, що прорахувався. Що відокремлення територій зовсім не створює надійного барʼєру між Україною та Заходом, а навпаки – прискорює рух України від Росії. І що навіть поразка постмайданної влади у 2019 році не створила можливостей відмовитися від цього руху.
Й тоді виникає ідея "надійної" зміни влади – привезти до Києва на танках таку владу, яка гарантовано виконає всі бажання російського президента на відмовиться від курсу на ЄС і НАТО, а натомість приведе Україну до союзної держави з Росією. Так і починався бліцкриг, який згодом – у звʼязку із провалом планів Путіна – був переформатований на довготривалу війну на виснаження.
Отже, якщо б не було Майдану, не було б захоплення українських територій і подальшої війни? Звичайно, але тільки в тому випадку, якщо б українці – всі – остаточно погодилися б із курсом на ліквідацію власної держави. Треба розуміти, що в Україні завжди існував консенсус щодо її існування, а в Росії був консенсус щодо ліквідації України як неодмінної умови "відродження історичної Росії". Рано чи пізно нам довелося би зіштовхнутися. Єдиним шансом уникнути такого зіткнення мала бути побудова сильної держави, переважна більшість громадян якої розуміла б, чого вона від цієї держави та її ціннісної орієнтації хоче. Але чого не було – того не було.
Звичайно, варто відповісти на ще одне важливе питання – а що ж, якби Україна "просто" приєдналася б до Росії, був би мир? Ні, не було б. Адже Росія продовжує сприймати колишні радянські республіки й країни Центральної Європи і Балтії як здобич, яку у неї відібрали й яку потрібно обовʼязково повернути. А тут ще таке посилення держави! Так що б українці все одно гинули б на інших війнах, тільки у формі російської армії. В нашій історії це вже було.
Ну і наприкінці: що ж робити тепер? По-перше, зрозуміти що в історії немає руху назад. Майдан створив передумови для збереження державності, деградованої на момент його вибуху. Українська армія створює умови для оборони країни і відновлення територіальної цілісності. Й коли ми відібʼємося від Росії, нам слід буде подумати про побудову сильної держави, переважна більшість громадян якої буде розуміти, чого вона від цієї держави та її ціннісної орієнтації бажатиме.
Якщо, звичайно, ми не захочемо потрапити у вихор нової війни.
