"Ми підемо до кінця… ми будемо боротися на морях і океанах… якою б не була ціна, ми будемо битися на узбережжях, битися в портах і на суші, в полях і на вулицях, ми будемо битися на пагорбах. Ми ніколи не здамося", - це скорочений фрагмент промови Уїнстона Черчіля від 4 червня 1940 року. Це не просто пафосні лозунги, а опис стратегії британців щодо спротиву нацистам всюди – у Європі, Африці та Азії, на землі, на морі й у небі. Щоб німці змушені були розпорошити свої сили по світу і, таким чином, стали слабшими на своєму головному фронті у Європі.
Це робить цитату 80-річної давнини вкрай актуальною і сьогодні, коли українці наносять точкові, але вкрай відчутні удари по росіянах не лише у Європі, але й у Африці та Азії. Російсько-українська війна стає "світовою", бо йде вже на кількох континентах.
Удар спецпризначенців ГУР по російському аеродрому у Сирії, про який було повідомлено 31 червня, та координація засідки на російських найманців у Малі наочно показують, що ми відкриваємо для РФ нові фронти. Згадати слід також про підтримку з боку ГУР визнаної влади у Судані, про що відомо з 2023 року.
Ми діємо саме так, як і повинні – шукаємо та об’єднуємо тих, хто вже воює з РФ на інших континентах. Мова саме про точкові удари, без витрати власних ресурсів на операції у далекому закордонні. Адже виснажуватися повинен саме Кремль, який розкинув свої "щупальця" та "міазми" на півсвіту, через що став вразливим. А не ми. Але ми лише на початку цього шляху.
Що таке "точкові удари"? Це гарно видно на прикладі Сирії, де дронами було вражено вкрай важливий для росіян аеродром Кувейрес, який є головною перевалочною базою для російських найманців, які прямують з Сирії до України.
Потрібно зважати не лише на прямі втрати росіян, які навряд чи є вражаючими. А й на те, які ресурси тепер Кремль буде змушений "витягти" з України, щоб захистити всі свої сирійські бази та порти. А якщо не захистять, то удари будуть продовжуватися, й росіяни все одно втрачатимуть людей та ресурси.
Так, сирійський удар наче не дуже потужний, але він садить Путіна у вкрай незручний "шпагат" та змушує обирати, куди ж направити свої ресурси – до України або до Азії. А є ще Африка, про яку вже багато було написано.
Втім, проросійські сили теж не сидять без діла. Наприклад, одразу після успішної для нас та туарегів операції проти російських найманців у Малі та майже одночасно з атакою на російську авіабазу у Сирії, проросійські сили завдали "асиметричного" удару – по військовій базі провладних сил у Судані, де стався замах FPV-дроном на воєнного правителя країни Абдель Фаттаху аль-Бурхана.
Якщо вірити західним ЗМІ, то саме аль-Бурхан дозволив продавати снаряди до ЗСУ в обмін на зерно та допомогу ГУР у боротьбі з "Силами швидкого реагування", які підтримує та тренує Кремль.
Проте у випадку з Африкою нам потрібно вкрай обережно обирати собі партнерів. Адже там всі борються з усіма. Той же аль-Бурхан з Судану, якого підтримав ГУР, вів перемовини й з Кремлем щодо продажу їм зброї радянського зразку. Але, здається, не дуже успішно, бо про великі поставки сирійської зброї до ВС РФ інформації не було. Як і до ЗСУ, втім. "Однією рукою" він воює з РФ, а іншою – веде перемовини.
Ті ж малійські туареги - теж дуже специфічні хлопці, які зараз воюють з "вагнерами", але з 2012 року мали альянс з сумнозвісною Аль-Каїдою та навіть Ісламською державою. З ісламістами, втім, туареги вже теж встигли трохи повоювати. Справа у тому, що ми і росіяни у Африці маємо справу не з державами чи народами у класичному розумінні, а з племенами та кланами.
Якщо одні клани тих же туарегів "тягнуться" до альянсів з західними демократіями проти місцевих хунт та диктаторів, намагаючись побудувати більш-менш повноцінну державу Азавад, яку поки що ніхто не визнає, то інші – шукають спонсорів та зброю у ісламістів, щоб створити, власне, "ісламську державу", про яку мріють радикали.
Якщо Кремлю з точки зору репутації вже нема чого втрачати і можна співпрацювати з ким завгодно, то західна підтримка для нас вкрай важлива, а вона залежить у тому числі й від нашого іміджу "борців за правду та демократію". Тому ставку потрібно робити, перш за все, на "м’яку силу", яка несе значно менші іміджеві ризики в разі будь-якої кризи.
Тим не менш, хоч і дуже обережно, але ми повинні "заходити" в Африку. Бо там вже є РФ. А, можливо, й у Південну Америку, куди на момент написання цього тексту летів російський літак Ту-204. Він прямував з Гавани до Венесуели. Саме до Куби Кремль перекинув досить значні сили та флот, задля демонстрації своєї міці на "задньому дворі США" на тлі виборів у Венесуелі.
Російський літак, який раніше возив щось секретне (бо без записів про вантаж) до Куби, зараз чомусь дуже поспішає до Каркасу
Фактично, збільшення російської присутності на Кубі - це такий натяк Москви на те, що якщо американці підтримають протестуючих у Каракасі, то Кремль силою збереже владу Мадуро. Так само, як колись під приводом захисту від "перевороту" (тобто – для подавлення протестів) Путін відправляв свої війська на допомогу Лукашенко до Білорусі та Токаєву до Казахстану. І зараз, ймовірно, РФ перекидає своїх найманців з Куби до Венеуели.
Але ця активність Кремля свідчить і про інше – те, що вони направили частину своїх ресурсів не на фронт в Україну, а на інший кінець світу, щоб щось там довести американцям та особисто Байдену. Витрачають ресурси заради своєї манії величі.
Серед венесуельских опозиціонерів шириться версія, що цим російським літаком Кремль хоче вивести Мадуро з країни. Певно, кудись у напрямку Ростова… Але, на жаль, більше шансів, що РФ, навпаки, перекидає своїх вояків з Куби до Венесуели, готуючись до збройного спротиву, на тлі чергової "деескалації" у Білому домі. Чим гірше ситуація у регіонах, де видобувають нафту, тим вищі ціни на сировину, і тому Кремль буде дуже радий будь-якій кризі біля кордонів США, яка станеться через бездіяльність американців.
Україна, як і США, не зацікавлені у зростанні цін на нафту. Але те, що РФ розпорошує сили на ще один континент, нам якраз буде вигідним. Та й в разі повалення режиму Мадуро санкції проти Венесуели будуть зняті, й дешева місцева нафта потоком піде на світові ринки, обвалюючи ціни на "чорне золото".
Плюс Аргентина та інші прозахідні країни регіону публічно підтримали опозицію, попри американську "деескалаційну" політику, яка зводиться до того, щоб сидіти й нічого не робити до останнього, доки не стане надто пізно, й РФ у Венесуелі закріпиться ще потужніше. Мілей розуміє, що просто чекати "з моря погоди" це не варіант. Але для більш рішучих дій йому потрібні партнери, яких він активно шукає. І ми теж шукаємо партнерів. Яке цікаве співпадіння…
Так чи інакше, в разі переходу ситуації у Каракасі до "гарячої фази" (а Мадуро зараз як ніколи слабкий, адже його поки що не підтримала армія, а повстання охоплює й низи суспільства, а не лише інтелігенцію як минулого разу), Україна та ГУР теж можуть сказати своє слово. Але вкрай обережно і виключно у координації з демократичними країнами регіону.
Звісно, це лише гіпотетичні роздуми. Проте ідея полягає у тому, що нова політична криза у будь-якому регіоні раніше завжди використовувалася Кремлем задля посилення свого впливу на тлі абсолютно "беззубої" політики Вашингтону та хронічно заблокованого ЄС. Але досвід Африки показує, що намір Путіна розпорошувати свої сили по всьому світу стає для РФ не силою, а вразливістю.
І, дуже обережно, точково, ми маємо будь-якою такою вразливістю Кремля користуватися, підтримуючи свій імідж боротьби за свободу та демократію. Чим більше РФ витратить ресурсів десь там по світі, тим менше їх буде в нього в Україні.
Адже це все відбувається на тлі призначення "ревізора" Бєлоусова замість "оленяра" Шойгу та масових арештів російського генералітету. Що говорить нам про зростаючий дефіцит ресурсів у РФ. Бо вся система влади Кремля заснована на годуванні своїх міньйонів на державних закупівлях. Якщо Путін руками Бєлоусова змушений цю систему порушувати й діяти "не за поняттями", грабуючи тих (шляхом конфіскації майна), хто грабував армію РФ десятиріччями, то це дуже потужний "дзвіночок". "Немита" у своїй агресії може "надірватися". Як колись кумир Путіна - Гітлер, попри перші перемоги, не зміг перемогти у світовій війні.
Фото: Getty Images
