Після оприлюднення "Плану Перемоги", де були сформовані не стільки покрокові пункти плану, скільки пропозиції для наших західних партнерів по різних напрямах, офіційний Київ вирішив посилити свою переговорну позицію… й згадав про ядерну зброю як єдину альтернативу вступу в НАТО.
Така ініціатива має багато "вимірів", але головні - це технічний та геополітичний. Попри швидке спростування у ОП намірів відновити ядерку, тема вже пішла у маси – передусім західні, - а тому в ній потрібно розібратися. Адже це вже не перша згадка про українську ядерну зброю за минулі роки (ще 2020 року це питання обговорювалося досить активно).
Щодо політики, то останні "ядерні" заяви можна розглядати як такий собі "посилюючий ефект" або "батіг" для промо-кампанії на підтримку "Плану Перемоги", який, у свою чергу, містить певні "пряники", такі як дозвіл на розробку цінних корисних копалин для західних компаній.
Це видно хоча б з того, що питання відновлення українського ядерного арсеналу обговорювалося з західними лідерами одночасно з "Планом Перемоги".
Наприклад, під час зустрічі Володимира Зеленського з Дональдом Трампом. Але виключно для того, аби нагадати про Будапештський меморандум, на який Україна й обміняла свою ядерну зброю у 90-ті.
Очевидно, що під час періоду "міжвладя" у США, у активну фазу якого ми входимо, коли стара адміністрація йде, а нова довго набуває повноважень, дуже багато країн починають поводити себе більш "нахабно" (особливо диктатори). Бо хто б потім не переміг, все одно буде "перезавантаження" відносин. Проте є певні межі, які, попри різні балачки, ми переходити не будемо.
Київ вірно робить, що теж поводить себе більш активно та "нахабно". Але не вірно обрана ціль. Можливо, більш прагматичним було б нанести удари по нафтових терміналах РФ у Чорному морі та потім попросити в нової адміністрації у США вибачення, а не робити натяки про ядерну зброю, якої в нас немає і найближчим часом навряд чи буде?
Бо це "табу" для всіх цивілізованих країн поза "Ядерним клубом", якому міжнародними договорами "дозволено" (тобто – не заборонено) мати ядерну зброю і не мати за це світову ізоляцію та санкції. Після Карибської кризи 60-х років створена ціла система конвенцій, протоколів та міжнародних угод, які ці питання регулюють і контролюють, а головним є Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, який охоплює фактично весь світ. А ті, хто йде проти системи, отримують більше збитків, ніж переваг.
Зараз це також була спроба "підвищити ставки" у відповідь на зміни у ядерній доктрині РФ – Кремль також є "адресатом" заяв президента Зеленського та "анонімних джерел" у західних ЗМІ. "Якщо можна Кремлю, то чому не можна нам?", - ніби кажуть нам подібні заяви з українського боку. Це намагання відповідати "планці" Кремля у "ескалації", спроба й у цьому наздогнати РФ, замість того щоб відстоювати власну повістку.
Також це емоційна реакція на те, що проти України вже виступив цілий "авторитарний ядерний клуб" - ядерна РФ, ядерна КНДР та "майже ядерний" Іран. І ще там десь поміж них бігають китайці, у яких теж є ядерна зброя, хоча "ворогом України" називати КНР було б на сьогодні перебільшенням (саме дрони з китайських деталей втримали наші фронти за відсутності снарядів).
Загалом, так вже сталося історично, що про справжню ядерну зброю або взагалі мовчать (як Ізраїль), або згадують лише коли вона вже лежить десь у надійному підземному сховищі, куди не дістане ворог своєю ракетою. Іран теж спростовує свої експерименти у воєнній ядерній програмі. Лише КНДР завчасно про це повідомляла, і отримала повний "букет" проблем від ООН (коли ООН ще якось працювала) та світу.
Але є значно більше прикладів, коли країни не витримували міжнародного тиску, санкцій та ізоляції і згортали свої програми. Так вчинили свого часу, наприклад, ПАР, Бразилія, Аргентина та Лівія.
Південноафриканці у часи апартеїду зайшли найбільш далеко і не лише мали військову ядерну програму, але й отримали вже безпосередньо діючу ядерну зброю – 13 тактичних ядерних бомб потужністю 15-20 кілотон. Але цифра 13 притягує негаразди… І тому після повалення режиму апартеїду та приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї все це порізали на метал. І саме ПАР, а не Україна була першою державою, яка відмовилася від діючої ядерної зброї. Але Україна стала другою.
А за масштабами знищеного та переданого Кремлю озброєння ми однозначно перші у світі. Стільки як ми ніхто не віддавав за лише "папірець" з намірами – мова про Будапештський меморандум. Але не все так просто.
Ми, формально, дійсно мали третій у світі ядерний арсенал. З тією тільки поправкою, що він був не український, а радянський. І системи управління (умовна "червона кнопка") були у Кремля, а не у нас. Варто зазначити, що саме лише зберігання ядерної зброї коштувало астрономічні суми, яких не було тоді і немає зараз.
Наприклад, Індія має "лишень" 160 ядерних боєголовок, але витрачає на них майже 3 мільярди доларів щороку. Для порівняння, весь останній військовий бюджет України мирного часу складав 6,8 млрд дол. по актуальному у 2021 році курсу. Якби ми зберегли всі 4 тисячі (!) ядерних боєголовок, більше тисячі різних ракетоносіїв та до 40 стратегічних бомбардувальників, то їхнє обслуговування вимагало би значно більше коштів, ніж у нас було в усьому річному бюджеті у 90-ті. А ядерка, за якою ніхто не доглядає - це зброя проти її ж власників.
Тому рішення позбавитись "атомного дрючка" було не просто вимушеним, а, на жаль, безальтернативним. Проте, звісно, ми "продешевили", адже меморандум (а це документ, який не несе ніяких юридичних наслідків – просто декларація) в обмін на такий масив найпотужнішої у світі зброї - це фактично безкоштовно. І саме до цього зараз Зеленський та українські переговорники апелюють у перемовинах з тим же Трампом.
До речі, РФ витрачає на свою ядерну програму більше 8 мільярдів доларів на рік. І має при цьому близько 6 тис. ядерних боєголовок, тисячі ракетоносіїв та значний флот літаків стратегічної авіації, здатних нести ядерну зброю (проте невідомо, який відсоток усього цього "добра" насправді працездатний).
Якби не шалені витрати на утримання усіх цих арсеналів (до 1991 року вони були ще більшими), то Радянський Союз свого часу може й не розвалився б через фінансову кризу.
А РФ без ядерки мала б значно більш потужну конвенційну армію, а не оце все, що до нас щодня повзе з їх позицій – старезне й іржаве, бо на нове бракувало грошей. Тобто ядерна зброя - це "забаганка" виключно для забезпечених, або для навіжених, таких як корейські Кіми, яким зброя важливіша за їжу.
Натяки на ядерку можуть не стільки допомогти у просуванні "Плану Перемоги", скільки створити повністю зворотній ефект. Тому з цим потрібно бути вкрай обережними. Схоже, що у Офісі президента теж так вирішили, якщо вже через пару годин почали пояснювати, що президент не те мав на увазі.
Таким чином, всі натяки про відновлення української ядерної зброї - це зараз, скоріше, невдалі спроби блефувати й привертати до себе увагу (на жаль, зайву). Є більш доступні та менш "токсичні" цілі (у тому числі на території РФ), які ми мали б переслідувати. Та й навіть після війни нам потрібно робити ставку на стратегічний, але не ядерний "щит". Про що, до речі, є згадка і у "Плані Перемоги". Все інше – не на часі. Бо зараз час проблеми вирішувати, а не створювати нові, ставлячи себе на рівень з Іраном чи КНДР.
Тексти, опубліковані у розділі «Думки», не обов’язково відображають позицію редакційної колегії УНІАН. Докладніше з нашою редакційною політикою ви можете ознайомитись за посиланням
