30 грудня тільки й розмов про "завершення війни" (з подачі одного відомого блогера). Всі чекають на якесь "чудо Трампа" чи просто "новорічне диво". Вірять, що "американці попросили" Путіна закінчити бійню. Але чи варто на це сподіватись, чи є для цього передумови? Адже війну легко розпочати, проте важко зупинити.
Це не подія, а процес, який, наче важкий візок, спочатку "штовхають" на гору, а потім він вниз "їде" сам, і політики змушені бігти за ним не в змозі зупинити. Особливо актуально це для України, для якої це війна не за якусь колонію чи "заморську територію", а за власне існування. Де "зупинка" з помилками може запустити найгірші сценарії. Про це свідчить історичний досвід інших мирних угод.
Одразу слід зауважити, що миру або перемир’я завжди було складно досягти у великих війнах, де сторони занадто великі, щоб зазнати повного краху.
Загалом, всі мирні угоди можна поділити на дві категорії: "капітуляція" (поразка однієї сторони) та "заморозка" (знесилення обох).
При битві на рівних силах сценарій "капітуляції" є вкрай рідкісним, але "заморозка" на невигідних умовах завжди підточувала одну зі сторін, що, після чергового загострення, все одно призводило до зміни влади або інших процесів, внаслідок яких, фактично, відбувалась капітуляція. Наприклад, Холодна війна хоч і була "холодною", але завершилася з розпадом СРСР, реванш якого намагається зараз зімітувати Путін зі своїм "можем повторить". Втім, наразі в нього більше шансів повторити лютий 1917-го.
Російсько-українська війна, хоч і є протистоянням українців та росіян, але насправді є проявом екзистенційної боротьби між західною демократією та східною деспотією, що відбувається з найдавніших часів. Можна згадати, наприклад, греко-перські війни, хоча тоді поняття "рабовласницької демократії" та "деспотії" дуже відрізнялися від сучасних.
Ті ж греко-перські війни (500 до н. е. - 449 до н. е.) тривали близько 50 років: вони то спалахували знов, то затихали після чергового перемир’я. Але їх все ж завершив так званий "Каллієвий мир", який названо на честь афінського дипломата, який підписав документ від грецької сторони.
Сторони розділили сфери впливу – море (у першу чергу, Егейське) залишили грекам, а сушу у Малій Азії – персам. Перси надали автономію грецьким полісам у Малій Азії та загалом визнали безуспішність власних спроб захопити Пелопоннес, а греки пообіцяли не відвоювати території Малої Азії, населені греками.
Важливо додати, що сама війна почалася з тих самих грецьких полісів у Малій Азії та на островах довкола, які підняли повстання проти перських загарбників. "Європейські" греки вирішили заступитися за "малоазійців" (бо від цього залежали їхні поставки продовольства та заробітки), чого персам тільки й треба було – ті завчасно готувалися до захоплення Греції.
Але "Афіни за 3 дні" не вдалися і, попри перші перемоги за рахунок кратної переваги майже в усьому, перси вимушені були полишити не лише Пелопоннес, але й поступитися на морі й у культурному плані. Греки ж визнали нездатність відвоювати малоазійські поліси і лише спромоглися "вибити" з персів автономію для них з розділом данини.
Примітно, що за даними одних античних авторів, згаданого Каллія після повернення додому винагородили, а інші ж писали, що його засудили і ледь не стратили. Це показує наскільки різним було сприйняття результатів у самій Греції.
Фактично ж, сторони виявилися виснаженими через багаторічну боротьбу, що й змусило їх зупинитися "посередині" й перейти до "холодної" війни, чим зрештою скористалася третя сила – македонці, які захопили і Грецію, і Персію (і ще навіть шматок Індії). Щоправда македонці були елінізованими і почали вважати себе греками.
Інший приклад коротший – Пунічні війни між римлянами та карфагенянами. Останні, навіть попри перші перемоги, не просто програли, а програли розгромно. Замість мирної угоди римляни посипали руїни Карфагену сіллю, щоб там навіть рослини потім не росли.
А ось середньовічні війни, порівняно з часами римлян, за своїм масштабом більше нагадували великі бійки, аніж війни. Але найбільш показовою була низка війн між італійськими республіками Венецією та Генуєю проти Османської імперії та між собою. Якщо перші війни за острови Егеїди та Крим завершувалися на користь італійців, то вже з 15 сторіччя османи після кожного перемир’я "відкушували" все більше й більше територій.
Зараз здається дивним, як ціла імперія може 300 років воювати з двома містами. Але насправді Генуя та Венеція були фактично морськими імперіями, які наслідували деякі республіканські традиції Давнього Риму. Війни з турками, що спалахували кожні 5-10 років, вони вели півтисячоліття.
Наприклад, венеційці купили у візантіців ціле місто Салоніки у 1421 році, яке османи захопили 1430 року після десятилітньої війни та довгої облоги. Але, за умовами мирної угоди 1431 року, османи змушені були надати Республіці Святого Марка право на вільну торгівлю у імперії, бо подальшу війну з венеційцями не "витягували" економічно. Натомість венеційці втратили території, які не могли повернути.
Втім, боротьба за Грецію тривала аж до 1718 року, коли завершилася Сьома османсько-венеційська війна. Тоді венеційці виграли війну на морі, але програли на суші й остаточно втратили континентальну Грецію. За її результатами було підписано мир, нав’язаний венеційцям посередниками з Англії та Нідерландів, відповідно до яких італійці змушені були поступитися територіями у Егейському морі туркам.
Венеція не змогла протистояти більш потужному ворогу суто економічно і без підтримки від "партнерів" просто програла би все. Натомість "партнери" були зацікавлені у тому, щоб Османська імперія стала "запобіжником" від експансії Російської імперії і тому не хотіли повного розгрому османів – лише їх послаблення та залежності від західних монархій.
В результаті цього миру та антитурецьких війн на континенті (у яких, до речі, активну участь приймали наші козаки) Туреччина стане "Хворою людиною Європи", з якою західні імперії то воюватимуть, то рятуватимуть її, намагаючись розширювати свій вплив. А Венеційська республіка так і не оговтається та зникне до кінця сторіччя як окрема держава.
Загалом кульмінацією протистояння колоніальних імперій стала Перша світова війна, яка більшість з них і зруйнувала. А тих, що вижили, значно послабила, через що після Другої світової імперій у класичному розумінні вже не залишилося зовсім.
Результати Першої світової були такими спірними, а протиріччя між переможцями - такими гострими, що ще 10 років по її завершенню йшли різні конференції та конгреси, де переможці намагалися "нарізати" кордони переможених на свій лад.
Що стало причиною для вже Другої світової війни. Це приклад того, як "поганий мир" веде до ще більших втрат.
Для нас цікаво те, що Німеччина у Першій світовій на полі бою не програла взагалі. Навпаки, у 1918 році вона зберегла окупованими частину французьких земель, а просування німців на східному фронті були безпрецедентними після Лютневої революції у Російській імперії й виходу останньої з війни. Німці тоді дійшли, наприклад, до Харкова.
Тим не менш, воювати далі суто економічно німці були вже неспроможні. Однією з ключових причин було те, що вони мобілізували велику кількість робітників, і промисловість більше не могла витримувати темп війни, нав’язаний Антантою. Так, попри успішний спротив військ та навіть наступ, Берлін оголосив капітуляцію 11 листопада 1918 року, де на німців були накладені небувалі до того обмеження.
Німеччину, яка на той момент була союзником УНР, примусили зменшити армію, позбутися більшої частини артилерії та флоту, заборонили виробляти танки, наклали величезні репарації та змусили віддати частину території. Але чому на це пішли німці, якщо війська Антанти не перебували навіть на території Німеччини? Бо через економічну кризу та "втому" почалися масові протести, які вилилися у революцію 1918 року та повалення режиму кайзера. Судячи з російських новин у 2024 році, попри наступ та браваду, вони все ближче до "кондицій" пізньої Німецької імперії.
Про капітуляцію Німеччини після Другої світової війни всі вже в курсі. Там не було таких репарацій (бо, як показав досвід, держава у економічній кризі просто не здатна їх виплатити), але країна була розділена на зони впливу блоків, на які розвалився альянс Союзників, і які потім конфліктували між собою. До речі, Японія та РФ (як послідовниця СРСР) так досі і не підписали мирної угоди за результатами Другої світової.
Цікавий досвід перемир’я, яке нав’язували своїм "підопічним" американці під час Холодної війни. Перший такий приклад - це результат Корейської війни. Перемир’я було підписано 27 липня 1953 року між США, Північною Кореєю та Китаєм. Південна Корея документ не підписала, але реально нічого вдіяти не могла, через що півкраїни й досі залишається під контролем КНДР.
Тоді мир був укладений як "тимчасовий". Причиною була не стільки виснаженість самих корейців по обидва боки фронту (вони давно не мали сил для війни), як "втома" США і західних країн, з одного боку, та КНР й СРСР – з іншого.
Потрібно розуміти, що іноземні країни були напряму задіяні у тому конфлікті, що відрізняє ситуацію від російсько-української війни, де закордонне втручання значно менше. Наприклад, Китай втратив лише вбитими та пораненими до 400 тис. осіб. США – до 150 тис. убитими й пораненими (а була ж ще купа союзників з інших західних країн). Це не враховуючи матеріальних втрат.
Саме втрати західних та східних "партнерів" на тлі неспроможності досягти своїх цілей призвели до перемир’я у Корейській війні, яке стало "хронічним", оскільки й досі жодна зі сторін не має ресурсу для реваншу. Війна була зупинена, але ніхто не програв. І не переміг. Ця криза досі чекає на своє вирішення і обов’язково рано чи пізно "вибухне" знов.
Іншим приклад - війна у В’єтнамі, що стала наступним великим конфліктом у межах Холодної війни. Для в’єтнамців вона була продовженням Другої світової та антиколоніальної війни, яка переросла у громадянську, схожу на корейську.
Під час Тетського наступу 1968 року, що став "генеральною битвою" війни, яка тривала вже третє десятиріччя, на території В’єтнаму знаходилося близько 500 тис. лише американських військових. Також через В’єтнам пройшло більше 300 тис. південних корейців, до 50 тис. австралійців та тисячі інших союзників США. Натомість з боку В'єтконгу було до 200 тис. китайських "добровольців" та до 3 тис. радянських вояків (переважно вузьких фахівців – пілотів та ін.).
Тетський наступ провалився, бо, попри деякі успіхи В’єтконгу, Південний В’єтнам тоді встояв. Але для США ця війна була вкрай непопулярна і, на тлі передвиборчої кампанії, американці поступово зменшували підтримку Півдня, де почалися протести та політична криза, якою згодом скористаються комуністи.
Мирні перемовини почалися того ж 1968 року, але угоду підписали лише у 1973-му. Суть її зводилася до декларації про "єдиний В’єтнам" та перемир’я, розмінування портів, виведення сил союзників та ін. Як покаже подальша історія, свої сили вивели лише західні країни. Стійкого перемир’я на той час досягти не вдалося, і війна, хоч і повільно, але продовжувалася.
А вже 1975 року, після виведення основного контингенту США, Північний В’єтнам захопив Південь. Головною причиною був не вихід американців як такий, а розбрат та "гризня" південнов’єтнамців між собою за владу. Тобто, перемир’я, не підкріплене силою, на відміну від Кореї, мало лише тимчасовий характер, і війна почалася знову. Але одна сторона вже не була готова до нового "раунду", бо перейшла у передвиборчий цикл і всі пересварилися між собою.
…Війн і мирних угод у історії було багато. Той же – вже об’єднаний – В’єтнам наприкінці 70-х намагався захопити Китай через свою "СВО", але зазнав поразки. Можна згадати "вічний мир" з історії України, які Московія постійно підписувала з поляками та іншими сусідами після кожного розділу України (а потім і Польщі), але кожного разу порушувала.
Хоча їхні "партнери" з Європи теж з радістю порушували "вічний мир", російська неспроможність тримати своє слово стала просто фундаментальною. Жоден документ, підписаний з московитами, не був вартий паперу, на якому стояв їхній підпис, бо немає жодної (!) угоди, яку б вони не порушили. Взагалі жодної.
Які можна зробити висновки?
По-перше, справжній мир - це дуже довгий шлях, і "за 24 години" не вирішується ніколи.
Пусті балачки щодо цього просто зайві. По-друге, міцний мир можливий лише за сили сторін, коли між ними є паритет. Якщо навіть після мирної угоди одна зі сторін ослабне, то ворог обов’язково цим скористається гібридно (як перси підкупали греків, щоб спровокувати міжусобицю), або відкрито (як у В’єтнамі).
По-третє, необхідно втримувати єдність. Ті ж в’єтнамці, німці (зразка 1918-го) та багато інших сторін програли через власні протиріччя, що стало фактичним "запрошенням" для ворога. В умовах неоголошеної передвиборчої кампанії в Україні нам слід про це не забувати.
По-четверте, немає надійнішого партнера, ніж власна армія. Адже закордоном теж проходять вибори, і опозиція майже завжди має іншу точку зору щодо підтримки друзів попереднього режиму.
Ну і по-п’яте – всі імперії завалюються. Всі, без виключень. І кожного разу через спробу захопити сусіда, на що їм не вистачає сил.
Тексти, опубліковані у розділі «Думки», не обов’язково відображають позицію редакційної колегії УНІАН. Докладніше з нашою редакційною політикою ви можете ознайомитись за посиланням
Фото ТСН
