Мене в особистих повідомленнях питають: Як там в Чернігові? Як ви там тримаєтесь? Що у вас відбувається? Як би вам пояснити... Це треба відчувати, щоб зрозуміти. Тут особливе життя. Темно вечорами без світла... освітлення вулиць, освітлення установ, світлофори, домівки... десь світиться - десь не світиться. Частіше НЕ світиться, але ми звикли, давно звикли... і це не найгірше...
Гудіння шахедів в небі - вже як спів пташок навесні - безперервне. Взагалі без перерв, без зупинки, без сподівань на завершення.
Вибухи від шахедів теж регулярні, постійні, непередбачувані.
Більшість чернігівців вже на звук знає, чи знижується той шахед перед влучанням. Знають, як звучить звичайний, а як реактивний... Так-так, реактивні шахеди теж існують і їх навіть більше за звичайних.
А ще є розвідники, які стають на коло... ми навіть ці кола по населеним пунктам можемо назвати до дрібниць...
А ще є траси шахедів, які ми знаємо не гірше ворога...
А ще є інше одоробло, яке літає... і десь дівається... інколи... тихенько і без вибуху. І ми радіємо цьому...
І є ППО, але про нього ані слова...
А ще є сигнали тривоги, які дратують. От вони дратують шалено, бо за добу 28 разів оголосити тривогу, відмінити і знов оголосити через 5 хвилин - це не може не дратувати.
Чи лякаються чернігівці? Ні, не лякаються. Набридло лякатись, хоча серце таки зупиняє свою роботу на кілька секунд, коли гудіння посилюється десь на твоєю головою. А потім... матюкнувся, озирнувся, перепитав як твої... і йдеш далі, працюєш далі, займаєшся своїми справами.
Вже перебили московити усе, що можна було... якимось дивом ще щось працює, але то на рівні аномалій.
Але ж... ми не просто Чернігів. Ми північна культурна столиця України. Ми історія України. Ми чорна мітка ворогу.
Наше призначення - бути фортецею на шляху до Києва. От і стоїмо, тримаємось, бо інакше не вміємо і не можемо.
Чи довго ми можемо триматись?
А ви бачили, скільки років Чернігову?
Для Чернігова 50-100 років - це вчора. Тож... ми ще станцюємо на могилах ворогів. Колись москву збудували на колишніх землях Чернігівського князівства... на болотах... ото там від сирості та зараза і завелась... Тепер маємо.
Та не дочекається зараза, щоб ми здалися. Бо здаватись - це не про Чернігів.
Якось так.
