Їх родина – з любові та сталі. Вони разом пройшли неймовірні випробування та здолали усі виклики. Їх сила волі, сила духу і любов – неймовірні!, - пише GoodaCity.
Їх меншому сину було всього кілька тижнів, коли лейтенант 66 ОМБр ЗСУ Віталій Мізін весною 22-го став на захист України. Після ракетного удару по казармі чоловік отримав надзвичайно важкі опіки і травми, і зовсім мало шансів вижити… Єдиною, хто вірив у диво, була його дружина Юлія – і диво сталося!
Навіть попри те, що Віталію ампутували праву руку та ногу, він навчився плести браслети з паракорду однією рукою та відкрив власну справу! І… втретє став батьком!
Фото: Віталій з сином
Про силу духу та силу волі говоримо нині з незламним воїном та його другою половинкою. Час від час до розмови долучається життєрадісне аґукання наймолодшого сина подружжя – піврічного Максимка, народженого уже після поранення Віталія. І щебет дитячих голосів – найкращий доказ того, що життя триває, життя перемагає!
Взяв новонародженого сина на руки і пішов служити
“Я з Черкас, Юлія – з Кіровоградської області, а познайомили нас спільні друзі, ще коли ми обоє були студентами, – розповідає Віталій. – Якось відразу між нами іскорка проскочила, відчув, що Юля – моя людина! Одружилися, народився синочок Іван. Закінчивши універ, працював на Черкаському металургійному, потім, у 2015-му, на другому році АТО – мобілізація, служив рік і вісім місяців. Перед повномасштабною війною працював таксистом у Черкасах, чекали з Юлею на появу другого синочка. Але швидше прийшла війна.
Не було паніки – навпаки, я всіх домашніх заспокоював. У мене моя офіцерська сумка була зібрана – стояла у шафі, я був готовий. У березні народився наш Данилко, я вперше взяв його, крихітного, на руки…”.
“Кілька днів по тому завіз сім’ю у Новомиргород до тещі і пішов до військкомату, а звідти – служити. Маючи попередній досвід, уже чітко знав, у який саме рід військ я хочу – тільки артилерія, тільки «боги війни». На жаль, не встиг довго прослужити… Увечері 17 травня поговорив по телефону з Юлею, зі старшим сином Іванком. Довго не говорили, бо ми готувалися до навчань, були напоготові, налаштовані на наступний день. Не було ні недоброго передчуття, нічого. А вночі почалося пекло…”.
17 травня уночі росіяни вдарили ракетами по навчальному центрі Десна на Чернігівщині, де був Віталій з побратимами. Згодом стане відомо, що під завалами загинули 87 військових. Віталій – один із небагатьох, хто вижив – вижив дивом… Зазнав надважких опіків та травм, провів 104 дні в реанімації – між життям і смертю. Лікарі відчайдушно боролися за його життя, проте не давали жодних прогнозів і готували рідних до найгіршого… Єдиною, хто вірив у диво, була його дружина Юлія – і диво сталося!
Фото: Віталій з дітьми
Сила волі, сила духу, яка переростає в силу тіла!
…Прошу у пана Віталія пробачення, коли доводиться занурюватися в болючі спогади.
“Я це вже пережив, повірте – каже чоловік. – Спогади болять так само, як і рани, але я навчився жити з ними – ось уже другий рік. Раніше мені цей вибух щоночі снився, нині уже трішки легше…
Тоді, після вибуху, коли я провалився в підвал, коли вогонь обпікав мене, я подумки уже зі всіма рідними прощався, уже й не було надії, що виживу. Але хотів жити! Тримала думка про дружину та синів… Коли мене знайшли рятувальники, я був контактний, говорив з ними, сказав, хто я, продиктував телефон дружини, попросив зателефонувати їй – і тільки після цього втратив свідомість”.
Фото: Віталій Мізін після відновлення
Аж на довгих і страшних п’ять днів.
Рятувальники витягнули чоловіка з вогню, але 60% його тіла були з дуже глибокими опіками. Лікарі зазначали, що навіть не мають класифікації для таких опіків – обгоріли навіть лопатка та ребра. Стан чоловіка був украй важкий. Лікарі відчайдушно боролися за його життя, Віталій переніс 10 операцій, праву руку та ногу довелося ампутувати. Але з перших днів поруч була дружина, і навіть без свідомості Віталій відчував її підтримку та любов.
“Прийшов до тями – Юля біля мене, – пригадує Віталій.
– Так вона весь час зі мною і була. Її підтримка і її любов мене витягнули з того світу. Далі почав дивитися, що там зі мною, які пошкодження – розумів, що права рука уже все, але, чесно кажучи, надіявся, що, може, хоч ногу вдасться врятувати. Але в порівнянні з тим, що довелося пережити, скільки болю витримати, ампутація не здавалася такою страшною…”.
“Ніхто не вірив в нього так, як вірила я! – каже Юлія. – Вночі, лежачи в сльозах – бо удень не дозволяла собі плакати – молилася, говорила з Віталіком… Вірила, що він мене чує. Говорила йому, що люблю його, щоб він тримався. Не допускала іншої думки, окрім тієї, що він живий і буде жити!
Дякую людям, які були поруч, допомагали і підтримували – я б не справилася без них! Пригадую, мені у соцмережах написав багатодітний батько, який хотів допомогти – і це дуже зворушувало, дуже надихало – той факт, що абсолютно незнайомі люди, попри всі свої обставини, готові підставити тобі плече. Така підтримка, коли розумієш, що ти не залишаєшся з бідою наодинці – вона безцінна!”.
Далі було складне, довге та болісне лікування. Віталія рятували медики в Києві, потім у Львові, а влітку його перевезли до Фінляндії.
Проходити тяжку реабілітацію допомагала родина. Віталій наново вчився ходити разом з молодшим сином – вони з Данилком, пригадує чоловік, робили свої перші кроки разом.
“Кажуть, космонавтів учать ходити заново після польоту – то я так само вчився сидіти і стояти заново, – говорить Віталій. – Тілу було важко перелаштуватися – м’язи не тримали, важко було. Це величезна робота, це сила волі, сила духу, яка переростає в силу тіла!
Здатися – узагалі не варіант. У мене ж три козаки ростуть – їм треба тата! Розумієш, що раз ти залишився тут, на цій землі, отже, ти тут для чогось потрібен. Щось ти ще маєш зробити, пережити, осягти.
Наш найменший синочок, Максимко, йому тільки піврочку – народився після мого поранення, уже тут, в Фінляндії. Моя родина — моє все, і я готовий боротися за кожну мить разом із ними. Як сім’я – ми стали як скеля”.
“Для наших хлопців тато – герой, авторитет! Коли Віталик одягає протез, наш майже-дворічний Данило бере викрутку і біжить до нього – щоб допомогти, “поремонтувати” залізну ногу. Віталік з дітьми багато займається, і з ними, і по дому мені дуже допомагає: сам удома пилососить, миє підлогу, їздить в магазин – а список я завжди нівроку довгий йому пишу”, – сміється Юля.
“Я, в принципі, сам майже за всім справляюся, мені жалість мені не потрібна. Війна мене змінила, але не скорила! Так, спершу був такий стан досить розгублений – як далі жити, що робити? Але я зрозумів таку от річ: важать не просто ноги, а те, куди ти ними хочеш піти; не просто руки, а те, що ти можеш ними робити… У таких випадках дуже допомагає поставлена перед собою мета. І повернення до хобі п’ятирічної давнини – плетіння з паракорду – теж зіграло свою роль, бо я побачив те, що міг би робити і в чому наново знайти та реалізувати себе”.
Браслети з паракорду – однією рукою
Вироби Віталія вже носять більше тисячі українців по всій Європі – запитуємо, як із простого хобі вдалося організувати успішну справу.
Фото: Браслети Віталія
“Ой, Віталік дуже скромний, – сміється пані Юля. – Давайте, я вам розкажу. П’ять років тому чоловік спробував плести браслети – просто так, для душі. Сплів для себе, для нас, – розповідає Юля. – Тоді це був навіть не паракорд, а інша, простіша нитка.
А після поранення він якось згадав про це хобі. Тоді ми ще були тільки на початку реабілітації, він ще не міг ні ставати сам на протезі, навіть їсти ще сам нормально не міг, бо зламане плече”.
“І от одного дня Віталік сказав – шкода, що я більше не зможу нічого сплести. А я йому кажу – давай спробуємо, я буду тобі допомагати, буду твоєю правою рукою. Спробували – і зрозуміли, що Віталій насправді все може і сам! Я йому єдиний – перший раз тільки допомогла, а далі він сам придумав, як закріпити шнур і плести браслети. Закупили паракорду і пішло-поїхало.
“Це звучить легко, а на практиці насправді все було не так “райдужно”, – усміхається Віталій. – Браслети, брелоки, темляки і навіть нашийники для собак – це все складна і копітка робота. Бувало таке, що по кілька разів переплітав уже готовий виріб – бо хотілося, щоб все було ідеально!
Свій перший станок для плетіння я зробив собі сам. Нині він у мене як пам’ять, як нагадування про той найперший, найважчий час. Зараз плету з паракорду за допомогою станка, який мені за моїми кресленнями зробив друг.
Чи очікував він, що буде аж такий ажіотаж на браслети? Для нього це була насамперед реабілітація, а потім уже як варіант своєї справи – щоб знати і розуміти, що не все втрачено, що і Віталій може щось робити і допомагати своїй сім’ї.
Рахунок замовлених виробів уже пішов на тисячі. Замовляють і українці, і європейські покупці. Найщемніший браслет для Віталія – для мами йогопобратима, який загинув тої трагічної ночі у Десні. Віталій передавав браслети побратимам, багато виробів надіслав волонтерам для розіграшів – не може більше допомогти на фронті, то допомагає так…
Частинку сили нескореної української душі чоловік вкладає в кожен свій виріб.
“Цінність цих виробів, каже Віталій – це цінність сили волі й терпіння, енергії, вкладених в них. Хочу, щоб кожна людина, яка купує мій виріб, це відчула! Маю мрію – заснувати бренд аксесуарів, де могли б працювати наші ветерани. Дуже хотілося б це втілити в життя, аби допомогти ще хлопцям. А своїм прикладом хочу показати усім, хто переживає подібне, що треба не здаватися, не жаліти себе, а вірити в себе, творити своє майбутнє!”.
Джерело: GoodaCity
Як повідомляв MYNIZHYN, Ніжин попрощався з Воїном - Владиславом Очковським. Провести його в останню путь Владислава прийшли земляки, бойові побратими, друзі, найближчі та найрідніші люди.
