8 Липня 2017
8057
Зазвичай українські родини переймаються, де взяти гроші на сім'ю і як дати дітям добру освіту. За щоденними турботами в батьків інколи немає часу навіть піднести голову, щоб просто обернутися й подивитися: а чи може бути по-іншому?
Зазвичай українські родини переймаються, де взяти гроші на сім'ю і як дати дітям добру освіту. За щоденними турботами в батьків інколи немає часу навіть піднести голову, щоб просто обернутися й подивитися: а чи може бути по-іншому?
Як живуть інші сімейства? І чи можемо ми за прикладами інших покращити стосунки у власних домівках? До українського Дня родини "Українська правда. Життя" зібрала 10 душевних сімейних історій.
Про неймовірних батьків, котрі знайшли в собі сили всиновити десяток дітей та про татусів в декреті й родинне життя в селі.
Про сім'ї, які суспільство досі вважає "не такими": через інвалідність чи "не таку" орієнтацію.
І про зрілі пари, які волонтерять. Або просто люблять один одного майже півстоліття.
"Я ЗНАЙШЛА СВОЄ МІСЦЕ". 26-РІЧНА ДІВЧИНА ВІДКРИЛА ДИТБУДИНОК СІМЕЙНОГО ТИПУ
У свої перші дні в квартирі на Осокорках, яку виділили родині, що взялася виховувати дев'ятьох дітей, Данило розливає миску борщу і йде собі далі, наче нічого не сталося.
– Даня, ось ганчірка, прибери, – каже Ірина.
– Не буду. Хочеш – викликай міліцію, – відповідає хлопець.
Ірина готова до різного: вона знає, що кожна дитина проходить період адаптації й випробовує межі. Вона приглядається до них, вони – до неї з чоловіком Сергієм.
З інтернату, вулиці, закинутих будинків чи підвалів ці діти потрапляють у простору двоповерхову квартиру з великими кімнатами й фотографіями на стінах – і це шок.
– Це наше? І це? І ми будемо тут жити? – вони заглядають у кожну шухляду, у кожен куток.
Настя, яка постійно тікала з інтернату, у домі каже:
– Навіщо від вас тікати? У мене тут виросли крила. Я тут вільна.
Детальніше захопливу історію про молоду родину, яка наважилась всиновити 9 дітей і стала настільки щасливою, що планує збільшити сім'ю, читайте за посиланням.
САД ДВАНАДЦЯТЬОХ ДІТЕЙ. РОДИНА, ЯКА ЗАХОТІЛА ЗДОЛАТИ СИРІТСТВО
"Чим частіше ми приїжджали, тим важче нам це давалося: дивишся дитині в очі, читаєш там "забери мене звідси", а у відповідь сунеш йому в руки банан і гладиш по голівці.
Уявіть, що на вулиці вирили величезну яму, і людина вночі впала туди. Яма глибока, вона не може звідти вибратися.
Ми йдемо й заглядаємо туди: "О, давай ми тобі банан купимо! Давай допомогу гуманітарну зберемо! А давай на Різдво тобі спектакль влаштуємо!". Поставили нагорі цієї ями сценку - і роз'їхалися.
А що насправді треба? Дістати його з ями.
Сирітство - це ненормальна ситуація, це прокляття, і відповісти на нього може тільки сім'я. Всім ми не зуміємо допомогти, але комусь же можемо.
Ми дуже боялися моменту, коли діти почнуть називати нас "татом" і "мамою". І взагалі, чи почнуть, чи приймуть вони нас?
Для нас стало неприємним відкриттям, що всі діти з першого дня називали нас татом і мамою. Ці слова для них нічого не значили, вони були порожніми. Хтось приходив до них, простягав шоколадку - і вже він ставав для дитини татом чи мамою. Поступово ми наповнювали ці слова змістом ".
Надзвичайно тепла історія родини, яка всиновила 12 дітей, можна дочитати за лінком.
ЖИТИ ПО-СІЛЬСЬКОМУ, ЗАРОБЛЯТИ ПО-МІСЬКОМУ: ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ ВІД РОДИНИ З ТРЬОМА ДІТЬМИ
– У селі влітку так добре, що я просто не бачу сенсу кудись їхати, – пояснює Валерія. – До того ж, я особисто не дуже люблю море, та й господарство не покинеш.
Воробйови вирощують овочі тільки для того, щоб їсти. Про запас дещо докуповують на зиму, наприклад, мішок моркви або капусти. Купують здебільшого в односельчан – тут багато фермерів. Дещо можуть придбати на базарі, наприклад, щось таке екзотичне, як-от баклажани.
До міста повертатися не збираються – хіба що будуть якісь суттєві обставини.
Валерія вважає себе щасливою людиною. Для неї це гостро відчувається тоді, коли родина повертається назад додому в село з міста. Бо в них у селі тихо, ніхто нікуди не поспішає, мало машин, навколо природа й багато зелені.
– Ми – господарі на своїй землі, нам доводиться багато працювати, але все, що ми зробимо, таким і залишається: ми навели порядок, підстригли газони, щось посадили – його ніхто не переінакшить, не зламає, не вирве. Як зробимо, так нам і буде.
Чому родина переїхала з великого міста до села й почувається там настільки щасливою? Читайте.
ТАТУСІ В ДЕКРЕТІ. ФОТОГРАФ МАКС ЛЕВІН І ПИСЬМЕННИК АРТЕМ ЧАПАЙ
…Коли в письменника й журналіста Артема Чапая народився другий син, була середина 2014 року, розпал війни.
– Коли Ляся народився, Чапай не відчував до нього те саме, що до Устима (старшого сина –ред.), – згадує дружина Оксана. – Бо коли Ляська народився, він був переважно з Устимом, а я з Ляською, оскіьки його треба годувати. І ще він постійно їздив у відрядження.
– Я тоді почав боятись, що до Устима відчуваю прямо таку ніжність, що болить у серці, а до Омеляна нічого, – розповідає Артем. – Причому, коли Устим народився, я теж нічого не відчував. Ти починаєш відчувати любов до дитини тільки тоді, коли міняєш памперс, купаєш. Прив'язаність виникає якраз із турботи.
Іншого татуся, який сидів у декреті – фотографа Макса Левіна – дивують люди, які віддають дитину няні в чотиримісячному віці і йдуть працювати.
- Ми або живемо, щоб працювати, або працюємо, щоб жити, – розповідає Макс. – Батьки чомусь завжди думають, що найважливіше – забезпечити дитину матеріально. Але який у цьому сенс, якщо в дитинстві ти не проводив з нею часу?
Більше про те, як живеться татусям в декреті, можна дізнатись за лінком.
10 ДІТЕЙ В ЧОВНІ БЕЗ ВЕСЕЛ: ЯК ВРЯТУВАВСЯ ДИТЯЧИЙ БУДИНОК ІЗ МАКІЇВКИ
Влітку 2014 року дитячий будинок сімейного типу Родікових не знав, що в Макіївку вже не повернеться, а життя розділиться на "до війни" і "після".
Їм довелося відчути, що означає майже рік кочувати з 10 дітьми, коли в рюкзаках лише літній одяг і документи, і вирішувати питання, де оселитися великій родині, коли держава, яка повинна ними опікуватися, каже "нема коштів".
Володимир писав листи Президенту, Прем'єр-міністру, у Мінсоцполітики. Відповідь приходила завжди майже однакова: "Розумію проблему, допомогти не можу".
Увесь цей час сім'я без грошей, одягу та їжі виживала завдяки українцям.
Зараз у Родікових є новий будинок і гроші. Але зі старих друзів майже нікого не залишилося. Багато родичів перестали з ними спілкуватися.
Вночі 23 грудня 2016 року невідомі підпалили будинок Родікових у Макіївці. Тепер їм нікуди повертатися. Вони, правда, і не хочуть.
За словами подружжя, цей складний період життя зміцнив їх відносини.
- Чи буде людина лаятися, якщо її разом з іншими посадити в один човен без весел і залишити посеред бурхливого моря? Нас в 2014 році життя виштовхнуло в порожній човен без весел. Це перевірило наші почуття. Ми стали дружнішими, - уже посміхаючись, розповідає Володимир. - Ми не живемо заради дітей. Ми одружилися заради кохання, діти - її результат. Вони виростуть, і ми залишимося вдвох.
Як родині з 10 дітьми вдалось пережити лихо війни й стати міцнішою родиною, можна дізнатись у матеріалі.
"БАБА ЛЮДА" І "ДІД ПАША". ДУЖЕ ОСОБЛИВІ ВОЛОНТЕРИ З ПОЛТАВЩИНИ
"Баба Люда" і "дід Паша" ще не старі, їм всього трохи за 50. Так їх із любов`ю називають волонтери.
Вони обідали, коли по місцевому телебаченню побачили новину про пункт прийому допомоги солдатам. Через годину виїхали з села з повним багажником молока, вареників, пиріжків і домашньої консервації.
До війни вони жили звичайним життям, як люди у селі: завжди в роботі. Їх день починався дуже рано і в справах, доглядаючи за всією худобою та немалим городом, закінчувався пізно вечері.
Цього разу ми приїздимо о третій ночі. Однак у вікнах горить світло, на подвір`ї почали гавкати собаки, біля брами вже чекає дєда. Він, як завжди, у патріотичній футболці, усміхнений і бадьорий, запрошує до хати.
Там нас зустрічає Людмила, теж у футболці з українською символікою і з гербом, незмінно вибритим на лівому боці скроні.
Ці люди від самого початку війни невпинно, у будь-який час доби, приймають в гості волонтерів і військових. Їх дім, як рідна хата - місце, де без перебільшень кожного чекають, як вдома.
Цього разу в хаті пахне борщем. Стіл накритий. Чекали.
Продовження зворушливої історії родини волонтерів читайте за посиланням.
ЯК ЦЕ – БУТИ АФРИКАНСЬКОЮ СІМ'ЄЮ В УКРАЇНІ
Аліун та Антуанет Д’янь живуть у Києві вже 26 років. Він приїхав із Сенегалу, вона – із Конго, аби отримати престижну на той час освіту за кордоном. Познайомилися в Києві, почали зустрічатися, а згодом створили сім’ю.
У перший рік навчання в Києві Антуанет на собі відчула, наскільки вороже ставилися до темношкірих. Тоді вона навіть хотіла покинути університет і повернутися додому. Але залишилася тут.
У ті часи молода студентка з Конго мало спілкувалася з українцями, тому вивчення мови далося їй складно й завжди було для неї бар’єром. Проте зараз вони з чоловіком у Києві як вдома.
– Ми звикли до життя тут. Коли заходиш в холодну воду, спочатку відчуваєш холод, а потім звикаєш, і вода здається теплою. Так само і з неприємними ситуаціями через колір шкіри. Коли ми тільки приїхали, дуже гостро відчували погане ставлення, – розповідає Аліун.
Дружина додає, що часто помічала, як люди на вулицях знущалися над нею, голосно сміялися, обговорювали її та говорили в слід нецензурні слова. Її дивувало, що таке собі дозволяли навіть дорослі люди з дітьми.
– Можливо, вони просто невиховані чи ніколи в житті не бачили темношкірих людей, і починають сміятися, тикати пальцями, – припускає Антуанет.
Із часом пара звикла й навчилася просто не звертати увагу на дискримінацію. Сім'я помітила, що зараз випадків расової дискримінації стало набагато менше.
Тепер у Києві вони почувають себе безпечно. Кажуть, їхній син Жеремі, який працює тут 3D-аніматором, відчуває себе українцем, вільно розмовляє українською й планує жити в Україні надалі.
Більше про активну родину, яка допомагає адаптуватись в Україні студентам із африканських країн і подорожує світом, читайте за посиланням.
НАДІЙНИЙ ТИЛ. ЯК ЦЕ – БУТИ МАМОЮ ГЕЯ
За вдачею я екстраверт, усім усе розповідаю, з усіма всім ділюся. Але коли син сказав, що він гей, у мене почалася смуга закритості. Навіть друзям, навіть найближчим, я боялася розповісти про це.
Перша думка була: "Це якесь збочення, я допустила якусь помилку у вихованні, це моя вина, і я не повинна нікому розповідати, мене будуть соромити".
На той момент я була доцентом, кандидатом філологічних наук. У нас була сім'я. Я її вважала ідеальною. У нас була абсолютно ідеальна дитина - тиха, спокійна, дуже розумна, з авторитетом у школі. Ми не сварилися, у нас навіть скандалів ніколи не було.
Коли син сказав, що він гей, ми були не вдома. А коли зайшли в будинок, я сіла в крісло й почала ридати.
Було відчуття провини за погане виховання. Коли прийшов чоловік, він запитав, що сталося, і став мене заспокоювати: "Не переживай, зараз ми розберемося в цьому й обов'язково знайдемо лікаря, заплатимо гроші - і його вилікують".
Я попросила друзів знайти мені хорошого психолога. Коли я до неї прийшла, сказала: "У мене син гей, треба його терміново змінити".
Психолог відповіла: "Я не можу змінити вашу дитину, але можу допомогти вам змінити ставлення до гомосексуальності сина". Я розвернулась і пішла.
Продовження розповіді сильної мами, яка змогла прийняти свого сина аж після 8 років внутрішньої боротьби і навіть стати головою організації "Терго" - спільноти батьків, родин і друзів ЛГБТ, читайте за лінком
ЯК ЦЕ - БУТИ ПАРОЮ З ІНВАЛІДНІСТЮ
Вона водить автомобіль, веде новини на телеканалі, займається волонтерством, кохана й закохана жінка з інвалідністю.
Він забезпечує сім'ю, облаштував зручне родинне гніздо та завжди підтримує свою кохану дружину. Він тримає її міцно за руку, пересуваючись на візку.
Вони обоє пережили травми, після яких не можуть ходити. Після них про кохання навіть не думали.
– Не уявляв, як можна з кимось зустрічатися, коли сам навіть зуби почистити й до туалету сходити не в змозі, – пригадує Віталік.
Віталій зараз може й одягтися, і нарізати овочі й фрукти спеціальним ножем з ручкою, у яку "вмонтовує" свою руку. Цією ж "залізною рукою" можна дістати будь-яку річ, якщо вона лежить на високій поличці.
Уляна теж вважала, що стосунки після травми – не для неї, поки не поїхала до санаторію й не побачила, якими щасливими й закоханими можуть бути люди з інвалідністю.
Зараз родина Пчолкіних мріє про власний будинок і дітей.
– Діти цілком можливі, я вже навіть обстеження пройшла. Єдине, що зупиняє – фінанси. Із нашими потребами мусить бути досить міцна фінансова база перед тим, як народжувати дітей. А виносити дитя не складно. У цілому, всім жінкам не дуже зручно з животом ходити, – говорить Уляна.
Деталі захопливої історії про пару на візках, яка змогла прийняти себе, стати щасливою й змінити світ навколо себе, читайте за лінком.
ВІКТОР І ВІРА – ПЕНСІОНЕРИ, ЯКИМ ПОЩАСТИЛО КОХАТИ ОДИН ОДНОГО МАЙЖЕ ПІВСТОЛІТТЯ
Віктор Федорович постійно називає дружину кицею, обіймає її:
– Віра така, що і за мене, і за дітей піде у вогонь і воду. Але найбільше мені подобається, що вона будь-яке питання вирішить мудріше, ніж я. А ще... мене мама називала Вітя, а Віра – Вітюлік. Інші називають дітей "горобчик", а вона – "горобейчик". Дуже вона ласкава.
Буває, сваримось – але через дурниці, хтось когось не послухав. А щоб серйозно – ніколи. У нас не було такого, щоб один одному набрид.
Коли я був у санаторії сам, увесь час думав: "От якби тут була Віра й теж цю красу бачила!"
Питаю про подарунки, щоденну турботу.
– У нас подарунки такі були: відклали гроші – купили холодильник, – розповідає Віра Григорівна, – Далі відкладаємо – на меблі, на люстру… У нас же ж нічого не було, ми з села приїхали. Нікому було нам допомогти.
– Кицю, ну як це не було подарунків? – дивується Віктор Федорович. – А шубу з відрядження хіба я тобі не привозив? А перстень?
У цієї пари є багато друзів. Вони люблять спілкуватися, святкувати, ходити в гості й приймати людей у себе. Увесь час кудись спішать: то в церкву, то на зустріч, то на благодійний концерт.
Детальніше про любов і помилки, яких пара допускалась за півстоліття, читайте за посиланням.
life.pravda.com.ua
life.pravda.com.ua
