23 Січня 2019
2920
Шановні друзі, хочу розповісти вам історію кохання, що зародилося в незвичайних умовах і надзвичайних обставинах, яке пронесли через усе своє життя двоє люблячих людей
Ніжинський вокзал. Весна, 1942 рік
Ще в дитинстві, коли я приїздила до бабусі й дідуся у селище Добрянка Ріпкинського району на Чернігівщині, любила роздивлятись альбом зі старовинними фотографіями. Хоча за часів радянської влади бабуся мало кому його показувала, адже на світлинах були військові царської армії і серед них – офіцер. Тоді це було небезпечно. Мене дуже приваблювала саме ця світлина – молодий офіцер із шаблею на боці. Бабуся розповідала, що це рідний брат мого дідуся – Павло Мільський. Світлина зроблена у 1916 році у місті Грайвороні. Сам же Павло загинув під Крутами у січні 1918-го.
Павло Мільський, 1913 рік
Крути так Крути – більше я нічого ніде не чула про них. Тільки на початку 90-х років почала дізнаватися істину – що саме відбулося під Крутами в 1918 році, і як брат дідуся потрапив туди й став учасником і жертвою тих кривавих подій.
Павло народився в 1898 році у селищі Замостя Курської губернії. Був першою дитиною у бідній багатодітній родині. Але його батько був грамотним, любив читати книжки, а ще мав чудовий голос. Любов до книжок успадкували усі п’ятеро дітей. Павло гарно співав і грав на скрипці. (Потім четверо дітей з сім’ї Мільських стали вчителями).
Павла, як кращого учня Грайворонської гімназії, залишили там же викладати музику і співи.
1916 року 18-річного юнака призвали до лав царської армії. У Тіфлісі закінчив військове училище – прискорений курс офіцерів молодшого комскладу, після чого був направлений у Київ до юнкерської школи вихователем. Так він опинився зі своїми вихованцями в бою під Крутами, захищаючи свою Батьківщину, і загинув разом з ними.
Моєму дідусеві Івану дозволили розшукати місце загибелі брата й забрати його тіло.
Але зробити це було дуже важко. Бій під Крутами був справжнім пеклом, тому тіла загиблих воїнів вже не можна було впізнати. Так ніжинська земля під Крутами стала притулком для воїнів, які до останнього подиху, до останньої краплі крові боролися за щастя і волю українського народу.
Іван Мільский та Меланія Кожевнікова, 1922 рік
Не знайшовши тіло брата, з тугою в серці, сумний повертався Іван додому. На залізничному вокзалі у Ніжині він зустрівся поглядом з чудовою дівчиною. Вони познайомилися, і на душі у нього полегшало. Ніби сонечко засяяло й заграло яскравим промінням. Дівчину звали Меланія, і родом вона була з містечка Добрянка. Їхня зустріч була миттєвою, але незабутньою. Молоді люди декілька років листувалися (як лейтенант Шмідт зі своєю коханою жінкою), а потім зустрілися і вже більше ніколи не розлучалися, проживши разом 56 років. Чого тільки вони не побачили на своєму подружньому шляху: виростили 3-х дітей, пережили всі незгоди Другої світової війни, післявоєнні труднощі.
Але весь час вони були разом, і це надавало їм впевненості та сили подолати всі труднощі. А ще... вони часто згадували станцію Крути і свою доленосну зустріч.
За матеріалами Лариси Григор'єви, газета "Деснянка"
