22 Березня 2019
2959
32-річний Олександр Ващенко з Ніжина місяць як повернувся з зони ООС. Операції Об’єднаних сил, раніше АТО. Стояли у Бахмуті Донецької області, позиції були і у Попаснянському районі Луганської області
32-річний Олександр Ващенко з Ніжина місяць як повернувся з зони ООС. Операції Об’єднаних сил, раніше АТО. Стояли у Бахмуті Донецької області, позиції були і у Попаснянському районі Луганської області.
Олександр Ващенко — капітан. У Збройних силах України з 2014 року.
«На базарі була шайка, яка мені помагала»
— До того був монтажником ОПС (охоронно-пожежних систем), з камінням працював, з чорним гранітом, був старшим на СТО, — розповідає про себе. — Навички знадобилися в зоні АТО, «Урали» ремонтувати.
...Був 2014 рік, 18 чи 20 березня, — згадує. — Дзвонить телефон: «Приїжджайте у військкомат. Ви нам потрібні». Приїжджаю. «Ви офіцер?» «Так, ось посвідчення офіцера запасу», — я випускник військової кафедри Ніжинського агротехнічного інституту Національного університету біоресурсів і природокористування України. — «І що, сам приїхав?» «Ну да, подзвонили тільки що». І питають-питають мене, як це так, що сам приїхав. З’ясувалося, що решту ловили. І мені запропонували: «Залишайтеся у нас в штаті у військкоматі». Я не знаю, що це таке, я ж не кадровик. «Та нічого, служить треба». Кажу: «Ладно». А сам думаю: «Це щоб я не дівся нікуди».
Почав займатися мобілізацією техніки. І завжди, коли відправляв машини, у водіїв брав номери телефону і свій давав. «Оце, хлопці, якщо щось треба буде». Бо ми вже тоді знали, що техніка не ахті, що знадобляться запчастини і що їх може не виявитися.
У мене на базарі була така шайка, яка мені помагала. Зошит був, досі лежить на рядах. Зшитий, пронумерований і зареєстрований. То що ми робили? Водії приїжджали, кому треба були запчастини. Ми їхали на базар. Я збирав деяких базарчан, казав, що гроші треба хлопцям.
Збирали у спеціальну закатану банку. Щоб ніхто не міг відкрити. Через прорізь засовували. Потім брали картонну коробку, гукали з кожного ряду базарного по одній людині — представника, так би мовити. При них висипали ці гроші в коробку. Один рахував десятки, другий двадцятки, третій полтинники, четвертий — сотки, двохсотки. Записували у зошит, скільки грошей. І тут же, на цьому базарі, ми купували балонні ключі для коліс, трубки на «ЗІЛ», «УРАЛ», «ГАЗ-66», ключі гаєчні, бо зіпів (запчастин, інструментів, приладдя) не було на машинах військових. Це були 2014, 2015 роки.
«Мене теліпали туди-сюди»
— Я з 2014 року у мобілізаційній роботі був постійно. Спочатку офіцером мобілізаційного відділення, потім, уже в 2017 році, став старшим офіцером цього відділення. У нас ніде не вчать мобістів. Ти можеш цієї справи навчитися тільки на практиці.
Мобілізували техніку із сільськогосподарських підприємств. Люди не розуміли, як це воно, чому. Держава взять взяла і нікому ж нічого не відшкодувала. А нам дали команду вилучить, є постанови, все законно. У 2014 році ніхто не знав, як то правильно робити. Починаєш читать постанову, акти... Юристи підприємств навіть допомагали скласти правильно документ. А коли вже один раз правильно склав, воно пішло, пішло.
Конфлікти були. І відмовлялися, і в суд подавали. Приходиш, а тобі кажуть: «Для чого ви забираєте, підприємству ж треба працювати». їх можна зрозуміти. Господарство треба залишить якомога цілішим. У кого вже вилучили, казали: «У нас вже вичерпали свій відсоток вилучення, більше не чіпайте» А воно ж складна штука. Вилучаєш одні види техніки, а є інші. Є легкові, автобуси. На них окремий відсоток іде. На трактори — окремий відсоток. Я їм це казав, вони за серце хапалися. Ну, слава Богу, що хоч тракторів не чіпали.
Мобілізували людей. І тут конфлікти були дуже серйозні. Я був черговим, то мене люди витягали з дєжурки. Приходили матерки, батьки, дідусі, бабусі. І мене отак за грудки брали. То було весело... Там у нас, де перегородка, не було дверей. Там був турнікет старий, який закривається педалькою. Я на турнікеті стояв і тримався за нього, щоб не пустити до військкома, а натовп чоловік 40, у коридор не вміщається. Мене отак брали і теліпали туди-сюди. Прийшов люд тебе витягувать. Беруть тебе разом з турнікетом за шквари. Ти забрав його внука, сина, у когось батька. І народ, злісний, страшний, прийшов розбиратися.
— Що відчували? Злість була до людей?
— Як думаєте, коли стоїть розлючений натовп і кричить: «Я спалю твій військкомат», «Я тобі вікна поб’ю» і, крім чергового, нікого більше нема, — що я відчував?
— Страх?
— А як ви думаєте? Не боїться тільки божевільний. А куди ти дінешся. Чоловіки мусять служити. І воювати.
«Коли у зону АТО поїхав, я там відпочивав»
— Скільки я тут служив, нас стращали, що от, в АТО приїдеш!.. Солдат ніколи не буде задоволений начальником. А начальник рідко коли задоволений солдатом. Є така приказка: куди солдата не цілуй, всюди жопа. І це правда.
Коли у зону АТО поїхав, я там відпочивав від нервотрьопки військкоматівської. Там ніхто не кричав, не «взбадрівав». Там усі рівні. В цьому є великий мінус. Чого не можна офіцерам жити поруч із солдатами? Бо починається: браток, братан. І ти вже для них не начальник, а щось типу товариша. Наступає момент, що ставиш завдання, а у відповідь: «Та... Не поїду я нікуди, і Не хочу. Та я манав... У мене голова болить». Ну ти ж товариш? Товариш. Можна тобі висказать свої і переживання.
— Коли вам таке говорили, що ви робили?
— Я пояснював, що треба їхати все-таки. Або брав іншого водія. Добитися виконання важко було.
— Це має стосунок і до пияцтва в АТО.
— Має. Бо майже щовечора були застілля.
«Водійська доля важка у зоні АТО»
— Я був дуже розчарований в АТО технікою. Були такі моменти, що велике відрядження. Рано-вранці виїзд. «Урала» піди заведи, піди прогрій, не пустився — дьорни інший «Урал». Водійська доля — вона важка у зоні АТО. Бо це — крутить гайки, у першу чергу. Від твого правильного розуміння, що накрилося, що зламалося, залежить те, наскільки ти швидко відремонтуєш.
Я думав, що у військкоматі так мрачно, лячно... Прийду в зону АТО — ех, там техніка, там армія справжня. Приїжджаю, а ми несправну техніку на шнурках тягнемо. БМП неходячі везем, на платформи ставим. Не їздить воно, зламане.
В АТО хлопці щось крутять. А я двигуни умію крутить. Ремонтую, підшипник ставлю, ганчірочкою протер, щоб чистеньке було, маслом помазав, поставив, запресував, закрутив, відрегулював — усе. А там пакет розстелили, той підшипник витягли, кинули на нього. Шарик викотився, його забрали, підшипник хвать, не мивши - не чистивши, хлоп його туди. Шльоп-шльоп, поставили. Природно, що військовий стан багато чого міняє. Деякі технічні умови відміняються. Але так воно не має бути.
А ще мене дратувало, що приїздять генерали, а ми техніку фарбуємо. В зоні АТО. Війна йде! Кулі літають! Снаряди літають! Міни! А ми техніку фарбуємо для генералів. Що за брєд? Коли вже ці паркетні генерали прокинуться? Війна — хай те БМП стоїть вигорівше, але воно має бути справне. А у нас навпаки: пофарбоване і не їде.
— Кого саме з генералів чекали?
— Та будь-яка перевірка — і схожа історія.
«Нова українська форма. Жирно звучить, красиво»
— Забезпечення формою?
— Багато синтетики. Форма, яку видають, незручна. Коли приїхав додому в оцій одежі, мене питають: «О, це тобі там видали?» Ні, я купив за свої кошти. Щоб мені можна було швидко вдягнутися, щоб зручно було ходити, їздити. Бо наша форма — тут вузьке, там широке, там довге. Штанини можуть бути різної довжини. Кітель може бути дуже довгий.
Нижню білизну (термобілизну) хлопці часто купують самі. Натільне видають тільки мікрофліс в армії. Він ніякий. Коли холодно, то в ньому холодно, коли жарко, ти в ньому обливаєшся потом. Я собі там купив мультікам (камуфляж). Тоненька легенька форма, як сорочка. Нашу українську як вдягнеш, ти мокрий стоїш. Бо не пропускає повітря.
Берці видають зимові і літні. На літо купували кросівки. Бо у берцях виходити неможливо. Вариться нога.
Хай би генерали вдягли ту форму і так, як ми, по 5 днів не мившись, походили по жарі або по холоду. На навантаженні я п’ять днів не мився. їхав, БМП супроводжував. Механіків-водіїв не вистачало. Ти брудний, від тебе воняє, ти мокрий. А надворі мороз. У штатній формі ти в люк БМП влізеш і вилізеш, але дуже незручно. Вона товста, груба, негнучка. Дерев’яна, кострубата. Не для людей. Враження, ніби ; суцільна диверсія.
Дивишся презентацію: нова українська форма. Жирно звучить, красиво. Видають, перше, синтетичні повністю штани. Друге — чохол на ці штани. Одні м’якенькі-тоненькі, інші грубі, як ватники. Вдягнеш і стоїш отак, не зігнуть ноги. Де ходить у цих штанях? У військовому комісаріаті? Ні. У зоні АТО? Ні. Побіжиш у них? Поповзеш? Ні.
А друга біда, що строки носіння великі. Бушлат треба носити 4 роки. Форма на 2 роки. Жодна форма два роки не витримає. Далі, берці на три роки. Уявити собі можете, що станеться з берцями через три роки? От тобі й армія. Та в 2014 році і цього не було. Форму волонтери шили. Або бійці самі купували.
— Харчування?
— Багато залежить від кухаря. Дуже сильно. В умовах АТО — холодильників нема. Готують їжу звичайні військові кухарі. Теж люди, які можуть пити спиртні напої. Кухар може зробити смачно, а може — що взагалі не хочеться їсти. У нас був кухар, який спочатку готував більш-менш, а потім це був жах. Субпаї, перлову кашу висипали в чан, перекип’ячували, і все. Така розмазня була. Варили супи, але які? Видали м’ясо, ми вчилися його зберігати, якось присолювати. Але воно все одно стухало, воняло. Як напишете, буде куча критики. «Ой, ото він служив не там». У кожному підрозділі все було по-різному. У першому батальйоні було свіже щодня. Був холодильник, вони зберігали. Але холодильник на військовому обліку не стояв.
— Заробітна плата. Приблизно 20 тисяч гривень?
— Десь так. АТОшні 10 тисяч. Далі — залежно хто ти: солдат, офіцер. 20 тисяч — це слабувато. Зараз у Києві нормальна людина, менеджер з продажів, має 8-годинний робочий день і отримує 22-25. Той менеджер ніколи не бачив зброї, не чув вибухів, не чув, як труситься земля, не ставав серед ночі і не їхав по глибокому снігу «Уралом», не стріляв з танка, не бачив кулемет, з якого стріляєш, а в очі летить пісок. І він отримує більше, ніж будь-який військовослужбовець, котрий захищає його голову.
— Війна для багатьох — це заробіток.
— Я їхав не за грошима, а у відрядження. Поки там був, хлопці справді відкладали гроші. Я теж відкладав, але більше думав про себе. Купив собі зручний одяг. Він не дешевий. Кажу: «Ну на свадьбу по-любому нашкребу». Я не одружений. Не щастить.
— Про яку дівчину мрієте? Може, ви дуже перебірливий?
— Хочеться, щоб не курили і не пили дівчата наші. Щоб займалися спортом. Щоб бути мамою, треба здоров’я. Щоб батьком — теж. Я не курю. Алкоголь не подобається сам по собі. Але якщо застілля, я не буду казать, що от я такий трезвеник-язвеник.
Від автора. Зріст Олександра – метр 77, вага – 81 кілограм. Красень. Добрий, приязний. Дівчата, куди ви дивитесь?
Новини по темі:
31.10.2024, 09:17
51
31.10.2024, 09:02
124
30.10.2024, 09:37
3751
30.10.2024, 09:06
890
30.10.2024, 08:46
1334
30.10.2024, 08:35
389
