Служитель Ніжинського храму отець Януарій: «Я щасливий, коли комусь потрібен»

Реклама:

У храмі Іоана Богослова служить 48-річний художник, іконописець диякон Януарій, в мирі – Іван Гончар. Він – син народної артистки України Ніни Матвієнко та  художника Петра Гончара.

У віці 33 років чоловік кардинально змінив своє життя, ставши монахом. Сталося це в чоловічому Бахчисарайському монастирі. Після анексії Криму і встановлення в монастирі московського патріархату Януарій, будучи палким патріотом, повернувся до столиці. Служив у храмі в Крутах… Зараз живе у двох містах: у Києві, в приватному будинку Ніни Матвієнко, і у Ніжині, на квартирі, яку винаймає у прихожанки храму.

У минулому році в церкві  Іоанна Богослова почалися реставраційні роботи, на фоні яких виникли деякі непорозуміння між міською владою та служителями храму. Але ми не будемо зачіпати цю тему… Думаю, ніжинцям буде більш цікаво познайомитися з такою неординарною і, водночас, скромною, світлою і сильною особистістю, як отець Януарій.

 

У дитинстві бешкетував і отримував «на горіхи»
 

«Я ріс  адекватною дитиною, – посміхається священик. – Усього було: і бешкетували з братом, і в футбол ганяли, і в кутку стояли, і билися до крові. Мама ніколи нас не била, тільки полаяти могла, батько зрідка діставав ремень… Ми жили тоді на околиці міста, поруч – річка… Пам’ятаю, як ходили в ліс по суниці, о 6 ранку вставали по свіже молоко, по черзі мили з братом ванну, сестру Тоню закривали в туалеті, щоб не капризувала… Пам’ятаю, в роки незалежності я з студентами-однодумцями  їздили по містам та розвішували плакати проти комуністів... Одного разу за цим заняттям нас навіть зупинила міліція… Але, окрім зауважень, більше нічого зробити нам вони не могли».

 

– Я до 17 років був невіруючим і навіть не знав, що таке церква. Сім’я наша жила бідно, в основному заробляла мама. Батько їздив по колгоспах і брав мене та мого молодшого брата  Андрія з собою. З 6 класу батько віддав нас до художньої школи, щоб ми вчилися на художників, навіть не поцікавившись, чи хочемо ми цього. Можливо, батько вже тоді роздивився в нас здібності…
 

– Як Ви прийшли до віри, що спонукало Вас?
 

– Це не до мене питання, це до нього, – отець Януарій підіймає руки догори. – Починав ходити до церкви, шукав відповіді на питання, які хвилювали. Потім познайомився з людиною, яка порадила священика в Миколаївській області, поїхав туди... На той час я, не розібравшись, захопився будизмом…  Шукав себе... А в цього священика при храмі жило двоє художників, там я вже і посповідався, почав відчувати повну присутність Божу, зрозумів, що без нього нецікаво, порожньо. Коли я приїхав в академію, то вирішив займатись іконописом.
 

Я закрився і самотужки зайнявся іконописом
 

– Знаєте, коли Господь кличе, не відгукнутися неможливо.  Пам’ятаю, це були часи розвалу радянського союзу, все було в занепаді, ми з друзями по крихтам збирали знання про живопис, самотужки його вивчали… Я двічі їздив до Москви, щоб подивитися, як створюється іконопис. На Україні не було іконописних майстерень. Пізніше  професор Микола Стороженко організував майстерню в інституті, але вона була спрямована на українське бароко. Мені це не дуже сподобалося. Тоді я поїхав у село на Херсонщині до моїх друзів-християн і вчився всьому сам… Був такий момент, коли я зрозумів, що мені треба було закритись і самотужки зайнятися іконописом. Так я прожив в тому селі при храмі 5 років.

Уже тоді я сказав батькам, що обираю церковну лінію. Можливо, тоді я ще не усвідомлював, що стану монахом, але що поєднаю своє життя з Богом, знав напевно.

 

– Мабуть, Вас уже безліч разів про це запитували, та все ж: як Ваші батьки сприйняли Ваш вибір стати монахом?
 

– Батькам головне, щоб їхня дитина була щасливою. Вони не вмішуються. Ми всі в родині творчі люди, а такі завжди трохи самі по собі.
 

Обмеживши себе, все одно відчуваєш щастя
 

– Прийняли постриг Ви в Криму… Розкажіть про це.
 

– Так, у Бахчисарайський монастир був потрібен художник, і я туди поїхав. Там моїх однодумців, братів жило чоловік 30. Ми всі – одного духу, і горіння у нас було одне. Є таке російське слово «однодушие» – оце саме про нас. Живши у монастирі, я усвідомив, що органічний з цим. Тож і прийняв постриг. Тоді якраз будувалося три храми, і я очолив ці роботи, працював прорабом. Там  я міг реалізуватися і як художник, і як людина. Прожив у Криму 12 років, і пролетіли вони, як єдина мить. Ми з братами багато їздили по світу, чимало побачили…  А після анексії Криму там стало все не так. Багато монахів і священників підтримували анексію, я категорично відмовлявся… Але зв’язки з  священиками московського патріархату підтримую. Я ж не буду ненавидіти людину із-за інших поглядів. Просто стараюсь не  сперечатись, не говорити на ці теми. Головне, що між нами Христос.
 

– Ви відчули себе щасливим, ставши монахом?

– Так. Коли людина на своєму місці, вона щаслива. Бути монахом – це моє покликання.

 

– Але ж монахи багато в чому себе обмежують…
 

– Ні. От, скажімо, в родині, батьки щось не з’їдять, а віддадуть дітям. Обмеживши себе, вони все одно щасливі. В монаха так само: він обмежує себе не тому, що знущається над собою. Є таке поняття: сухість життя. Я усвідомлюю, що Бог поруч і заради цього, щоб нічого мене не відволікало, обмежую себе. Наприклад, коли їсти багато їсть м’яса, наше тіло стає збудженим, тому його трохи усмиряють їжею. Ця сухість потрібна. Повний шлунок – порожня голова.
 

Людина створена для радості і увесь час хоче цієї радості. А піст – це обмеження. Постившись, ми починаємо розуміти, що таке справжня радість. Суєта нас відволікає, а церква ставить в певні рамки, щоб ми побули на самоті з собою. Церква – це ж лікарня… Сюди приходять не просто так… Коли робиш добро, розумієш, що таке зло і навпаки. Поживши в монастирі, усвідомлюєш, як без нього.
 

– Монах дає обітниці…

– Так. Три: послуху, цнотливості й «безсрібності».  Послух – значить бути покірним і священику, і людям, цнотливості, або безшлюбності – монах не може одружуватись, обітниця  «безсрібності» – у нас немає свого майна, в монастирі все спільне. Ось так. Не можна, і все! Монаху нічого не важко, не важко терпіти, чи не їсти щось смачне. Він горить серцем.

– Чи були серед Ваших знайомих такі, хто, постригшись у ченці, все ж повернувся до звичного життя?

– Були. Але таких мало… Вони розуміють, що загубили щось… Є різниця: падати з дев’ятого поверху, чи з третього… А ще – стояти на землі…. Більшість людей думають, що вони стоять на землі… Монахи дуже гостро відчувають цю різницю. Є і такі відчуття: наповненості Божої і порожнечі. Коли я грішив, Господь виходив з мене. Це неможливо описати, просто порожнеча. А є ще момент наповнюваності, коли ти відчуваєш присутність Бога. Тут колосальний контраст відчуттів. Одного разу зі знайомим священиком поїхали в Псково-Печерський монастир, там старець Іоанн Крестьянкін. Ми обоє бачили, як він сяяв! Дійсно, від нього йшло світло! Сяяв, як пророк Мойсей. Ось таке диво нам послав Бог… 

 

Центр міста, а тут – як у космосі
 

– Чим був зумовлений Ваш вибір на Ніжинщину?
 

– Це промисел Божий. Господь бачить талант людини і оцінює, де їй буде краще, де вона, як квітка, розцвіте і буде потрібна іншим. Я щасливий, коли я потрібний. Безліч разів, повертаючись  з Крут додому, до столиці, я проходив повз цей храм.  Думав тоді: «Ну коли ж тут уже почнуться богослужіння?». І гадки не мав, що буду тут служити… Тоді в одній із соціальних мереж прочитав, що настоятелю храму Іоана Богослова потрібен помічник… У мене стався просто вибух емоцій! Я зателефонував настоятелю з проханням взяти мене на службу.
 

 «А я кажу, – долучається до розмови настоятель отець Олег Расковалов, – мені треба побачити Ваші очі, тож приїжджайте. По телефону я людину не відчуваю. І Януарій приїхав в суботу, храм був відкритий, саме проходило богослужіння. Зайшла оця дитина, очі горять… Те, що він син Ніни Матвієнко мене не підкупило… Я побачив у цій людині щире прагнення служити Богу, і бажання робити це саме тут. Януарій став кліриком Чернігівської єпархії, і владика дозволив служити в церкві Іоанна Богослова».
 

«У нашому храмі – особлива атмосфера, навіть людина невіруюча це відчуває, – додає Януарій. – Така світла аура… А влітку в дворі просто неймовірно. Центр міста, а тут – як у космосі».
 

Згадує Януарій своє служіння в Крутах: «Ми з отцем Василем, настоятелем храму, зробили експедицію по всій Ніжинщині. Мали можливість проїхатись по всім храмам. Зясували, що на Ніжинщині найбільш популярною була Борисівська ікона. Ми видали величезний альбом і зібрали величезну фотографовану колекцію ікон в музей Івана Гончара. І на аукціонах потім купували, щоб показати в музеях... Це все за кошти Ніни Матвієнко. Біля 200 експонатів ми купили, і в цьому храмі також хочемо представити половину ікон, робити тут експозиції".
 

– Ваша мама Ніна Матвієнко дуже підтримує Вас фінансово?
 

– Так, на храм дала вже близько 15 тисяч доларів. Вона б приїхала сюди, але поки що навіть переночувати ніде.
 

– Отче Януарій, а Вам передались мамині здібності, Ви співаєте?

– Я малюю. У мене нема тих даних, що у мами.
 

"Співає він дуже гарно, але тихо», – додає Олег Расковалов.
 

Погляд художника: у Ніжині живуть красиві люди
 

– Отче Януарій, відкинувши непорозуміння, що можете сказати про Ніжин і ніжинців?
 

– Ніжин – наше місто, наша Україна, наша сім’я, хоч і трохи з чварами. Красиве місто… Україномовне. Тут все органічно. Багато старих, архітектурно довершених будинків. І люди гарні і красиві, як художник, я це помічаю. Ніжин компактний, дуже зручний, можливо, трішки провінційний, але це його ніяк не псує. 

Священики здебільшого живуть на пожертвування. Хотілося б відмітити ніжинську підприємницю Марину Соловей, яка жертвує величезні кошти на храм, а саме: на підлогу з ясеня.
 

А щодо конфлікту…  Сподіваємось, що з часом усе налагодиться.

Спілкувалася Валентина Пильник
Фото з вільних джерел, 24smi.org , honchar.org.ua та автора