Ніжинка Леся Дробна про життя у світі без звуків

29 Лютого 2020

4266

Поділитися:

Ми, звичайні люди, звикли жити кожен у своєму світі. Який він у нас? У кожного по-своєму яскравий і обов’язково наповнений різними звуками. А поруч з нами живуть люди, які цих звичних звуків, таких, як щебетання птахів чи скрип снігу під ногами, не чують взагалі

Леся Дробна, УТОГ, життя без звуків, Олена Лещева, жестова мова, перекладач

41-річна Леся Дробна вже 8 років очолює Ніжинську територіальну організацію УТОГ (Українське товариство глухих). Леся Станіславівна – із тих людей, які не чують. Ця привітна жінка люб’язно погодилася розповісти журналістам mynizhyn.com свою історію.

– Я за освітою – юрист, закінчила Чернігівський вуз. Перед цим – спецсадок і спецшкола дляслабочуючих дітей в м.Києві. Моя родина – це чоловік Денис і дві донечки: 10-річна Діана та 3-річна Мілана. Чоловік не чує з народження, користувач слухового апарату, доньки теж погано чують, обоє – зі слуховими апаратами. Старша донька навчається в НВК «Престиж» №16 в інклюзивному класі. Із задоволенням займається в секції карате (тренер Я. Зєль). Спочатку ми пробували танці, але вони не прийшлися їй до душі, каже немоє. Дзюдо – теж неприваблює, а от карате – саме те. А молодша доня – в інклюзивній групі в 21 Ніжинському садочку.

Леся Дробна

Дитиною Леся півтора місяці знаходилась у комі

– Втрата слуху в мене набута. Мама розказувала: коли мені минув рік, я дуже захворіла…. Запалення легень, пневмонія з астматичним компонентом, була в комі півтора місяці. Коли вийшла з коми, кололи антибіотики, інакше ніяк… В голову кололи, в руки… навіть шрами залишилися від уколів на руках. Лікували мене спочатку в Ніжині, а потім перевели нас в Чернігів. Так, я вижила, але слух частково втратила. Лікарі мовчали, не попереджали, шо таке може бути. Втім, коли нас виписували, мамі порадили через якийсь час навідатися в лікарню на обстеження. Мабуть побоювалися, що такий перебіг хвороби і лікування могло вплинути на здоров’я. Мама злякалася, що мене знов почнуть колоти, і ми нікуди не поїхали. З часом рідні стали помічати, що я не чую… Лор підтвердив ці побоювання і нас відправили в спецсадок до столиці.

З чоловікомспілкуємося жестовою мовою. Він не чує з народження, як і його рідний, двоюрідній та троюрідній брати (а батьки чують). Моя старша донька не мала проблем зі слухом до 3 років, а потім почала скаржитися: «Мамо, я не чую». Вона носить слухові апарати, але чує набагато краще, ніж я, вільно спілкується. У молодшої виявили таку ваду одразу при народженні. Сказали, спадкове. Вдома з дітьми спілкуємося звичайною мовою. Але щоб в майбутньому дітям було легко навчатися в спецгрупі у вищих навчальних закладах, де завжди присутній перекладач жестової мови, то дітей ми поступово навчаємо жестовою мовою.

Приїхала з Чернігова з дипломом і з… чоловіком

– Із Денисом ми познайомилися на святі в Чернігівській обласній організації УТОГ. Тоді я й гадки не мала, що цей хлопець стане моїм чоловіком. Підкорило його увага до мене, усі ці романтичні зустрічі, квіти, шоколадки, вечері в кафе… Такого в моєму житті ще не було. Думала тоді: «Нехай, а далі буде видно». І це «нехай» перейшло у весілля… Одружилися ми в 2006 році.

Здебільшого людина з порушеннями слуху пару обирає собі зі свого середовища. Нам комфортно серед «своїх». Моя слабочуюча знайома вийшла заміж за чуючогочоловіка. У них двоєчуючих дітей, але повного порозуміння у пари немає. Жінка жалкує, що не одружилася з таким, як сама.

– Правду кажуть, що якщо природа обділила в якомусь відчутті, то інше відчуття «б’є через край»?

– Так, у слабочуючих людей загострюється зір, нюх. Зазвичай вони дуже уважні, запам’ятовують усе до дрібниць. Моя подруга, коли дивиться фільм, емоційно жестикулюючи, переказує мені всі нюанси, на які, можливо, звичайна людина і не звернула уваги. А також є таке відчуття, що нечуючі дуже чутливі до різних вибрацій, наприклад, від музики, від стуку, сильного шуму. Був один нечуючий-майстер з ремонту автомобіля, так він, коли завів автомобіль, поклав руку на капот і безпомилково виявляв «діагноз».

Без слухового апарата – повна тиша

– Слухові апарати дуже дороговартісні. В середньому 18 - 30 тисяч коштує один , а треба ж два, на кожне вухо. І чим гірше слух, тим дорожче апарат. Дуже вдячна, що через Чернігівську обллікарню, де ми стояли в черзі, моїм дітям виділили безкоштовно два апарати. Але: 1 – старшій і 1 – молодшій. А треба, повторюю, по два. Щоб діти повноцінно розвивалися, необхідне бінауральне слухопротезування. То ми два апарати налаштували старшій доньці, а молодша одягла той, що носила до цього старша. Коли налаштовували в Києві апарати Мілані під її аудіограму, виявилося, що в апаратах не вистачаєпотужностей, щоб налаштувати його, то дитина ще й недочуває… Але вибору немає, носимо те, щоє. А обновлювати апарат дітям потрібно раз у 3- 5 років.

– Як Ваша молодша донька відреагувала, коли вперше у житті почула звуки, одягнувши слуховий апарат?

– Тоді їй було років 2… Вона злякалася і зняла його. Якийсь час апарат їй заважав, потім звикла. Тепер носить із задоволенням, і нам легше трохи, що не треба дуже голосно з дитиною розмовляти. У Мілани зараз є проблема з вимовою шиплячих, і тому з нею в садочку займається логопед. Дитина із задоволенням відвідує її заняття.

Без апарата – повна тиша. Я, наприклад, навчилася «читати» співрозмовника по губам.

Перекладач жестової мови – єдина на весь Ніжин

Леся Станіславівна в роботі має незамінну помічницю: це – Олена Василівна Лещева. «Вона – моя права рука і мої вуха», – говорить. Олена Василівна, досконало освоївши жестову мову, працює перекладачем, має сертифікат державного зразка, який дозволяє перекладати в державних органах (в судах, в нотаріусах, в поліції тощо). У Ніжині вона така одна.

Олена Лещева

– Найважливішими завданнями нашої організації, на обліку якої 220 людей з вадами слуху, є захист прав та інтересів інвалідів зі слуху, їх соціальна реабілітація та інтеграція в суспільство. До нас звертаються з різних питань, – розповідає Олена Василівна.– в медичний заклад, в УПСЗН, в Пенсійний фонд, до нотаріуса…перелік дуже великий. Порозумітися людині, яка не чує, з іншою, яка чує -дуже непросто… Тоді й потрібен перекладач. Приходять нечуючі до нас навіть і просто поговорити, коли на душі накипіло. Разом з Лесею Станіславівною вирішуємо всі питання.

– Ми – Ніжинська територіальна організація УТОГ, до складу якої входить м.Ніжин, Ніжинський, Носівський, Куликівський і Бобровицький райони. Треба – перекладач їде в Бобровицькийчи в Носівський р-ни і вирішує питання на місцях. Але зараз проблема з транспортом, автобуси то не ходять, то по розкладу, і тому багато втрачаємо час, тому що черга до перекладача велика, і ми не встигаємо обслуговувати людей так, як хотілося б.

– Як ви стали перекладачем жестової мови?

– Прийшла працювати сюди прибиральницею і залишилася на 23 роки… Перекладач, яка тут працювала, пішла на пенсію. Я пішла на курси, за 2 місяці в Києві вивчила жестову мову з нуля (у ній до 2000 слів). Зубрила зранку й до вечора. Тепер іноді за звичкою зі звичайними людьми починаю розмовляти жестовою мовою. Вивчити, можливо, не так важко, як іноді донести суть у простій, доступній формі, щоб було зрозумілонечуючій людині… Особливо важко це зробити в суді, де важлива достовірність перекладу.

Людям з нашого середовища важко знайти роботу. Зазвичай ніхто не хоче працевлаштовувати людину з інвалідністю. А прожити на 2000 грн пенсії – нереально. У Ніжині майже неможливо знайти роботу. У Києві – трохи простіше, ми допомогли працевлаштувати наших ніжинцівна АЗС, в АШАН, МЕТРО, Макдональдс. Люди працюють пакувальниками, прибиральницями, продавцями, водіями в службах таксі.

Вишила прапори бійцям АТО

– Леся Станіславівна, не може бути, що у Вас немає хобі…

– Звичайно є! Я вишиваю нитками і бісером, вдома маю багато картин… Це моє натхнення, це моє все! Але в останній час, нажаль, немає часу на улюблену справу, то робота, то з дітьми потрібно займатися. Діана теж вишиває, а також малює, вона – учасник міського заходу «Повір у себе, і в тебе повірять інші». У 2015 році я вишила на двох прапорах герб Ніжина зі Святим Георгієм Змієборцем, які передали ніжинським бійцям на АТО. Подарунок вишивала від душі, отримуючи насолоду відпроцесу, хоч і робила це вночі, коли діти спали. Один прапор вишивала півтора місяці. Схему розробила сама із фото.

Картини, які вишила Леся

Паркан хоча б поставте і воду підключіть

– Будиночок, де розміщується Ніжинська територіальна організація УТОГ, маленький і непримітний. Недавно він і зовсім ховався в тіні аварійних дерев, які видалили УТОГовці власними силами і за власні кошти. Паркан, якщо його можна так назвати, ось-ось впаде зовсім. Хвіртки немає, говорять, її вибили ногами недобросовісні невідомі. До міської влади, розповідають в УТОГ, не достукатися. «Приходили, оглядаликомісійно. Ще у 2014 році визнали, що будинок – в аварійному стані (будівля 1961 року ). Вказали на дерева, які треба вибракувати… І це все, – говорить Леся Станіславівна. – Деякі дерева корінням підняли фундамент, а одне нависало над дахом, який при пориві вітру стукало об кришу. Тож ми попросили наших чоловіків і видалили дерева. Як не прикро, але Ніжин нас не фінансує, пояснюючи, що це – нецільове використання бюджетних коштів (ми підпорядковані Чернігову). Що тоді являється цільовим, якщо ми виконуємо роботу замість держави?

– Наша організація, яка є неприбутковою, зазнає фінансових труднощів. Єдиний вихід – допомога спонсорів. Дякуємо тим, хто відгукується. Так, часто допомагає депутат В. Мамєдов і директор ТОВ «НіжинХліб» В. Дегтяренко, забезпечуючи нас продуктами і солодощами до різних заходів, як Міжнародний день глухих, Міжнародний день жестових мов, Річниця створення УТОГ, Міжнародний день осіб з інвалідністю. В приміщенні УТОГ є сцена, до нас приїжджають гості з Чернігова, проводимо концерти, співи жестовою мовою, танці, клоунаду. Кожен рік ніжинська команда приймає участь в змаганні в обласному заході «Ігри патріотів» в м.Чернігові.

Вийшла я з декрету у червні минулого року, зайшла в свій робочий кабінет, і зрозуміла, що тут працювати не можна. Ремонт за свій кошт робимо ми всі разом…

Одна стіна будинку деформована, покосилася, на фасаді – велика тріщина, яку старанно замазують і маскують вже не один рік. На іншій стіні «оселилася» цвіль, але, на щастя, коли дерева видалили, сирість минула.

Воду свою приносимо, бо до нас вона не підведена. Опалення з’єднане з педуніверситетом, тож, коли студенти на канікулах, нам його просто перекривають. Прикро, що нікому до нас немає діла».

«Працюємо на одному ноутбуці, якому вже років 15-17. Після чергового ремонту в сервісі сказали, що за півроку, а може і раніше, він зовсім вийде з ладу. А в нас, за всіма правилами, має бути дистанційне спілкування з нечуючими людьми.

Спілкуємось по скайпу: наприклад, лікар консультує людину з вадами слуху, чи, наприклад, людина пішла в ЖЕК взяти довідку, то є в нас така послуга як «Сервіс-УТОГ» , перекладач перекладає людині через скап, якщо у нечуючого є смартфон і інтернет. Але для роботи використовуємо особистий телефон, тому що ноутбук скап не підтримує, бо старий… Тож як працювати далі – не знаємо… Якби нам допомогли придбати робочий ноутбук і планшет…».

А тим часом уже майже весняне сонце щедро світить на облуплені сходи. «Хулігани», як називають незваних гостей УТОГовці, облюбували це місце. «Приходять сюди, розпивають, обмалювали будинок, вибили скло. Он недопалки порозкидали, – розповідають жінки. – Хто – не знаємо, але потерпаємо… Тричі виламували вхідні двері… Після першого такого варварства звернулися до поліції. «У вас щось пропало?», – спитали у нас. «Ні», – кажемо. На цьому й закінчили.А одного разу, прийшовши на роботу, виявили, що вибиті двері та зникла люстра з веранди… Деякі жінки навіть викопували квіти… Вранці приходимо, а половина клумб викопана. Тепер нічого не садимо, бо сенс? Надовго чи? Освітлення по вулиці немає, тому таке і трапляється».

«Важко, – зізнається Леся Дробна, тамуючи сльози. – Пристосовуємось, терпимо. Життя триває…». Разом з тим, незважаючи на всі життєві негаразди, жінка випромінює тепло і доброту.

Ось такий він, світ людей без звуків… Багато вони не просять, бо невибагливі від природи, їм би трохи більше уваги… І з боку міської влади, і від нас, звичайних ніжинців.

Якщо ви бажаєте допомогти Ніжинській територіальній організації УТОГ, то гроші можна надсилати на такий рахунок з підписом НА ПОТРЕБИ НІЖИНСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ (бо гроші надходять в Чернігівську обласну організацію УТОГ):

ЕДРПОУ 03973157, IBAN UA673535530000026007300057407
Чернігівське обласне управління АТ "Ощадбанк" м. Чернігів

Тел. Ніжинської територіальної організації УТОГ: (04631) 2-36-05.
e-mail: nezhyn-utog@ukr.net
Адреса: м.Ніжин, вулиця Воздвиженська, 1

Спілкувалася Валентина Пильник
Фото Наталії Нікітіної