Солдат 41-го батальйону Максим Карпенко із села Дуболугівка Ніжинського району потрапив у полон під час перемир'я – 5 вересня 2014-го року. Із обома простреленими ногами він пробув у полоні два місяці та двадцять днів.
Солдат 41-го батальйону Максим Карпенко із села Дуболугівка Ніжинського району потрапив у полон під час перемир'я – 5 вересня 2014-го року. Із обома простреленими ногами він пробув у полоні два місяці та двадцять днів.
За словами голови Ліги “Ділова жінка” у Ніжині, яка в умовах неоголошеної війни очолила ще й Комітет по захисту учасників АТО та їх сімей, волонтера Стратілат Тамари Михайлівни, пошуки ніжинця розпочалися вже наступного дня.
“Зверталися до афганців, які ведуть переговори із сепаратистами, до тернопільських волонтерів, які пропонували викрасти полоненного із Горлівської міської лікарні № 2, де на той час перебував Максим, домовилися із отцем Сергієм із Горлівської церкви УП, що пораненого солдата прихистять там, але отець Сергій раптом повідомив, що йому вночі довелося втікати з Горлівки у своє ріде місто Рівне, оскільки йому погрожували розправою, - розповідає Тамара Михайлівна.
– Було ще кільканадцять спроб, проте, на жаль, невдалих. Майже півтора місяці ми не знали, як вирятувати Максима з полону. Я звернулася у Міністерство оборони України. І на моє велике здивування, у списку полонених Максима Карпенка не було. І лише звернення до радника заступника Міністра оборони України Василя Будіка, котрий опікується питаннями щодо звільнення військовослужбовців Збройних Сил України, яких утримують незаконні збройні формування на території Донецької та Луганської областей, прояснило ситуацію. Так Максим Карпенко потрапив у списки полонених. І лише 26 грудня, коли з полону сепаратистів було звільнено 146 українських громадян, у цьому списку вже було ім'я Максима Карпенка. Сам Василь Будік зателефонував і сказав: “Зустрічайте свого ніжинця!”.
Максим Карпенко – симпатичний молодий чоловік і якщо б не куртка кольору хаккі та костур, без якого він зараз не зможе пройти й пару метрів. Він один із тих українських хлопців, котрі вимірювали й вимірюють своїми кроками власне життя на Сході України, він із тих хлопців, котрі щодня ковтають разом зі слиною, змішаною із своєю кров'ю, чи кров'ю своїх товаришів або ж кров'ю бойовиків, куряву нашої (безперечно і безсумнівно!) землі.
У розмові з Максимом я боюся запитувати про те, про що він не боїться говорити. Я опускаю очі, коли бачу в його очах сльози. Але він не соромиться здаватися сентиментальним, він говорить про ті речі, про які слабка людина змовчала б. Іноді в його очах засвічується гнів та обурення, іноді – розпач, але він не жалкує про те, що пішов на війну. Максим Карпенко – доброволець, котрий сам попросився на війну. І це саме той випадок, коли наявність повістки у військовому квитку зберегла йому життя.
Народився Максим Карпенко 28 червня 1977-го року у Киргізії у сім”ї військового, до шести років жив у Ашгабаді, закінчив школу у селі Дуболугівка Ніжинського району чернігівської області, вивчився у Чернігові на електрогазозварювальника, виготовляв плитку для доріг. Солдат 41-го батальйону, що був розташований тоді біля Жданівки – між Дебальцево та Єнакієво, залишивши зброю, від'їхав від свого блокпосту за три кілометри – до найближчого кіоску у Єнакієво, аби купити води, бо три дні не було чим втамувати спрагу.
Прибувши в Єнакієво, знайшов найближчий магазин, аж раптом перед очима з'явився один із бойовиків із автоматом, котрий по мобільному покликав своїх на підмогу. Незабаром чужих було п'ять – з автоматами та владним відчуттям більшості.
“Я взяв гранату, яка випадково опинилася у моїй кишені (на війні гранату солдат може знайти у кишенях, капелюсі і навіть у шкарпетках), зірвав кільце – і тут я побачив страх у їхніх очах, - згадує Максим.
– Мені сказали, що тільки перевірять документи, і відпустять. Оскільки це був час перемир'я, я не сподівався, що бойовики почнуть стрілянину. І раптом відчув удар у голову. Я впав на землю. Один із них допитувався: “Із ким ти прийшов?” Коли я відповів, що сам, то мені, вже лежачому, прострелили ліву ногу. Наступного разу – праву”.
Коли переконалися, що Максим справді був сам, розпочався допит.
"Добре, що я того й сам не знав – на відміну від бойовиків, які проінформовані дай Боже! А що знав, то прикинувся дурником. Коли мені заставили у рота пістолет, було не страшно. Єдина думка, яка приходила в голову: нарешті я зустрінуся з мамою. Цього дня було сорок днів, як вона відійшла у кращий світ. Але після її поховання, коли я повернувся знову в АТО, я відчував, як ніби хтось ходив за мною – кроки за спиною, обертався – а там нікого. Тільки я знаю, що це ходила мамина душа".
Коли сепаратисти побачили у військовому квитку повістку, вирішили не вбивати – знадобиться, як сказав один із них: “Зв”яжіть його, обміняємо на когось!”.
"В лікарні у Єнакієво, - згадує Максим, - куди мене доставили, хірург сказав, що якби везли додому – живим не доїхав би".
Пораненого в обидві ноги українського солдата постійно супроводжували двоє бойовиків з автоматами.
“Я був після операції, розламав градусник і проковтнув ртуть – не хотів жити, - згадує Максим. – Мені промили шлунок – виявляється, що від такої кількості ртуті не помирають. На підвіконні постійно сидів голуб. У мене було таке відчуття, що то моя мама прилітала до мене”.
У палаті з Максимом лежали різні люди – із мирного населення, якого поранили, бо порушував поведінку – спіймали у комендантську годину, один поранений – із бойовиків.
“Люди різні і там, - каже переконливо Максим. – Ось цей бойовик дивиться на мене і каже: “Ми вчора розбили колону ваших, а потім опускає голову і каже, що тільки ж там були такі самі хлопці, як і ми”.
У лікарні Максима чекало ще одне випробування – медсестра, котра хотіла його задушити, бо під час обстрілів загинула її донька. Але лікар встиг відігнати психічно неврівноважену від горя матір.
“Приїздили слідчі – допитували, що де заміновано, тільки вони ж знали більше, ніж я. А що знав – то прикидався дурнем, мовляв, я тільки зі штабу приїхав – не знаю нічого!”.
На другий день після операції Максима відправили на Горлівку.
“Лікар, котрий мене оперував, - згадує Максим, - провів мене до машини і заспокоював: “Скоро будеш вдома!”. Але замість дому я потрапив у підвал. Я там пробув три чи чотири дні, точно сказати не можу, бо там постійно горіло світло. Мене туди кинули прямо з лікарняного ліжка – в чому мати народила, на мені було тільки простирадло. Але коли тебе дуже трусить від холоду – потім кидає в жар, стає тепло. Там були різні люди. Наглядач за полоненими у підвалі на ім'я Юра, що служив у бойовиків, розказував, що його життя тепер зламане: донбаські бандити бізнес забрали, батька на його очах закололи, свої ж, бойовики! А для чого? Та щоб страху нагнати. Юра – нормальний чоловік, хоч і за ДНР.
У підвалі були також і білоруси – батько та син, їх спіймали десь по дорозі, відібрали машину, гроші забрали і кинули у підвал. Юра їм, щоб ніхто не бачив, наручники знімав, аби руки відпочили. Ми потоваришували. Якби не Юра, мене, можливо, уже не було б. Я й зараз його телефон маю, подивися як підписано у телефон ній книжці “Юра Гор.” (Максим набирає номер Юри Гор., але жіночий голос говорить, що немає зв'язку - авт.).
Я думаю, - продовжує Максим, що й Юри вже може й не бути. Знаю, що йому прострелили п'ятку, очевидно, хтось здав, бо допомагав мені й іншим. Свої ж, бойовики, це і зробили! Був і такий – із бойовиків, над яким свої ж влаштували самосуд, – за зґвалтування дівчинки. Вивели до загалу, покликали батька, зібрали солдатів і застрелили. Там свої порядки. А ще там була кімната для допитів, із якої лунали нелюдські волання. Ці чотири дні не давали пити і їсти. А пити після наркозу хотілося так, що я знайшов у цьому підвалі який стаканчик, помочився у нього і випив.
Приходила медсестра, але два солдати із автоматами, які мене стерегли, відганяли її, аж доки не прийшов головний і сам не покликав медика. Так я опинився у Горлівській міській лікарні №2. Тут теж були різні люди. Хтось ставився нейтрально, мовляв, люди як іграшки політиків, були й такі, хто реготав: “Посмотрітє на живого укропа!”.
Максим встиг потоваришувати із одним із бойовиків на прізвисько Йорж, який йому приносив помаранчі і чай.
Коли до тебе підходить солдат, одразу видно по очах, якою буде розмова, – каже Максим.
– В іншій палаті, куди мене водили на допит, лежав чеченський польовий командир на прізвисько Шаман. Ввічливий такий: усе “пробачте” і “пробачте” каже. Розумний і підступний. Допитував, мовляв, чого ти сюди прийшов? А я ж доброволець, а кажу, що зобов'язали. Не вірить. Каже “вибачте”, а відчуття таке, що зараз дістане ніж у себе під матрацом і переріже горлянку.
Серед медиків більшість нормальних – навіть приносили нам варення. А ось серед тих, кого пропускали двоє солдатів із автоматами, були різні. Головною зброєю у них є навіть не автомат, а приниження людської гідності. Коли один із цих виродків махав своїми геніталіями у мене перед обличчям, я сказав, що якщо ти будеш це продовжувати, я за себе не відповідаю. Мені все одно нема чого втрачати.
Три місяці і двадцять днів Максим рахував кожен день, і не тільки за себе, а й за своїх побратимів. Коли українського полоненого вже доправляли додому, везли через Донецьк, то один із супроводжуючих розповідав, що солдатів ховають у викопаній ямі біля терикону.
Вже у ніжинській міській лікарні Максима прооперували – дістали кулю з ноги, кулю, яка жила з ним у полоні усі ці три місяці і двадцять днів. Раніше так ніхто з лікарів не наважувався витягти цю маленьку металеву смерть, а бойовики погрожували взагалі відрізати ногу, якщо почують хоч якусь скаргу. Вже зараз Максим проходить реабілітацію у Чернігівському військовому госпіталі.
Тепер для цього хлопця починається інше життя – життя, де немає пострілів і ворожих облич, але звикнути до такого життя Максиму не просто.
Дивишся – усе ціле, спокійно ходять люди, ніби якось усе не так! – говорить українский солдат.
– А там тебе б'ють, а ти мовчиш. Тебе ще сильніше б'ють. Перед очима – біле. Потім з'являються картинки. І остаточний удар вибиває у безпам'яцтво. Я тут, а там умирають хлопці. Для чого ця війна? Заради чого ми убиваємо і убивають нас?! Їм, хто розпочав цю війну, потрібна територія, а люди як непотріб, люди є і будуть”.
