Завантаження ...
banner
banner

Володимир Михайлов: “У колі ромів проймає потужна енергія, яку важко описати словами”

10092021_s116.jpg

32-річного Володимира Михайлова у рідній Городні та й загалом на Чернігівщині знають багато людей. Хтось називає його “талановитим ромом”, інші — “чернігівським Винником”, бо чули його спів на весіллі, чи навіть з великої сцени у центрі Чернігова. 

Доля цього молодого чоловіка, без перебільшення, сповнена кінематографічних поворотів. А ще тривалих пошуків себе, покликання, свого народу та культури. Про відкриття таланту, ромів, а також комплімент від Могилевської розмовляємо зі співаком та музикантом, учасником шоу “Співають всі” Володимиром Михайловим. 

Про свою сім’ю прочитав у газеті

— Ваші глядачі, певно, думають, що перед ними вихідець із родини артистів, або син заможних батьків. Модна зачіска, добрий костюм, упевненість... Розкажіть про себе, де народилися, навчалися?

— Народився у місті Городня, що на Чернігівщині. Але тут не жив. Настуного разу після юних, несвідомих літ, потрапив сюди, коли мені було вже 18 років. Моє дитинство пройшло у багатьох інтернатах Чернігівщини. Попоїздив по них, бо часто закривалися через нестачу дітей. Це — Бобровиця, Любеч. Пам’ятаю, так роздосадувався новиною про закриття інтернату у Любечі, що писав листа тодішньому президенту України Леоніду Кучмі. Затим мене відправили у заклад у Тимках (колишнього Бобровицького району — Авт.). Тут я закінчив дев’ять класів. Десятого не було, а я хотів навчатися, тому подорож тривала. Мене повезли в Батурин. Тоді там не було ніякої “Гетьманської столиці”, а звичайне тихе маленьке селище. На моїх очах створювався цей заповідник. У Батурині я відучився у десятому класі. Потім потрібно було обирати професію, сферу діяльності і кудись вступати. Тривалий час хотів бути перукарем, тоді ще не знав, що у мене виходить співати і що це теж моє. Хотів освоїти перукарську справу. Та, на жаль, до побажань вихованців інтернатів  рідко дослухаються, не кажучи вже про якусь профорієнтацію. Я говорив, що хочу поїхати навчатися до Чернігова. Та нас майже скопом — і хлопців і дівчат відправили в селище Замглай учитися в місцевому ПТУ на токарів. Дівчата з нашого інтернату були такі красиві, а їх відправили точити залізо! Токарська справа мені взагалі не подобалася, усе валилося з рук, нічого не виходило. До верстатів не підходив. Пропускав заняття. 

Затим поїхав у Київ, де влаштувався на роботу до вірменів. Робив шаурму. Гарна була робота. У мене виходило і я заробляв непогані гроші для 2007 року. Але фірму закрили і мені знову не було куди їхати. Так я і вирішив повернутися на малу батьківщину, але вже у свідомому віці. 

— А чому у Городню, там було де жити, чи робота підвернулася?

— Так, там жили мої батьки, брати та сестри.

— Раніше, під час поневірянь інтернатами, не думали повернутися в рідне місто до мами з татом? 

— Я не хотів. Хоча знав, що у мене є батьки, яких я ніколи у житті не бачив. Якось у наш інтернат прийшла газета. Директор покликав мене у кабінет і вказав на статтю з фото. Там писали про мою сім’ю. Директор сказав, щоб я їхав додому. Я відмовився. Звик до інтернатів, бо не знав, що може бути інакше. А ще я дуже боявся ромів, хоча сам ним був... Сторонився усього ромського, не знав їхньої культури. Можливо це через стереотипи про ромів і їх репутацію у суспільстві, ставлення людей та дітей, які мене оточували. Я тільки в останні роки почав розуміти, що роми — це круто. Що бути ромом не соромно, а гордо. Адже ми — цілий світ, багатюща культурна скарбниця... Уже коли почав співати і виступати на публіці, все одно тривалий час сторонився циганських пісень. Мені пропонували гроші, аби я заспівав щось із цього репертуару, але я відмовлявся. Не відчував себе частиною цього світу, де гітара, воля і гаряча кров...

— Ваше повернення у родину, яким воно було?

— Коли відкрив двері до хати, батько сказав: “Заходь сину!” Мене шокувала новина, що маю ще 18 братів і сестер. Звичайно, було важко бачити батьківські умови життя. В інтернатах нам намагалися зробити затишок і комфорт. А тут одна хата без натяку на санвузол і т. п., де є кілька кімнат на всіх. Хлопчики і дівчатка сплять покотом на кількох диванах. Про окремі кімнати не йдеться. Я у той день навіть не ночував у рідному домі, поїхав у Чернігів. Пустили пожити друзі. Але мене почало тягнути додому! Я пробачив маму і вона мене. Але я вдячний Богу за те що у мене в житті все склалося як є. Можливо прозвучить доволі жорстко. Говорити це нелегко,  але я вдячний мамі, що вона мене тоді віддала до інтернату...

Я усе таки лишився жити у батьківській хаті у Городні. Пробував знайти роботу на біржі. Не вийшло. Кілька років жив циганським життям з батьками, братами та сестрами під одним дахом. Це були важкі будні та я поступово пізнавав циганську культуру, світогляд. Ставав своїм. 

“Намагався довести, що не всі цигани обманюють, гадають...”

— Як ви розгледіли у собі талант співака? 

— Це сталося так неочікувано, що я і сам не повірив. Якось мене запросили на ювілей до відомого у Городні ресторану. Я розгледів, що у закладі є караоке і вирішив заспівати з нагоди свята. Вибрав дуже популярну на той час пісню відомого українського співака. Реакція на мій спів була дуже бурхливою. Сподобалося не лише гостям а й господарю закладу. Він у той же вечір запропонував мені співати у ресторані. Сказати, що я був шокований — нічого не сказати. У інтернатах ніхто не розгледів мій спів, а тут люди оцінили, хоча я просто співав від душі, не думав про вокал, ноти і т. д. 

Звісно я не міг не погодитися, бо фінансово було дуже тяжко. 

Робота мені подобалась. Я виконував різні естрадні пісні і позитивна реакція людей дуже  мотивувала. Через пів року, коли вже мав  свій «репертуар», мене стали запрошувати співати в інші заклади, виступати на день народженнях та весіллях. Мене вже знала чи не вся Городня і якось перед Новим роком я задумав зробити благодійний концерт у рідному місті. Гроші за квитки з якого запланував віддати хворій дівчинці. Пішов до міського будинку культури, директору ідея сподобалася. Уклали договір і провели концерт, який зібрав аншлаг. Директор БК, яка на той момент працювала вже 26 років, сказала зі сцени, що стільки людей у залі за весь час ще не було. Усі 640 місць та інші вільні простори були зайняті.

— У чому полягав секрет цього успіху?

— Поки працював у ресторані люди мене полюбили, я заявив про себе. Їм подобалося як співаю. Упевнений, бачили моє бажання радувати їх. Я ніколи не давив на жалість і мало кому розповідав про себе, свою долю. Просто був відкритим і позитивним. Намагався довести, що не всі цигани обманюють, гадають, тощо. 

— Вас дуже добре знають як вокаліста у Чернігові. Яким був шлях на чернігівську сцену?

— Я дуже хотів виступати на професійних сценах. Співати у ресторанах, на весіллях мені теж подобалось. Зрештою, саме завдяки цьому я зміг зняти квартиру, купити костюми. Але бажання рухатися уперед і самореалізуватися не давало спокою. Тому коли мені запропонували взяти участь у масштабному чернігівському вокальному конкурсі «Чернігів the best» я не зміг відмовитися. 

То була моя перша професійна сцена. На мене дивилося журі. Я дійшов до другого туру і зайняв третє місце. Для тих хто мене знав, для колег та й для мене самого, це був шок. Бо ніде не вчився співати, не мав музичної освіти. Ніколи не займався з викладачем. Потім була перемога на фестивалі української патріотичної пісні “Поклик серця”, інші конкурси та фетсивалі...

— А що ви співали у той вечір?

— Олега Винника. Мені неодноразово казали, що маю схожий голос. Та й пісні Олега подобалися. Тоді на конкурсі публіка засипала оваціями. 

— Через це, певно, вас і називають «чернігівським Винником»? 

— Саме так. Але зараз уже не виконую його пісні. Я почав переоцінювати багато чого у творчості. Мене приваблюють українські народні пісні в сучасному аранжуванні, просто сучасні українські не попсові композиції із сенсом. У мене є навіть дует з вокалісткою Наталією Рапацькою, який має назву “Зірковий блюз”.  

Також я відкриваю для себе безмежний світ ромської співочої культури. Вивчаю народні ромські пісні. Починаю їх додавати до свого репертуару. Хочу розвивати  ромську пісню, адже вона має бути почутою широким загалом. Нещодавно на чернігівському телебаченні я виконав свою першу циганську композицію, яку знають всі цигани, — «Ромале» (Сонечко). Вона невелика і небагатослівна, але в ній багато сказано про циганське життя і долю. 
Наразі готую ще три народні циганські пісні в сучасній обробці.

— Ромська культура багатогранна і здатна до плідної взаємодії з іншими. Що ви знайшли там для себе особисто?

— На жаль, часто культуру ромів сприймають, чи навіть зображують примітивно. Можливо через відсутність академічної складової. Але якби ви знали скільки серед цього народу самородків. Для мене, як я вже говорив, цей світ був багато років таємницею, я був поза ним. 

Тепер коли опиняюся серед циган, бачу, що у багатьох є слух. Вони ніде не вчилися співати і грати на музичних інструментах, але роблять це так віртуозно, що бере за душу. 

Коли танцюють, які унікальні рухи, характери, постави можна розгледіти. Без перебільшення, дехто навчається багато років, аби так танцювати, як вони. У колі ромів проймає потужна енергія, яку важко описати словами. 

Навіть запрошував багатьох обдарованих ромів виступати разом. Вони бояться. Їх талант залишається для свого народу, родини, для дружнього кола навколо вогнища.  

«Тільки-но стану великим артистом — одразу одружусь»

— Ви стали учасником шоу «Співають всі» на каналі «Україна» (скоро відбудеться його прем’єра – Авт.). Розкажіть про це.

— Не повірите, але мені зателефонували звідти самі і запросили стати учасником.  На наступний день я вже був у Києві на зйомках. Це масштабний співочий проект з унікальним, відмінним від інших форматом. Там братимуть участь 100 зірок. Інші подробиці до прем’єри розказати не можу. 

—  Як щодо популярних телевізійних вокальних конкурсів? Не думали спробувати себе там?

— П’ять разів я їздив на кастинг дуже популярного талант-шоу. Хотів навіть не перемогти, а просто показати, випробувати себе. Поділитися своїм вокалом. Та далеко не проходив… 

Зрозумів одну річ — я їздив на шоу, де лише таланту, обточеного, чи ні, навіть з крутими професійними знаннями не достатньо. Там ще треба здивувати, викликати емоцію, заохотити. Розказати непересічну історію. У мене вона для того шоу була надзвичайною. Варто було лише її розповісти на камеру, але я цього не зробив. Бо їздив туди за іншим і мене б сприймали вже не так...

— А здобути музичну освіту не хочете?

— У юні роки хотів. Думав про навчання у Ніжинському фаховому коледжі культури і мистецтв імені Марії Заньковецької. А нині цим не переймаюся. Академічний вокал він за правилами, що природньо. Там треба себе ламати, перероблювати. Боюся, після навчання я вже не буду співати так як нині — не так відчуватиму пісню, звук, навіть глядача. Це вже буде не Володимир Михайлов. Розумію цінність такої освіти, але поки не готовий її прийняти. На хочу хизуватися, але згадався до слова, крутий комплімент Наталії Могилевської на зйомках «Співають всі». Вона сказала мені: «Видно, что вы профессиональный артист».

— Виступи на сцені забирають багато сил. Яке ваше хобі, як відновлюєтеся?

— Готую. Мене це заспокоює і розслабляє. А ще люблю проводити час зі своїми племінниками. Їх у мене 24. 

— Поділіться своїм життєвим кредо, якщо таке є

— Одного разу сам собі сказав: «Тільки-но стану великим артистом — одразу одружусь», бо зрозумів, що крім сцени нічого у мене не виходить. Це можна вважати кредо. А якщо й одружусь, то тільки на рідній душі, яка буде любити музику, як я. Також вважаю, що допомога іншим — важлива частина мого життя. Тому я співаю на благодійних концертах. Якщо мене запрошують на такі заходи, намагаюся завжди там виступити.

Михайло Ломоносов для MYNIZHYN

Фото з архіву Володимира Михайлова