Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Морозов Олександр Сергійович, директор бібліотеки Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя, науковий співробітник музею ім. Юрія Лисянського
У 2023 році Ніжин святкуватиме 250-річчя від дня народження Юрія Федоровича Лисянського — українського мореплавця, географа, океанографа, письменника.
Були й справжні катастрофи. Одного разу під час жорстокого шторму вітрильники «Нева» та «Надія», якими командували Лисянський та Крузенштерн, наблизилися один до одного на небезпечну відстань, яка складала лічені сантиметри… Аварія ледь не сталася через помилку матроса, який переплутав команду капітана й у неправильному напрямку повернув штурвал. Члени експедиції ледь не загинули разом із обома кораблями, і Лисянський в гніві дав гучного ляпаса бідоласі — винуватцю пригоди. Були й відкриття нових загадкових земель, коли корабель Лисянського у жовтні 1805 року сів на мілину біля нікому не відомого острова. Юрій Федорович став першим європейцем, який уперше ступив ногою на його берег та наніс на карти. Тепер цей острів має його ім’я і входить до складу заповідного Гавайського архіпелагу (США)…
Траплялися також непорозуміння поміж членами екіпажів. Нерідко суперечки між офіцерами закінчувалися викликами на дуель. Були й, на жаль, смертельні випадки через хвороби або банальну неуважність та порушення техніки безпеки матросами… На «Надії» трапилося самогубство: за два тижні до завершення експедиції не витримав і застрелився молодий офіцер. Мали місце й психологічні проблеми, оскільки перебування замкненого чоловічого колективу в обмеженому просторі, в екстремальних умовах, що тривали практично три роки, виявилося дуже непростим. Лисянський із Крузенштерном не стали винятком: між двома друзями та капітанами виникали суперечки, які згодом призвели до певного охолодження стосунків. Але, незважаючи на непорозуміння, вони на все життя зберегли повагу та шанобливе ставлення один до одного!
На основі щоденників учасників подорожі можна написати гарний пригодницький роман, який буде надзвичайно читабельним. Можна навіть сподіватись на літературну премію! Думаю, це в нас іще попереду. Письменники вже працюють!»
Автор Олександр Морозов, Музей рідкісної книги бібліотеки Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя
Морозов Олександр Сергійович, директор бібліотеки Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя, науковий співробітник музею ім. Юрія Лисянського
Старовинні вулиці намоленого міста говорили до нас стуком чобіт по бруківці. Йдеш і усвідомлюєш, що колись цими вулицями ходив Микола Гоголь і в тебе перед очима одразу постають сюжети його творів. Ми зайшли до старовинної будівлі, в якій розташувався Музей рідкісної книги імені Г. П. Васильківського. Високі стелі та музейна тиша ніби виривають тебе із виру міського життя та переносять у світ старовини, історії та творчості. Дивовижний спокій охоплює душу.
Олександр Морозов. Глибокий, наповнений діалог двох переконаних українців. Я не втомлююся повторювати знову і знову: нам заважає наша сліпота та глухота. Сліпота душ та глухота духовного світу. Ми не хочемо бути та жити справжніми. Ми вдягаємо «обладунки» штучного соціального усвідомлення та не помічаємо тих фальші та обману, в яких ми живемо. І це так не правильно! Та не чесно щодо себе самих.
І найстрашніше те, що поруч знаходяться наші діти. І ми, видресирувані за радянщини, привчені жити в ілюзіях, котрі створює влада та соціум, віртуозно обманюємо самих себе. І власним прикладом привчаємо до самообману наших дітей. А потім так дивуємося, коли, подорослішавши, вони стають егоїстами та циніками.
Ось так і подивився на мене Олександр Морозов. Не хотів говорити неправду. Не хотів обманювати. Він щиро не хотів знімати програми, адже далекий від того, щоб говорити бодай щось, в чому не переконаний чи що суперечить його переконанням. На що я йому відповів: «Сповідь» – це розмова душ. І мені вкрай важливо по-справжньому Вас почути, а не змусити говорити щось, що Вам не до душі».
Він уважно подивився мені в очі та з помітною недовірою та пересторогою дав згоду на знімання програми. Така наша недовіра одне до одного — це духовна чума нашого часу. Вона знищує нас як Націю. Не знаю чия вина в її появі та розповсюдженні. Можливо винні продажність ЗМІ, відсутність єдності між нами, українцями, чи генетична складова мовчазної покори основної маси наших громадян. Але мені здається, що ми вчиняємо невиправний гріх.
Ми втрачаємо інтелектуальну складову нашої країни. Втрачаємо інтелігенцію, котру червоний режим винищував з такою несамовитою люттю та ненавистю. Вони живуть в абсолютно іншому вимірі. Тому що в нашому сьогоденні обслуговуючий персонал часто отримує більшу зарплатню, ніж наукові співробітники деяких музеїв чи навчальних закладів. І при всій моїй повазі до кожної професії та будь-якої праці, мені сумно від того, що наука та культура у нашому суспільстві займає настільки не високе положення.
Митці, художники, поети, музиканти у нас не отримують тієї підтримки, котра бодай якось би відповідала тому надважливому впливу, котрий чинить творчість на наші душі. Нас більше хвилюють комунальні тарифи, ніж дати проведення літературних вечорів, художніх виставок чи театральних постановок. А рівень нашого сприйняття віддає дешевою лікарською ковбасою.
Письменник Олександр Морозов, котрий у своїй творчості поринає у глибини нашого історичного минулого, не хоче цього сприймати. Йому складно бачити наше сьогодення таким. Поважний науковець та письменник, він прагне бачити суспільство зовсім іншим. Я знаю, як це болить. Коли починаєш усвідомлювати, що ти чужий для цього соціуму, цього буття. Починаєш віддалятися від соціального життя. Уникати шумних компаній. Намагатися менше бувати у громадських місцях.
Тебе цікавить щось більше, ніж штовхатися ліктями. І яка різниця де… В транспорті, в черзі чи на політичній арені. Ти просто не приймаєш безсовісність, меркантильність та продажність. Ти живеш в іншому вимірі. Пасіонарному. Олександр Морозов — пасіонарій. І він вже не зможе жити інакше. Він назавжди залишиться собою. Глибоким. Розсудливим. Переконаним. Совісним. СПРАВЖНІМ.
За моїм проектом «Сповідь» спостерігають небайдужі мешканці Ніжина. Мої дописи дивиться та читає Чернігів і Сосниця. Прилуки та Крюківка. Вінниця. Дніпро. Одеса. Верховина. Чернівці. Гайсин. Київ… Аудиторія цього проекту не така вже й широка. Але вона складається з тих, хто таки по-справжньому любить цю країну. Я також вже не стану іншим. Я не боюся складнощів чи перепон. Для мене найважливіше — не зрадити самого себе. Не зрадити власній совісті, принципам та переконанням. Сьогодні Україна — це ключовий постулат мого буття.
Олександр Морозов самовіддано любить свою країну. Нашу країну. Проте ніколи не стане демонструвати цього на загал чи комусь щось доводити. Він просто любить. Тихо. Щиро. Усвідомлено. Я з нетерпінням чекаю лише на одне: коли ми нарешті складемо у велику старовинну скриню політичних ляльок та маріонеток, засиплемо їх великим шаром нафталіну і забудемо про це ганчір’я назавжди.
Нашій країні потрібне зріле та об’єднане громадянське суспільство. Відкрите. Щире. Потужне. Щоб побудувати країну з людським обличчям необхідно бути справжніми. Як обов’язкова умова нашого майбуття. Люди, котрі вивчають історію, знають про це набагато більше за будь-кого. Тому нам так важливо не просто слухати їх, а чути та прислухатися до того, що вони говорять та пишуть. Україна починається з кожного з нас. Нумо бути справжніми!
Довідково: Пасіонарій (людина енергонадлишкового типу) — в пасіонарній теорії етногенезу людина, яка має уроджену здатність абсорбувати із зовнішнього середовища енергії більше, ніж це потрібно для лише особистого і видового самозбереження, і спрямовувати цю енергію на цілеспрямовану роботу з видозміни оточуючого їх середовища.
Читати по темі:
Нове покоління митців: ніжинські студенти у програмі “Сповідь” Олега Володарського. Відео
Матушка Дарія душею обіймає кожного і наповнює дім Божий теплом, затишком й любов’ю
Ніжинець Роман Желєзко, нащадок давнього козацького роду про історію та сьогодення рідного міста
Про Ніжин і ніжинців з любов'ю у програмі "Сповідь"
