Завантаження ...
banner

Їхала техніка, хлопці з прапором нашим, люди їм махали, плакали…

789.bmp

Війна прийшла раптово... Хтось відчував біду, хтось ні... Хтось знав, готувався, але до останнього не вірив... Хтось просто не вірив і не розумів, як може росія піти війною на Україну... Проте, 24 лютого війна постукала у двері...

Вона, як і смерть, не питаючи, раптово вірвалась до кожного в дім! Ранок... Вибухи... Паніка... Сльози... Біль... Страх... Страх, що буде далі, що буде з дітьми, рідними, куди бігти, в кого просити допомоги... 

Пройшло трохи часу, почали збиратися з думками, відкинули паніку, зрозуміли, що за нами стоять горою наші хлопці. Захисники готові були віддати своє найдорожче - життя. Життя за кожного, кого вони захищали і захищають зараз... 

Історій буде навіть не тисячі, а мільйони... В кожного вони будуть свої, кожен буде розповідати їх своїм онукам, правнукам... Кожен пережив горе по-своєму, але спільне в цих історіях буде те, що цю війну ми вистояли, вижили, разом перемогли!

Журналісти MYNIZHYN.com поспілкувалися із мешканкою Чернігова, Анною, яка разом зі своєю родиною пережила страшні та пекельні дні. Чернігів зазнавав набільше обстрілів. Його бомбили майже цілодобово... Проте, щит Півночі вистояв і тепер наше Місто-Герой напише ще одну історію...

Цей день ми запам'ятаємо назавжди, адже це найстрашніша дата 24.02.2022.... Нічого не віщувало біди, чи майже нічого!!! Була в ті дні якась тривога, але я не вірила до останнього…

Жили звичайним життям. Ввчері 23 лютого ходила на збори в школу, там обговорювали випускний бал дітей. Дочка в цьому році закінчує школу. Планів мільйон. Життя прекрасне. Вибирали сукні, стрічки, фотографа. Діти 24 лютого мали йти на фотосесію для випускного альбому. Довго розмовляли зі знайомою після зборів біля школи… Якось дуже тихо було в повітрі… Проте, я наполегливо не хотіла вірити американській розвідці, що з дня на день на нас нападе росія.

Ось цей чорний ранок і настав. Ми тихо та мирно спали вдома. І ось прокинулись біля 5 ранку від дзвінка сестри, вона зателефонувала мамі: "Ви що спите??? Війна почалась!!!!!!" Чую крик мами, не розумію, що відбувається, думаю, що точно сон... І все… Ми всі встаємо, бігаємо по квартирі, кричимо, дзвонимо ще одній сестрі, вона на кордоні з білорусами. Вона ще нічого не знає. Включаємо радіо - там пісні, телевізор - там реклами, фейсбук - там тисячі коментів від людей і це страшне: "Війна!!! Вибухи.... "

Мама ще побігла на роботу, потім завила сирена, стало чути вибухи. Я зателефонувала їй і сказала, щоб вона швидко бігла додому. Ми не знали, що робити… Чоловік казав раніше, що буде війна, збирай документи, а я тільки сміялась... Ми годину збирали документи, бо чомусь моє свідоцтво про народження сховалось десь на дні купи паперів... Потім марно бігали з чоловіком три години, надіялися, що зможемо виїхати, але марно… Залізничний вокзал вже не працював, автостанція теж, таксист сказав, що ми з'їхали з глузду і нікуди він нас не повезе.... Це був жах! Потім сльози, плач...

Після цього по годині в черзі в аптеку та за харчам... Вирішили побігти до родичів, у них приватний будинок, бо ми живемо на 5 поверсі. Було дуже страшно. Пробули там 2 дні. Дуже лякалися будь-якого звуку… Їхала наша техніка, хлопці з прапором нашим, люди їм махали, плакали… Розуміли, що наші, але дивитись на техніку було моторошно.

Потім безкінечні вибухи. Ховалися в маленький погреб у шістьох і собака. Дихати було нічим, холод і запах картоплі, від якого починався кашель... Всі були на нервах, починали сваритися… Ми не розуміли, що робити. Потім ми повернулись додому у свій район і зрозуміли, що місто уже не те: купа військових, тероборони, зброя, техніка, заклики від влади робити коктейлі Молотова… Одним словом - хаос…

Люди з нашого дому були в підвалі. Дуже страшно туди було зайти, але ми не розуміли, що зайдемо туди на довгих 19 днів… Це була, як вічність. Брудний, сирий, темний підвал. Раніше туди тільки на 5 хвилин бігали за консервацією і назад. Почалися страшні вибухи, обстріли. В підвалі спочатку було людно, не так страшно. Було багато дітей і людей похилого віку. Спочатку було опалення, вода, світло, газ. Ми бігали пару разів на день в підвал з 5 поверху, бо було зверху страшно. Готували їжу і назад, але коли місто почали кожного дня бомбити літаки, залишатись в квартирі було вже неможливо. Шибки тряслись, все гуло. Ми в підвалі стали жити в прямому сенсі слова. Ще бігали додому на 20 чи 30 хвилин в найкращому випадку.

Стало холодно, мороз - 10. Опалення зникло, орки перебили ТЕЦ. Згодом зникло світло, а потім і ВОДА. Оце був жах! Чудом встигли трохи у ванну набрати та у пляшки. Замість світла була свічка, яку запалювали в підвалі, щоб хоч щось бачити. Потім почав пропадати зв'язок, інтернет. Всі намагались зв'язатися з родичами і не дай Боже хтось був по за зоною досяжності. Це викликало паніку, страх і найстрашніші думки в голові... А потім пару слів, що живі, що все добре!!!! Цього тоді чекали всі в підвалі… Діти плакали, дорослі спочатку сварили путіна та рашу, а потім просто мовчали, сусідка, бабуся 83 років молилась, найстрашне було почути від когось крик: "Літаааак.....ховаємосьььь". І досі сниться весь цей жах, боїшся будь-якого гучного звуку. Літаки бомбили місто день і ніч. Я сиділа і думала: "За що це нам і нашим дітям?" Чесно кажучи, думала, що там і залишимось....

Підвал - це не надійне укриття. На жаль, справжні бомбосховища були заповнені і туди було не пройти. З кожним днем ставало все гірше…  Обстріли були дуже близько. Наш район обстрілювали кожен день. Тільки і чули новини, там будинок, там готель, там школа, до речі, наша школа також зазнала руйнувань - побиті вікна, дах… Хоча, на той час ми багато чого не знали, бо вже не було зв'язку та світла. З харчами були проблеми майже з самого початку. Черги по 200 чоловік. Хліба дістати було неможливо. Пару разів чоловіку вдалося це зробити, вистоявши 3 години в черзі. Він взяв одну хлібину, але яку м'яку!!! Боже мій, ми тоді раділи просто хлібу, мріяли про нього. Було в запасі трішки круп, кіло борошна. Ліпили млинчики на воді і їли. Суп без нічого. Добре, що був ще газ. Ціни космічні! Хлібина до 35- 50 гривень доходила. Кілька разів були в магазині, а там ікра, цукерки і ще щось незрозуміле.

Одного разу із знайомими поїхали на продуктовий склад. Якась жінка біля під'їзду сказала, що там є яйця і м'ясо. Приїхали туди, черга десь 20 чоловік, ну ок, це нормально після 200 людей. Тут раптом почули гул, крик, сирени гудуть, в небі палає і падає літак. З нього вистрибує пілот з парашутом.... Це наші військові збили літак. Він впав десь в жилому районі міста. Ми все кинули і поїхали додому. Це був жах! І зараз все перед очима… Немов ми дивимось найстрашніший бойовик чи фільм жахів… Але, ні… Це орки напали на нашу країну і на наш Чернігів! З того часу ставало все гірше з водою та їжею. Частенько їли в підвалі разом із знайомими, у кого що залишилось... Людей в підвалі ставало все менше, страху все більше… Здавалось, все так близько, що ось рукою подати... Безпілотники, літаки, ракети, бомби... Більше не було змоги знаходитись там, але я пам'ятаю, що ми майже ніколи не плакали.

Потім вдалось виїхати мамі і дочці зі знайомими. Хоча,  ми боялися дуже, адже людей розстрілювали прямо на трасі в машинах по дорозі на Київ. Проте, дякувати Богу, вони виїхали, а ми чекали нагоди далі. Вже повністю жили одягнені в сто одежин в підвалі, всі теплі речі туди спустили, але нічого не допомагало. Березень видався дуже холодним…

Темрява в підвалі, вибухи, обстріли, плач дітей… Взагалі не знаю, як дітки витримали цей холод, голод, вибухи… Вони намагались відволікатия: гралися, малювали, стрибали в "класики" на вулиці, коли було тихо на 10 хвилин. Я зібрала деякі речі, в надії виїхати. У нас ще й кішка Боня. Не залишиш її тут саму.

Одного ранку постукали в двері знайомі сусіди, молода родина із дочкою і кажуть: "Давайте будемо намагатися  виїхати". Не вагаючись довго, ми зібрали якісь там речі, фото точно поклала, хотілось, щоб сімейний архів зберігся. Кішку ледь зловили в якусь сумку. Сіли в машину і поїхали… Сказати, що було страшно, це нічого не сказати. Їхали на одному подиху кудись… Пролетіли місто, трошки руїн побачили, потім блок пости, питали у військових, як краще їхати... Чесно кажучи, тоді ми ще не знали, які звірства коїли орки в ближніх селах біля Чернігова… Не знаю, наважились би ми їхати, якби все це знали.  Їхали через поля, ліси.

Нарешті виїхали, обійняли рідних, але всерівно від кожного звуку шарахалися. Наступного дня чи через день підірвали міст через Десну. Не знаю, як нам пощастило вибратися з цього пекла… Потім розмовляли із сусідами бабусями, вони розповідали, що тут було дуже страшно, важко… Ні води, ні їжі… Страшні обстріли... Дуже зраділи, коли почули, що звільнили місто!

Цей жах не забудемо ніколи...Та й війна ще не закінчилася. Зараз повернулись додому, хоч і живемо з постійним страхом, але з вірою в Перемогу! Слава Україні!!!