Завантаження ...
banner

"Під дулами автоматів несли тіло мами…" - ніжинка про свою історію війни

5897.jpg

Розкажи свою історію війни… У кожного вона своя, адже сотні, мільйони українців, стали свідками жорстокої війни росії проти України: в XXI столітті, в центрі Європи.

Журналістам MYNIZHYN.com  свою історію війни розповіла ніжинка - Інна Петренко.

ВІЙНА. Початок.

- Розкажіть, де вас застала війна: ранок 24 лютого? 

Напередодні мені чомусь було досить сумно і дуже хотілося до батьків, взагалі не хотіла нічого робити і здавалося, ніби всі плани скінчились. Я завжди наповнена енергією життя, почуттям гумору, виром ідей! Але чомусь напередодні війни просто стала якась спустошена. Останні дні мирного життя часто телефонувала мамі і говорила про можливий початок війни, хоча були сумніви, що все таки вона почнеться. Обговорювали і те, що не дай Боже настане війна, то батько приїде і забере нас із донькою до себе в село. 

Вранці зловісного 24 лютого, я прокинулась від вибуху. Пролунав один, потім ще і ще!...Одразу закалатало серце і без сумніву я зрозуміла, що все таки війна почалася! Одразу зателефонувала мамі, почувши голос і її слова: "збирай швидко дитину і чекай батька, він вже виїхав по вас"! Хотілося плакати, але розуміла, що паніка ніколи не доводить до добра. Швидко спакувала речі, ліки, документи. Коли вийшла з квартири, чомусь здавалося, що я її востаннє зачиняю... 

Ми поїхали до батьків в с.Стара Басань, що на Чернігівщині. Я дуже переживала за Ніжин, постійно плакала та молилася, аби все обійшлося і скоріше все скінчилося. 

ЖИТТЯ В ОКУПАЦІЇ. "Ще тепле тіло мами нам треба було закопати… Це був біль, розпач, крик, який неможливо передати словами"… 

- Коли окупанти почали наступ на Басань? Що в ті дні відбувалося там, як поводили себе рашисти, як ви виживали в ці дні? 

- 28.02.22 день був напружений, але це тоді тільки так здавалося, бо далі було все значно жахливіше! О шостій вечора почали з'являтися дивні звуки: стугонить земля, ми почули, як їдуть колони танків та іншої тяжкої техніки. Батько дивиться на все це і каже: "хоч би наші!"... І тільки він сказав це, як ми почули автоматні черги, за ними свист сигналізації та звуки зломів дверей в кафе та магазинах. Всі сиділи тихенько у себе в будинках і навіть не виглядували надвір. 

Було видно, як випустили ракетні сигнали (щось схоже на салют. Розмістившись на території зупинки, окупатни почали "глушити" техніку. Стало тихо. Не тільки від техніки, але здавалося, що навіть серце стало битися через раз... Було чути, як окупанти сміялись, кричали, трощили все! Ми розуміли, що вони тут на довго, але надіялись, що переночують і зранку поїдуть. Одразу згадала слова бабусі: "Все доню можна пережити, аби не було війни". Тоді ці слова здавались чимось нереальним в наш час, але в той момент я почала розуміти кожне слово. 

Батьки жили в центрі села, тому всі жахіття відбувалися зовсім поруч. 

Пару днів рашисти стягували техніку до села, були в них місця дислокації: це будинок культури, сільрада, середня школа, вся центральна вулиця, школа - інтернат, біля старого лісництва, хутір Тимки, центральний парк та околиці, тракторний стан. Одним словом їх було сотні і скрізь. Перші загарбники, які заїхали до нас, були з позначкою "О" на техніці, та навіть говорили з сусідами, розповідали, що вони з Білорусії. Вони нас не кривдили, просили воду, солярку. Сказали, що пустять на роботу в школу всіх працівників позмінно, просто треба говорити, що ти йдеш на роботу. Патрулювали на БТРах по вулицях і тримали всіх просто в остраху. 

Вони пиячили, стріляли, ганяли на БТРах по селу і, заїхали зламавши паркан, до школи-інтернату. Там мирно спали дітки в своїх ліжках. Посеред ночі ввірвались в дитячу спальню... 

Орки розстріляли вежу звязку, але вони не враховали, що в нас на одній є київстар та лайф. Київстар перестав працювати, але був ще лайф. Далі вони знищили газопровід по центральній частині вулиці і село лишилося без газу. Потім розстріляли трансформатор і нестало ані світла, ані води. Окупанти нашим односельцям прострілювали автівки в дворах, водили чоловіків по хатах і наказували показати, де живуть чоловіки з рушницями та в кого є авто в дворі. Брали, що хотіли по дворах, по хатах. 

Як "влітали" в село то творили повний безлад! Кулеметами, автоматами стріляли по будинках по парканах, вікнах! Це було жахливо! Кожного дня жорстокістю все більше було наповнене їх перебування в селі. Брали в полон людей, нажаль багатьох уже знайдено мертвими... Від того часу, як вони заїхали, спокою не було жодної хвилини до моменту, поки окупанти не відступили з Чернігівщини зовсім. 

- З якими жахіттями прийшлося зіткнутися вашій сім’ї? 

- Було страшно, ми спускались в погріб, інколи просто сиділи в хаті, навіть не дихаючи. Ні світла ні телевізор ні телефон не включали. 

2 березня був тяжкий і тривожний день. У вікно було видно, як по городу ходять солдати і встановлюють реактивні системи "Град". Батько працював у школі –інтернаті. Прийшов його колега вже покійний Вовк Володимир (взятий в полон та вбитий орками) і забрав батька на роботу. Ми лишились вдома самі: я, донька, мама, брат з дружиною і їхній 8 – місячний син. 

Майже весь час ми просиділи з сусідами в погребі, бо вибухи були дуже сильні. Ніхто не був готовий побачити таку кількість танків та солдатів. Їх було дуже багато! 

На жаль, після ночі в підвалі, біганини та нервів 03.03.22 о сьомій ранку ранку серце моєї матусі не витримало цього жаху. Вона постійно боялась за дітей та онуків, за батька, який був у школі. Коли побачила все це, материнське серце розірвалось від розпачу. Ми були поряд до останнього подиху. Я сама медик і робила все можливе, але нажаль її душа відійшла у вічність... 

Ще тепле тіло нам треба було закопати, тому, що похороном це назвати не можна. Це був біль, це розпач, крик, я не можу передати цього болю словами... Крик, яким я ніколи не кричала! Так боліло, що здавалося сил вже немає! Під дулами автоматів несли її тіло. Мене не пустили до неї, пішли батько та брат. Все відбувалося, як в якомусь страшному сні. Я дуже дякую за допомогу та підтримку сусідам та друзям батьків, які ризикуючи життям, повиходили з підвалу і допомогли поховати маму. Коли я спустилася до дітей в підвал, онуки не знали, що бабуся більше ніколи не пригорне їх до себе і вони її ніколи не побачать. Потім я почула кроки наближення до погреба. Одна думка була: "не дай Бог окупанти з гранатою!". Це прийшов батько, спустошений від горя з повними очима сліз та болю. Він закричав: "Діти! Всі бігом з погреба тікаємо, нам дають зелений коридор!". 

Наші будинки були повністю охоплені з усіх сторін і орки сказали: "СЕЙЧАС ЗДЕСЬ БУДЕТ БОЙ.. У ВАС ЕСТЬ 5-10 МИНУТ УБЕЖАТЬ"! 

Ми тікали, в чому були. Я встигла схватити коляску племінника, донька у весняній куртці в гумових чобітках на босу ногу, батько взяв дитячий одяг малюка, невістка несла сина, а брат встиг взяти пачку гречки, макаронів, блендер та суміш з дитячою пляшкою. Все, що наживалося роками, лишилося в будинку. 

Ми бігли через город, по грязюці, серце вискакувало, діти плакали, бо не розуміли, що відбувається! Ми мовчали, але розуміли один одного поглядом. Попереду нас була колона в 2 ряди в шаховому порядку танків. Там солдатів було багато, ми йшли через них з піднятими руками не розмовляючи. На нас дивись і сміялися, потім кричали: "ДОБРОЕ УТРО! КАК ДЕЛА!?". 

Коли один із солдатів нас провів повз них, ми йшли і відчували погляди в спину, здавалося, що в будь-який момент ворожа куля може наздогнати і зупинити тебе назавжди. 

Прибігли до бабусі в маленьку хатинку-мазанку, в цьому ж селі, побудовану ще в 1937 році. Тут ми почали виживати і адаптуватися до всього, що відбувається з нами сьогодні і зараз. 

В кого був колодязь та грубка - то була розкіш. Нажаль, зараз рівень води упав в колодязях і скрізь стоять насосні станції, які з глибин качають воду або свердловини. В нас був колодязь, але вода в ньому каламутна, технічна. Слава Богу грубка була, але їжі обмаль! Нас ціла сім’я і на всіх лише пачка макаронів та гречки. Дякую сусідці Наталі, яка давала молока малюку та деякі продукти, бо було дуже складно. Готувати приходилось з чого є, хоча перший час їсти не хотілось.

"В селі творилось жахіття! Ми жили одним днем, одним часом, сусіди були, як рідні, бо ніхто не знав, чи залишимось живі". В ті страшні дні було багато подій, всього й не перескажеш: як добували харчі, як готували, якж жили без води, світла та зв’язку. Можна книжку писати. До речі, я весь час над цим думаю. 

Одне скажу. Люди підтримували один одного, як могли, а в селі творилось жахіття! Ми жили одним днем, одним часом, сусіди були, як рідні. Нічого не можна було планувати, бо щохвилини змінювалась ситуація. Звичних умов для життя не було. Дякувати Богові, дах над головою був, але потріскалась стеля та стіни від вібрації після вибухів. Помитись було ніде, нічого не можна ніде купити, бо магазини розгромлені і там цілодобово стояли колони ворожої техніки. Вийти з дому також не можна, бо просто можуть вбити. Хоча ми й ризикували і "проривались" до своєї хати, аби хоч щось взяти з дому. 

В доньки 9 березня був День народження і мені навіть вдалося спекти пиріг, на смальці. Спекла в грубці з якимось стареньким повидлом і перший хліб був неймовірно смачний! 

У батьківський будинок одразу вселились окупанти. Те, що вони зробили з будинком без сліз не можна описати: покрадене майно, техніка, ноутбуки, одяг, теплі речі та взуття, навіть всі шкарпетки з трусами чоловіків покрали, зламали шафи та вікна. Постільна білизна та ковдри валялись в окопах під двором. Нічого було не шкода, аби тільки повернути маму... Хай би все забирали! Повністю!

Тільки б мама жила. Але, незважаючи на це, хотілося вижити та допомагати своїй державі вставати з колін. 

ВТЕЧА І ПОРЯТУНОК.

- Як вам вдалося виїхати із Басані і коли? 

Останні дні березня були бої ЗСУ та орків. В селі здавалося, що все задимлене, летів попіл і було чути роботу важкої техніки, автоматні черги, постріли з кулеметів, постійні вибухи. Свистіли над головою ракети, було чути сильну стрілянину по центральній вулиці, окупанти безрозбірно гатили по хатах! Ми дізналися, що орки вбили молоду жінку, поранили її матір і діти залишились самі, ніхто не міг їм допомогти. Після цього ми вперше почали говорити про те, що треба якось звідси вибиратись. Жителі села почали на свій страх і ризик втікати з села. 29 березня увечері я дуже слізно просила батька поїхати з нами на Ніжин, але він постійно говорив: "Ні". 

Вночі ніхто не спав, я весь час плакала і не знала як бути: не могла лишити батька з бабусею і розуміла, що дитина не може більше залишатися в цьому пеклі. О 5 ранку ми сіли в автомобіль брата, взяли з собою дітей, кота, папугу і дитячі ліки. Речей не було, та і не потрібні вони були. Ніхто не знав, що буде через 10 хв і невідомо було, чи згодяться нам ще ті речі… 

Обіймаю батька і чую як гепає серце в грудях, у вухах шум, плачу і в останнє кажу: "Будь ласка поїхали з нами?". Він каже: "Ні". Тиск 172/147, сідаю в авто, беру кота на руки, брат за кермом. Невістка Наталя сидить з немовлям на руках, донька Софія позаду мене і папуга… Дивлюсь на батька і розумію, що пів серця закопано з землі, пів серця стоїть розбите, знищене, знесилене, горює і плаче. Бабця стоїть під хатою з паличкою і плаче. Картина, яка запам’ятається на все життя і я не знала, побачимося ми ще чи ні. Беру брата за руку, дивлюсь в очі, в обох болючий, повний сліз погляд. "З Богом!" - каже брат. "З Богом!" - сказали всі ми і поїхали!... 

І була тиша... і сльози і біль і серце, яке вискакує з грудей. Ми виїхали через  болото на поле, це був найстрашніший відрізок дороги. Через метрів 300 побачили односельчан: підвода, до воза прив'язані 2 корови і теля, яке гнали діти. Біг пес, на возі кішка і мішок, мабуть, із зерном. Чоловік керував підводою, а жінка впізнавши нас, підняла руку привітатись. Ми дуже раді були бачити людей, бо звикли, як дикуни, сидіти самі. Я одразу заплакала, це були батьки мого однокласника Сергія і подумала, про те, що наш народ не зламати! Тікаючи, тягнуть скотину і тварину за собою, аби врятувати. Брат ввімкнув музику, бо дуже було тихо і страшно. Вже по радіо грав хіт "Стефанія". Чомусь одразу зі "Стефанією" асоціація з поверненням до Ніжина. Ми вирвались в м. Бобровиця, зателефонували батьку і повідомили, що проїхали, що ми живі! 

Там було спокійно, не було цих іродів. Батько домовився з агрономом, щоб той полями та лісами провів нас до Носівки. Ми приїхали в Ніжин всі живі! Я довго не могла звикнути до людей і цивілізації. Почала ходити на роботу та допомагати волонтерам готувати смаколики. (Інна – завідуюча однією з ніжинських аптек – авт.) В нашому селі стало тихіше практично на 2-й день після нашого від’їзду. Сотні танків поверталися зі сторони Києва, зранку до вечора йшли колони техніки, не зупиняючись, але уже без стрілянини. 

ЖИТТЯ ПІСЛЯ ОКУПАЦІЇ. 

- Чи вціліло помешкання, в якому ви перебували в дні окупації?

Помешкання, Слава Богу, вціліло. Майже місяць ми з батьком наводили порядок вдома. Знаходили і патрони і уламки, коробки від сухпайків росіян, їхню грязну білизну та шкарпетки. Потихеньку повертаємо до життя подвір'я та будинок. Але, нажаль, він уже не буде таким, яким був раніше. Це була маленька країна, де панувала злагода, мир, любов, добро, щастя, сміх, щедрість, піклування. Нас завжди радо зустрічали батько з мамою, а для наших дітей люблячі дідусь і бабуся. На жаль, батько тепер лишився сам, "як білий знесилений лебідь біля гнізда, що ожити повинно"... На жаль, це не сон. На жаль, це мир, який принесла проклята росія! 

- Чи в порядку ваші близькі та родичі?

- Родичі, мабуть, як і всі люди в Україні: в пригніченосу стані, але тримаються. Мамин рідний брат Сергій воює на Луганщині, дядько Володимир, брат батька - в теробороні. Сестра з дітьми в Фінляндії, рідний брать Артем в Києві з родиною. Я з донечкою в Ніжині, хожу на роботу, а після займаюсь добрими, волонтерськими справами. Одразу, як повернулись до Ніжина, почала випікати пиріжки та булочки, кекси та різні смаколики для ЗСУ. Таким чином нахожу хоч якийсь спокій для душі, а коли вночі не спиться зовсім, печу пиріжки, бо о 6 ранку їх можна передати на передову. А потім знову на роботу. Зараз благодійний фонд "Українська незламна душа", це як мій другий дім, бо з серцем повним любові я спішу туди, аби допомогти людям, які потребують нашого піклування. Сама добряче пам’ятаю, як воно - не мати нічого та не знати, що буде далі, і як воно, в одних штанах та светрі жити місяць. Знаю, як це взяти до рук кусочок хліба, якого не бачила місць.

Я добре розумію, що відчуває кожен, хто на війні, хто в підвалі ,адже коли ми були окуповані, до нас ніхто не міг прийти. Зараз мене рятує від депресії та всього пережитого, допомога іншим людям. Віддавати себе на всі 100% для нашої Перемоги, бо кожен український солдат, як рідна душа. Слава Україні! Слава нашим Героям! Вірю в нашу Перемогу, вірю в Президента, в Збройні Сили України, в добрі серця які не лишаються осторонь, вірю в Бога і в силу молитви! 

Миру всім нам! Здоров'я та душевного спокою! Все буде Україна!

 

 

 

Фото нам надіслала Інна Петренко, яке було зроблене до та після окупації.