З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну проти ворога повстали всі! Байдужим ніхто не лишився. Кожен допомагав і продовжує допомагати чим може.
Ця історія про неймовірний подвиг прекрасної жінки. Так, саме подвиг, адже вона не залишилась байдужою і допомагала нашим рідним та мужнім захисникам. Чужих дітей не буває... Так, кожен наш військовий - НАШ! Він наш Герой, Захисник, Брат, Сестра, Чоловік, Дружина, Батько... НАША опора та НАША гордість.
Кожен з нас зробив би те саме, адже приготувати обід чи випрати білизну - велика допомога нашим захисникам, які в цей час можуть просто відпочити.
Марія (ім'я дописувачки змінено) проявила неймовірну любов та милосердя. Вона - втілення всього прекрасного в очах наших воїнів, вона - справжня українська жінка.
Марія, мама трьох діток, разом із родиною проживає в одному із сіл Чернігівщини. Коли читаєш її слова - серце наповнюється гордістю та радістю, адже наші жінки справжні, сильні та мужні!
"Тепер можу написати чим так була зайнята. У нас у населеному пункті на передислакації були солдати ЗСУ з-під Харкова. З першого дня я запропонувала їм мою допомогу. Вони бідні потомлені нічого не просили, тільки не сміло (і якщо можна, і якщо не складно, і порошок купимо) попрати одяг. Я, правда, аж розплакалася і сказала, що в мене, дякуючи їм, усе є. І, що в нас одне бажання, щоб хлопці ці були живі і здорові. Я відмовилась від пропозиції порошку, якоїсь плати і іще будь-чого. Хлопці тут були з усієї України і в кожного своя історія. Можна книгу написати. А той, що з Маріуполя, молоденький з сумними і якимись аж безнадійними очима (бо там і зараз його мама, бабуся і сестра, а виїхать в Україну не можна, а щоб у Німеччину виїхати то 400 євро з одного і не факт) стоїть перед очима ввесь час. Казали, що є серед них і грузини.
Я старалася дуже, прала, мабуть, навіть більш старанно ніж своїм домашнім. Купляла хороший, не смердючий порошок. Дуже хотілося, щоб цим братам і синам було хоч трошечки приємно. Разом з попраним одягом давала домашнє сало і консервацію (бо їх годували два рази). Брати вони соромилися, але все ж вдавалося вручити. І видно було, що хлопці раді. Їм ніде і нікому не можна казати про їх самі елементарні людські потреби. Підключились і інші люди (солдатів було дуже багато, в різних місцях населеного пункту), багато було тих, хто не проти був допомогти. Але як же сумно і сердито було почути від "нєкоторих" (іншим словом і не назвеш). "А чого ти за свої гроші порошок купуєш!! Вони ж там ого заробляють!". Неможливо дивитись на таких людей. Я запитала тільки: "А ви чого ж не поїдите на ті заробітки? Свого чого одкупили? Хай би їхав, заробив!! Як приїде додому труна то як "рада" мати чи дитина тим заробіткам"...
Дуже гірко на душі. І подумала, що через те так і живемо, що правди не можна довести. А хлопці, що стояли біля нашої вулиці найкращі!!! Бо жодного разу в моїй присутності я не почула мату чи грубого слова, тільки з повагою і на українській мові, запитували чи не бентежить мене білизна і носки, запитували чи можна зайти в двір, хоча в нас завжди відкрито вдень. Сама тільки вдячність. У них... Уявляєте, у цих уже добре побитих і потріпаних боями хлопців вдячність до мене... Я плачу, бо це я вдячна, що мої діти біля мене і що живу дома і найбільше за те, що вони такі молоденькі віддають свої життя і здоров'я ради нас усіх.
Плачу кожного дня, коли згадую про них. Я не знаю, як їх всіх звати, тільки пару імен і пару прізвищ, що прочитала на куртках. Якось так швидко пройшли ці дні. І іще... Одного разу їм привезли з хлібокомбінату різну продукцію від місцевого підприємця: булочки і булки, різне печиво, сметану, ковбасу, молоко. І хлопці все це рознесли по дворах вулиці. Уявляєте! І роздали всім. В мене був справжній ступор. Бо це я хотіла бути корисною. А вийшло, що даааалеко і недосяжно нам всім до наших солдатів. І увесь час ці їх слова, що ми так добре до них ставилися!!! Я зараз це пишу і плачу.. за кожним...
Поїхали вони дуже неочікувано, забрали їх раніше на день, ніж вони розраховували... І в мене залишилась провина перед одним з хлопців, бо через їх неочікуваний від'їзд я недосушила речі одного з них, так вологі в пакеті і віддала. Ну от якось коротко так. Тепер я точно знаю який вигляд і якість має форма солдата ЗСУ (від носків, трусів до куртки). В мене залишилися фото дітей на БТРах. І сльози, і сум, і молитва, а ще - гаряче, пригаряче бажання, щоб зустріти хоч одного після перемоги"...
Так, таких історій можна розповісти безліч... І їх треба розповідати, якщо ви бажаєте розповісти свою історію пишіть нам на електронну адресу: mynizhyn.com@gmail.com
Ми висловлюємо подяку Марії та всім її односельчанам, які допомагали нашим військовим. Сподіваємося, що вони прочитають ці рядки та будуть раді, що жінка їх пам'ятає та цінує, як і всі ми! Низький уклін всім, хто допомагає, низький уклін нашим Захисникам! Віримо, що після перемоги всі зустрінуться зі своїми дорогими серцю людьми...
Віримо в ЗСУ, чекаємо Перемогу і щиро дякуємо всім небайдужим! Завдяки вам ми і є Україна!
Титульне фото ілюстровано з мережі.
