З початком повномасштабного вторгнення російських окупаційних військ на територію України, багато чоловіків взяли до рук зброю і пішли захищати рідну землю.
MYNIZHYN.com поспілкувався з одним із наших бійців, науковцем, доктором історичних наук, завідувачем кафедри історії України, професором Ніжинського державного університету імені М. В. Гоголя. Євгеном Луняком.
- Де вас застала звістка про війну, пригадайте той день? Що відчували, що робили? Як потрапили до армії?
- 23 лютого 2022 р. я брав участь у презентації в Києві історичної монографії Олени Ясинецької про дружину, доньку й онуку Ярослава Мудрого «Три покоління благовірності: Інгігерда Шведська, Анна Київська, Едігна Баварська», рецензентом якої я мав честь виступити. На цей поважний захід мене запросила авторка книги та генеральна директорка Національного заповідника «Софія Київська» Неля Куковальська. Незважаючи на тривожну атмосферу навколо України, участь в заході взяли науковці, церковні й громадські діячі, дипломати, зокрема, й посол Швеції в Україні пан Тобіас Тиберг. Хоча більшість посольств уже залишили нашу столицю, присутність шведського посла посилювала сподівання, що повномасштабного російського вторгнення на Україну завтра не відбудеться. В цьому була переконана більшість моїх колег і знайомих. Оскільки захід затягнувся допізна, мені запропонували заночувати в гостьовій кімнаті заповідника. Я мав багато справ у Києві на наступний день, тож охоче прийняв цю пропозицію.
24 лютого я прокинувся дуже рано. Десь опів на п’яту. Я сам здивувався такому ранньому пробудженню, бо всі установи були ще зачинені й можна було б ще годинки три поспати. Однак за лічені хвилини спокою прийшов кінець. Я почув три потужні вибухи, які потрясли весь Київ. Затремтіли стіни масивної будівлі. Спочатку я подумав, що це якісь теракти чи диверсії. Я переглянув у новини, там ще панувала тиша. Десь хвилин за десять потому я знову почув три потужні вибухи. Після цього вже я мав тверде переконання, що почалося те, чого всі так побоювалися й у що багато хто не міг повірити: путінський режим почав відверту війну проти нашої держави, завдавши ракетно-бомбових ударів по мирних містах і селах України. На моє щастя, транспорт у Києві ще ходив. Я негайно дістався до залізничної платформи «Видубичі» й сів на електричку до Ніжина. Всі люди у вагоні були сумні. Деякі жінки плакали. Було загальне розуміння того, що почалася велика війна, спрямована на знищення України…
Коли я зателефонував дружині, вона відповіла мені, що Ніжин також було атаковано ракетами. Після повернення до Ніжина я того ж дня пішов до військкомату й записався до лав ЗСУ, бо твердо розумів, що маю взяти до рук зброю, аби захищати свою країну й свій народ.
- Яка ваша військова спеціальність?
- Я закінчив військову кафедру при Дніпропетровському університеті, отримавши спеціальність заступника командира роти з морального-психологічного забезпечення. В радянські часи таких військових називали
«замполітами». Ця застаріла назва ще й досі побутує в армії.
- Що для вас особисто ця війна? Чому пішли воювати, яка ваша внутрішня мотивація?
- Моя війна розпочалася ще в березні 2014 р., коли я прийшов до лав ЗСУ, щоб обороняти нашу країну. З вересня 2014 по січень 2015 р. брав безпосередню участь у бойових діях під Донецьким аеропортом. Після 24 лютого, гадаю, всі зрозуміли, що головна мета путіна – знищення нашої держави й нашого народу. Якщо переможуть росіяни, пощади нам очікувати не доведеться. Свої справжні наміри вони добре показали в Маріуполі, Харкові, Бучі, Ірпені, Гостомелі, Чернігові та інших місцях. Нині кожен громадянин повинен допомагати нашій армії й долучитися до внеску у нашу спільну Перемогу. В тому, що ми неодмінно Переможемо, я не маю жодного сумніву, втім, я також добре розумію, що ця війна триватиме довго – місяці, а може й роки.
- Розкажіть про оборону Ніжина? Ваші відчуття, переживання, що думали? Як наші захисники відстояли місто?
- Ті, хто думають, що Ніжину нічого особливо не загрожувало, дуже помиляються. Ніжин – це дуже патріотичне місто, в якому з давніх-давен живе дух козацтва. Впевнений, якби росіяни зайшли в наше місто, їх би обстрілювали звідусіль й закидували пляшками із запальною сумішшю, а вони б відповідали смертельним вогнем і руйнуваннями. Ящики з цією речовиною, яка вже навряд чи може бути використана у військовому плані, до сих пір можна побачити в різних кутках нашого міста. Зараз треба позбирати ці пляшки, щоб убезпечити наших дітей від ризикованих забав з цією речовиною. Вже 25 лютого росіяни намагалися прорватися до Ніжина через мікрорайон Гуньки, південну околицю нашого міста. В обороні Ніжина велику роль відіграли військовослужбовці частини, розташованої там, які замінували, а згодом і підірвали міст через річку В’юницю, інших частин ЗСУ та добровольці, які в перший же день російської агресії прийшли до військкомату й узяли до рук зброю, щоб боронити наше місто.
В наступні дні загарбники намагалися прорватися до Ніжина через північний заїзд з боку московської траси та зі сходу, через мікрорайон Мигалівка. Однак, в усіх місцях ворог наштовхнувся на оборонні позиції наших воїнів, які посилювалися щодня, й не ризикнув продовжити наступ, обмежившись обстрілами й бомбардуванням нашого міста. Важливу роль в обороні Ніжина відіграли добровольці з Крут, Кунашівки та інших навколишніх сіл, які зробили кількасотметрові завали з дерев, що стало серйозною перешкодою для ворожої бронетехніки, затримавши наступ загарбників і давши дорогоцінний час для зміцнення захисних укріплень Ніжина його оборонцям.
- Чи була у вас впевненість, що Ніжин і загалом, наша область встоїть?
«Пам’ятаю, як вночі, через загрозу артилерійського обстрілу, довбав у замерзлому грунті окоп багнет-ножем, вибираючи голіруч землю».
- Оскільки завжди треба готуватися до найгіршого, але сподіватися на краще, я розглядав варіант, що ворог може прорватися вглиб міста й можливо дійде справа до вуличних боїв. 26-го лютого, коли ми зайняли оборону на східній околиці Ніжина в районі Мигалівки, взагалі було побоювання, що наша оборона буде недовгою й стримати потужний натиск ми не зможемо: нас було лише 26 чоловік на необладнаних позиціях проти близько 120 одиниць бронетехніки противника, двигуни якої ми добре чули звіддаля. З озброєння ми мали тільки автомати, один РПГ і кількадесят пляшок із запальною сумішшю. У нас не було навіть саперних лопаток.
Пам’ятаю, як я вночі, через загрозу артилерійського обстрілу, довбав у замерзлому грунті окоп багнет-ножем, вибираючи голіруч землю. Ми всі дуже перемерзли тоді. Дехто серйозно застудився, оскільки не мав теплого одягу й взуття. Незважаючи на це, всі наші бійці мали високий бойовий дух, добре знали місцевість, мали підтримку з боку народу й були готові до останнього захищати рідне місто й свою країну. Однак вже впродовж наступних двох днів позиції оборонців Ніжина були суттєво посилені підрозділами ЗСУ, зокрема, військовими з Сумської області. Тепер ми почувалися вже набагато впевненішими. Ворог не мав такої мотивації, не знав місцевості, дуже часто був деморалізований.
- Чим ви особисто відзначились під час активних бойових дій у Ніжині та області? Чим пишаєтесь? Що запам‘яталося найбільше?
«Моя автівка і весь мій одяг були залиті кров’ю поранених і загиблих. Цей день назавжди закарбувався у моїй пам’яті».
- Мабуть, найголовніша справа, до якої я причетний і якою я пишаюся, це евакуація поранених з Гуньків до міської лікарні, 25 лютого. Внаслідок ворожого обстрілу були загиблі й поранені. Лунали вибухи. Горіла
вантажівка з боєприпасами, з якої навсібіч розліталися кулі. Незважаючи на це, я почав витягати із зони враження поранених. Пам’ятаю, як знайшов на узбіччі закривавленого хлопця, якого, вочевидь, всі вважали загиблим, але він ще дихав.
Я почав відтягати його до дороги. Якраз підскочила швидка, й мені допомогли покласти його до медичної автівки. Як потім мені передали, цей хлопчина вижив. Слава Богу! Імені його я не знаю. Тоді ж я посадив до
своєї автівки ще двох поранених побратимів і доставив їх до лікарні: Анатолія, який був поранений у живіт, і Богдана, пораненого в ногу. Нашвидкуруч я зібрав також на тому місці зброю поранених і загиблих, яку
зміг побачити: автомати й пістолети. Всю виявлену зброю я віддав до військкомату. Потім я знову повернувся на місце бою, шукаючи поранених і зброю, але більше не знайшов. Лежали тільки тіла чотирьох загиблих.
Це були молоді хлопці. Ми разом з побратимом Василем перевезли їх до патолого-анатомічного відділення лікарні. Моя автівка і весь мій одяг були залиті кров’ю поранених і загиблих. Цей день назавжди закарбувався у моїй пам’яті.
- Зараз багато розмов про ймовірність нового наступу росіян чи білорусів з Півночі. Чи є нам їх чим і ким зустріти? Чи вдосталь ми їм приготували сюрпризів, чи готові до такого розвитку подій?
- Тепер ми готові зустріти ворога набагато краще, ніж 24 лютого. Підготовлені міцні лінії оборони, деталі якої є військовою таємницею й не підлягають розголошенню. Такого швидкого просування, як це було тоді, вже не вийде. Гадаю, ворог це теж добре усвідомлює. Наше військо має високий бойовий дух, оскільки ми ведемо справедливу війну, захищаючи свою землю від загарбників.
- Щоб ви побажали своїм побратимам і всім військовим, які зараз захищають нашу землю?
- Найголовніше побажання побратимам, які зараз ведуть боротьбу із зарозумілим і безжальним агресором - це повернутися живими й здоровими після нашої Перемоги, яка обов’язково настане! На нашому боці правда й увесь цивілізований світ. Україна неодмінно вистоїть, відновиться і почне розвиватися як потужна європейська країна.
.jpg){kind=link}
