Юлія Шкурат: «мрієш про особливий сюжет, в якому оголосиш новину про нашу Перемогу!»

16 листопада - День працівників радіо, телебачення та зв’язку України. Телевізійне мовлення давно і міцно увійшло в наше життя. Його різнобічність, різноманітність телепередач та інформаційний обхват, зробили його незамінним супутником у сучасному житті кожного з нас.

У Ніжині часто можна побачити різні сюжети на телеекранах та в мережі про наше місто. Дівчина за кадром, розповідає про те, як і чим живе наш Ніжин. Часто її також можна споглядати в кадрі, де вона з місця події розповідає ніжинцям що, де і коли відбулося.

Журналісти MYNIZHYN.com особисто поспілкувалися з цією дівчиною.

Знайомтеся - журналіст ТОВ ТРК "ТІМ" Юлія Шкурат

- Доброго дня. Розкажіть, що ви закінчували і як прийшли на телебачення? Яким був цей шлях? З чого починали?

- Журналістиці не можна навчитися. Нею треба жити, її потрібно відчувати!

Я з дитинства була дуже допитливою. Мене цікавили всі події, які відбувалися навколо. Тому, коли подорослішала, твердо вирішила, що маю бути першою в курсі всіх новинок.

Після закінчення Київського НПУ ім. Драгоманова, за спеціальністю українська та англійська філологія, працювала редактором рекламної газети "АІР" в місті Прилуки. А потім дізналася, що розпочинає роботу новий телеканал "ТІМ", куди з моменту заснування і прийшла працювати журналісткою. Це була дійсно моя стихія! Якщо в газеті я лише писала новини і робила до них світлини, то на телебаченні я вже могла через начитування тексту більш емоційно і насичено передати зміст. Я відчувала себе, як риба в воді! Бо насправді, обожнюю спілкування з людьми.

Під час інтерв'ю люблю вільний не вимушений діалог. Ніколи не використовую шаблонні фрази і заготовлені запитання, від яких спікер комплексує і замикається в собі. Людина має почуватися в розмові розкуто, вільно і комфортно, тоді всі будуть задоволені результатом! І не доведеться знімати стрес та виливати переляк (Сміється – авт.)

Не секрет, що більшість людей бояться камер і панікують під час зйомки. А відтак, на тобі  лежить не лише роль журналіста, а ще й роль психолога, вчителя, та няньки.

За 12 років роботи на телебаченні я досить не погано справляюся з роллю психологині. Під час опитування неозброєним оком бачу "своїх клієнтів". Якщо людина при вигляді камери починає перебігати дорогу в не призначеному місці, чи раптово діставати телефон і говорити по вимкненому…,  то я ніколи не турбуватиму, і не буду нав'язливою. Спікер має сам захотіти поділитися своєю проблемою, чи думкою, ну і звісно ж її мати!

- А пам’ятаєте свій перший сюжет? Про що він був? Які емоції, переживання тоді у вас були?

- Пам'ятаю! Це було років 12 тому. Він був про не чищені взимку дороги. Тоді снігу навалило стільки, що були засипані навіть автобусні зупинки, а проїжджу частину розчищали спец технікою. На вулиці мінус 20, та ми з операторкою тоді і спікерів розговорили і кадрів історичних назнімали!

- Якщо порівняти мирний час і сьогодення, як змінилося професійне (творче) життя журналістів? Що б ви сказали?

- Не страшно вмерти, страшно бути не корисним. Війна розділила життя на «до» та «після»...І якби не улюблена робота, то можна було б зійти з розуму. Хоча в перші дні паніки були закиди - "Та кому зараз потрібні ті сюжети, рятуй дітей і втікай". Та як можна було втікати, коли всі навколо стали на захист країни - хто на фронті, а хто в тилу!

Мама в перший день війни пішла готувати захисникам їжу до волонтерського хабу Собору Різдва, а батько зварювати «їжаки».

Як можна було втікати, коли чоловік днями розвантажує гуманітарку, а вечорами патрулює місто. Мама чоловіка плете маскувальні сітки, а батько покращує стан укриттів. Коли все місто об'єдналося в один нерозривний ланцюжок волонтерів, яким було під силу виконати будь-який запит: від дрона з тепловізором до автівки! А те чого не могли дістати, вчилися робити самотужки. І від цього відкривалося друге дихання! Бо українці дійсно неймовірні у своїй єдності і згуртованості.

Війна увірвалася в домівки українців уламками ворожих ракет. Вона рознесли всі вікна, зрешетила стіни, дах, понівечила дорогі серцю речі, вишиті рушники і фотоальбоми...Реклама:

Кожна історія вражає до мурашок, а потім сниться вночі...

Як перемогти чоловіка, який рятуюючи свою корову, пішки під обстрілами тягнув її 4 години з Великої Дороги до Ніжина!

Як перемогти бабусю, яка бігла до палаючих хат з іконою молитися, коли над головою свистіли кулі, і від цих щирих молитов вітер дійсно розвертався в іншу сторону і полум'я стихало. Як перемогти людей з Ягідного, які в задушливому підвалі цілий місяць ділилися одне з одним останніми крихтами і при цьому співали українських пісень...

Кожна історія вражає до мурашок, а потім сниться вночі... Аби не плакати, занурюєшся в нову, переживаєш її разом з героями і розумієш, що про ці історії має дізнатися якомога більше людей в усьому світі, аби знати справжню, страшну і жорстоку правду війни.

А потім радієш разом з героями позитивних сюжетів новим народженим життям, та сім'ям, посадженим городам і садам Перемоги, відбудованим хатам, та вилікуваним бійцям, патріотичній колекції бойових іграшок, виробництвам, які після простою в окупації знову стали на ноги і запрацювали з іще більшою потужністю, або ж узагалі запустили бізнес під час війни.

І мрієш уже якомога скоріше про той особливий сюжет, в якому подаватимеш найголовнішу новину - про нашу Перемогу!

Не страшно вмерти, страшно бути не корисним.

- Чи є такі події, новини зараз, які можуть вас, як то кажуть,  «вибивати з колії», а матеріал потрібно робити?…

- Тем, які вибивають з колії у журналіста не може бути апріорі. Хіба може бути в лікаря швидкої, чи рятувальника надзвичайний випадок, який може вибити з колії? Звісно, що ні! Так і в нашій професії. Звичайно, мені набагато приємніше знімати іграшкову фабрику, розарій, чи милі тістечка в пекарні, але ж головним своїм покликанням я вважаю допомогу людям, які цього потребують. Левову частку в моїй роботі займають кричущі проблемні сюжети. Їх важко і довго писати, але коли вони приносять позитивний результат і якесь зрушення з мертвої точки, тоді відчуваєш якесь полегшення і кайф від роботи. Єдине, що мені дійсно складно - це миттєво переключатися з теми на тему. За день в новини я подаю від трьох до п'яти сюжетів, знятих самостійно, а не взятих із соцмереж. Мій новий рекорд - шість новин за день. І при цьому всі теми абсолютно різні. Це морально дуже виснажує.

- Окрім журналістики, що любите, чим живете? Яка Юлія Шкурат за кадром?

- Щоб уникнути професійного вигорання, на вихідних завжди намагаюся з родиною влаштовувати поїздки до нових цікавих місць, чи міст. Під час таких подорожей черпаю натхнення і перезаряджаюся, а дорогою ще й наштовхуюся на нові теми, бо без роботи не можу.

Журналістика в мене в крові! Коли бачу щось цікаве, варте уваги, просто не можу цим не поділитися з підписниками у соц мережах.

- Щоб ви порадили журналістам – початківцям?

- Журналістам- початківцям я б радила постійно працювати над собою - багато читати, брати участь в онлайн семінарах і конференціях. Не сидіти на місці, бо теми для сюжетів не в ньюз румах не заходять! Вони навколо нас в повсякденному житті - їх треба вміти бачити і помічати. Журналіста ж ноги годують! І нові цікаві знайомства, бо це завжди новий життєвий досвід і постійний розвиток. І якщо ти відчуєш, що це твоє і ти дійсно знайшов себе у цій професії, то вже ніколи про це не пошкодуєш! Бо лише за один день свого життя журналіст може побувати в стількох незвичних місцях, куди хтось і за все життя не потрапить. (Посміхається – авт.)

А ще окрема дяка родині за розуміння і підтримку. Мені пощастило, що ми з чоловіком на одній хвилі - він у мене діджей на радіо. І навіть професійне свято у нас одне на двох!

***

У День працівників радіо, телебачення та зв'язку ми приєднуємося до привітань і бажаємо всім, хто так чи інакше зв’язав свою професійну діяльність з телевізійним мовленням, здоров’я і хороших ідей, яскравого матеріалу та творчих успіхів! Ну, а нам глядачам, більше хороших новин і приємного проведення часу біля блакитних екранів! Зі святом!

Фото з архіву Юлії Шкурат