Завантаження ...
banner

Таємниці ніжинської родини Лук’янченків

Таємниці ніжинської родини Лук’янченків фото

Кожна родина має свою окрему історію, сповнену таємниць і неймовірних подій. Таємниць, котрі не завжди хочеться витягати з шафи, адже в них сховані особисті переживання і вчинки, вплетені у загальну історію України. Тисячолітній Ніжин дав Україні сотні видатних й оповитих таємницями родин, історія яких є віддзеркаленням трагічних перепитій української минувшини XVII – XXІ століть. Однією з таких родин є рід Лук’янченків.

Лук’янченки – спадкова козацька родина, яка вже ледь не триста років мешкає на вулиці Козачій – центральній вісі своєрідного козацького осередка, або ж квадрату, утворюваного сучасними вулицями Т. Шевченка, 8 Березня, М. Коцюбинського та Овдіївською. Цей козацький осередок був територією, де компактно проживали козаки Другої полкової Ніжинської сотні. У кінці XVIII ст., після ліквідації ворожим російським Петербургом української козацької держави Гетьманщини, Лук’янченки, як спадкові козаки, зберегли за собою особисту волю, втім полишили військову службу. Лук’янченки, як і частина інших козацьких родин з місцевого козацького осередку, перейшли до стану містян та почали займатися ремеслом та торгівлею. Після завершення військової служби, у ХІХ ст., козаки Петро Павлович Лук’янченко та його зведений брат Антон, одержали земельні наділи по 2 гектари в згаданому нами козацькому осередку. Орієнтовно межі володінь визначалися сучасними вул. Козачою, провулком Ф. Проценка, вул. Галатівською, Юності та М. Лисенка (до 2022 р. – Пушкіна) територією колишнього туберкульозного диспансеру (раніше там було болото). Центральний будинок володінь Лук’янченків розташовувався на вул. Козачій.

Ювелірні цеглини Л.П.П.

У другій половині ХІХ ст. син Петра Лук’янченка – Павло мав власну ковальню на розі сучасного провулку Ф. Проценка та вул. Козачої. Мешканці, які нині живуть на тій землі, й досі викопують під час робіт на городі чи в саду рештки металевих виробів та уламків руди. Поряд з ковальством Павло Лук’янченко займався переробкою шкур кіз та овечок і пошиттям з них кожухів. Також Лук’янченки шили шкіряні фуражки для ніжинських дворян. Через високу конкуренцію серед переробників шкур, Павло починає виготовляти цеглу, створивши на своїй землі цегельню. Цегельний завод розташовувався на сучасній вулиці 8 Березня. Для обпалювання цегли використовувалися пні дерев, окрім ялини та сосни. Чоловіки з місцевого козацького осередку та довколишніх сіл везли Павлу пні й здавали по 10-15 копійок за кожен. Цегельня Павла Лук’янченка славилася своєю цеглою. Ніжинці ХІХ ст. характеризували її словом «ювелірна». Як і решта ніжинських цегельних заводів тих часів, цегельня Павла Лук’янченка мала своє тавро на виробах у вигляді ініціалів: Л.П.П. (Лук’янченко Павло Петрович). З цієї цегли будувалися величні будинки та вимощувалися дороги (в родині Лук’янченків передавалась інформація, що цією цеглою була вимощена частина центру тодішнього Ніжина і вул. Гоголівської). Аж до кінця ХХ ст. лівий бік вул. Козачої у напрямку від вул. М. Коцюбинського до пров. Ф. Проценка, теж мав цегляний тротуар, створений у цегельні Лук’янченків. Тавро Л.П.П. було незмінним, адже родина Лук’янченків мала давню традицію почергово називати старших синів кожного покоління Петром та Павлом. З покоління в покоління Павло Петрович змінював Петра Павловича.

 Павло Лук’янченко був успішним підприємцем. Окрім виробництва цегли, у кінці ХІХ ст. він відкрив на вул. Козачій ковбасний цех. Центральна крамниця цього цеху розташовувалася у будівлі на розі вул. Козачої і Т. Шевченка (у минулому – Київська). Занепадаюча двоповерхова цегельна будівля колишньої крамниці зберіглася до наших днів.

Як Лук’янченки стали «Квачами» та їх конфлікт з городовим

Саме за життя Павла Петровича Лук’янченки нажили вуличне прізвисько «Квачі», пов’язане з їх шкіряним бізнесом. При обробці шкур використовувався дьоготь, який відомий своїм специфічним запахом. Квач – це палка з ганчіркою на кінці, яку мокали в дьоготь та змащували шкури. Сусід з родини Веремецьких, що мешкали неподалік на вул. Козачій, постійно придирався до Лук’янченків, що їх дьоготь смердить. Зауваження Веремецького було не просто словом, адже він займав посаду городового – охоронця порядку на дільниці, що включала Овдіївку та окреслений козацький осередок. Веремецький мав славу і репутацію хабарника. Хабарі бралися городовими за заплющення очей на дрібні порушення: бійка, пиятика тощо. Часто хабар брався городовим наперед, так би мовити, авансом. Місцеві козаки постійно давали Веремецькому авансові хабарі по 20-30 копійок. До речі, у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Ніжині за 5 коп. можна було купити пару голубів, або доїхати кінним екіпажем з центру до залізничного вокзалу, який був зведений у 1868 році.

Але, коли Веремецький вчергове прийшов до Лук’янченків за хабарем, Павло Петрович взяв до рук квача й добряче мазнув дьогтем городового по білому мундиру і білій фуражці. Назріли конфлікт і скандал. Щоб уникнути суду, Павлу Лук’янченку довелося відкупитися золотим рублем. З тих часів й до наших днів мешканці вулиць Козачої, Галатівської та М. Коцюбинського досі знають Лук’янченків як «Квачів».

Зберігся ще один кумедний спогад на тему тодішніх цін та грошей. Павло Лук’янченко платив своєму малолітньому сину Петру по 5 коп. за те, що він полов траву на подвір’ї маєтку на вул. Козачій. Одного дня Павло заплатив сину не 5, а 15 коп., вказавши, щоб він взяв собі 5, а решту 10 коп. поклав у Іллінському храмі Введенського монастиря як пожертву. Малий Петро поклав 15 коп. на тацю в храмі і взяв собі решту, чого, звісно, не можна було робити з пожертвами. Це помітив диякон храму і того ж дня навідався до будинку Лук’янченків. Малому Петру добряче дісталося.

Випробування радянськими в’язницями і тортурами

Зібравши певний капітал, на початку ХХ ст. Павло Лук’янченко мав намір відкрити в Ніжині власний готель, навіть викупив для цього будівлю в центрі міста, втім, перша світова війна внесла в життя свої корективи. Війна та більшовицький переворот стерли з лиця землі заможність і статус Лук’янченків. Настали часи, коли багатство несло смерть своїм власникам. Зберігши частину володінь, Лук’янченки за рахунок збережень протрималися до часів Нової економічної політики 1921-1928 рр. (НЕП). У 1921 р. більшовицька влада знову дозволила приватну власність та торгівлю, що надало бізнесу Лук’янченків другого, втім короткотривалого, дихання. У 1929 р. більшовики остаточно знищили всі рештки цегельні, шкіряного цеху та ковбасної лавки, а також мрії про готель, запроторивши Павла Лук’янченка до приміщення Головного політичного управління (ГПУ, нині це приміщення відділу історії м. Ніжина Ніжинського краєзнавчого музею ім. І. Спаського, за адресою, вул. Я. Батюка, 14). Пройшовши перші допити на кшталт: «Де Ви сховали золото?», Павло Лук’янченко був відправлений до ніжинської в’язниці (приміщення сучасної швидкої допомоги). Дружина Павла, а також два його сини та дві доньки двічі збирали всі сімейні прикраси і заощадження як відкуп катам – для того, щоб викупити чоловіка та батька із-за гратів. Зрештою, їм це вдалося, втім, наслідки нелюдських тортур більшовиків далися взнаки. Як переказують в родині Лк’янченків, людей катували за допомогою солоної риби: спочатку не давали їжі декілька днів, потім годували солоним оселедцем, після чого не давали пити. За цих страждань, за краплю води будь-хто міг розповісти все, навіть те, чого не знав і ніколи не робив. У 1930 р. Павла Лук’янченка не стало. На родину чекали страшні часи репресій і тиску, апогеєм яких стала друга світова війна.

Німецька сторінка родинної історії

Вже 13 вересня 1941 р. Ніжин був зайнятий військами ІІІ Рейху. Згодом до них додалися італійські та угорські окупанти. У Ніжині запанувала німецька влада, а німецькі військові були розквартировані серед помешкань ніжинців. Зважаючи на комфорт будинків козацького осередку та їх просторість, німецькі та італійські війська оселилися тут. Цікаво, але на німецьких картах була зазначена вул. Галатівська, яку німці чомусь ретельно шукали.

Німецьке панування в Ніжині розпочалося з ідеологічних змін. Було скинуло пам’ятник Сталіну, а потім і Леніну. Останнього ніжинські комуністи власноруч, під дулами автоматів, вкинули до Остра. Далі були розстріли євреїв, партизан та підпільників… Втім, життя продовжувалося. Німецька влада, заграючи з опозиційними до радянської влади ніжинцями, намагалася створити свій позитивний образ. Німці завдали удару по радянській ідеї загальної рівності, колгоспам і атеїзму. ІІІ Рейх поновив діяльність в місті церков, відкрив музичну школу. Щосуботи на площі міста були танці, наливали кожному охочому по 100 грам шнапсу з великої бочки та додавали шмат хліба. А на річницю окупації Ніжина, 13 вересня 1942 р., німці зняли в місті документальний фільм. Німецька адміністрація знову дозволила ніжинцям торгувати товарами, які вони вирощували на своїх присадибних ділянках. Ціни визначали німці, які, натомість, брали собі половину всього врожаю. Інколи німці купували у ніжинців продукти за рейхсмарки. Були випадки, коли італійці обмінювали зброю на картоплю, особливо взимку 1941-1942 років.

Поселилися німці і на подвір’ї Лук’янченків. Син Павла Лук’янченка – Петро Павлович (1916-1987 рр.) не був призваним на воєнну службу, бо з дитинства мав пошкоджене око, тому не міг прицілюватися. Спочатку німці хотіли його розстріляти, прийнявши за цигана. Але на кутку всі сусіди знали добру вдачу Петра, тому заступилися за нього. Вирішальну роль в помилуванні зіграло слово сусіда, який служив у німців за старосту. Староста не лише заступився, а й влаштував Петра на роботу кучером та помічником по господарству. Петро Лук’янченко доглядав за кіньми та бричкою, возив старосту та німців містом, зокрема вул. Козачою.

У вересні 1943 р., з наближенням червоної армії, староста запанікував, взяв 60 корів і погнав їх назустріч партизанам. Петро Лук’янченко віз старосту на ту зустріч на бричці. Втім, партизани розстріляли старосту, а Петра пожаліли. Помилувала його і відновлена комуністична влада, адже він бачив лише одним оком. Саме каліцтво рук, ніг, очей було чи не єдиною можливістю вижити і уникнути розстрілу комуністами за державну зраду і співпрацю з німцями, адже всіх тих, хто два роки жив у Ніжині при німецькій окупації, Москва вважала зрадниками. В перші ж дні поновлення влади в Ніжині комуністи зібрали на Ветхому ватагу місцевих чоловіків старше 15 років, і розстріляли всіх, хто не був інвалідом. Саме відсутність зору одного ока дарувала Петру Лук’янченку життя. Втім, аж до своєї смерті у 1987 р., він боявся суду і можливого розстрілу радянською владою, адже всі в козацькому осередку знали, що він був кучером у німців, котрі жили в його будинку.

                                                 ***

Наведена оповідь є зразком усної історії, родинних переказів, що передавались з покоління в покоління в родині Лук’янченків та були зібрані й записані Оленою Івановою (дівоче прізвище Лук’янченко) на пошану предкам. Олена є праправнучкою засновника садиби Лук’янченків по вул. Козачій – козака Петра Павловича Лук’янченка, правнучкою підприємця Павла Петровича Лук’янченка та онукою улюбленця долі Петра Павловича Лук’янченка, про яких йдеться в розповіді. Вона є дочкою В’ячеслава Петровича Лук’янченка, що з усіх життєвих доріг свідомо обрав прожити все життя в батьківському будинку та працювати на різних підприємствах рідного Ніжина; а також Ольги Василівни Лук’янченко, яка 42 роки свого життя віддала сумлінній праці на станції ніжинської швидкої допомоги (що знаходиться в тому самому будинку, де тримали ув’язненим Павла Петровича Лук’янченка). Її оповідь є усною родинною історією та не претендує на істину, адже наведені факти поки не мають документальних архівних підтверджень. Втім, ці дані є вельми вагомими у справі збереження історії м. Ніжина та актуалізації досліджень ніжинцями своїх родоводів. Ледь не 400-літнє панування Москви на українських землях постійно намагалося стерти історію наших предків. Москва свідомо робила українців безіменними та сиротами, яких «рятувала» «свята» російська імперська чи радянська влада, запроторюючи дітей вбитих українців до спецпритулків, щодень втовкмачуючи дітлахам, що українців немає, а є один російський народ…

Можливо зараз саме той час, щоб спробувати кожному ніжинцю довідатися: «Хто ми є і якого ми роду?». Повірте, історія вашої родини може Вас здивувати. Варто лишень почати її досліджувати.

Приєднуйтесь до наших сторінок в соцмережах і слідкуйте за головними подіями: