Свою улюбленицю — кішку Сімону, 31-річна Анна Кулик із Чернігова шукала дев’ять місяців. Киця загубилося 4 березня, коли в будинок родичів Ані в Киїнці влучив ворожий снаряд. У цей момент люди ховалися в погребі і дивом вціліли, а кошеня, яке було в хаті, зникло.
І хоча від будинку зосталося одне лише згарище, Аня була впевнена, що Сімона вижила. Тож взялася її шукати: розклеювала оголошення, публікувала їх у соцмережах. Неймовірно, але 27 листопада киця таки знайшлася! Небайдужі люди підібрали її в селищі Десна на Козелеччині, за 70 кілометрів від Киїнки!
Розбомблене обійстя у Киїнці, звідки пропала Сімона
Маленьку руду кішечку Анна прихистила в січні цього року. Тоді вона випадково побачила в соцмережах повідомлення, що на одній із ферм біля Пархимова Чернігівського району знайшли підкинуте кошеня. Волонтери шукали для нього домівку, і Анна вирішила забрати його.
- Кішечка була такою крихітною, що поміщалася в кишені. На вигляд здавалося, що їй півтора-два місяці. Та коли ми понесли кошеня у ветклініку, то нам сказали, що йому мінімум пів року. Просто через неналежне харчування в нього був порушений гормон росту. Спершу ми довго не могли обрати киці ім'я. Та коли побачили, як вона себе поводить, то згадали слова з пісні: «Сімона — дівчина мові мрії». Так і назвали Сімою. Річ у тім, що вона дуже розумна. Покличеш - зразу біжить до тебе, а коли щось запитуєш - нявчить, немов відповідає. А ще - неймовірно ніжна. Бувало, підійде і дивиться на тебе, а потім - брик на бік! І муркоче...
За півтора місяця Сімома швидке освоїлася в новому домі і набрала вагу, а родина прикипіла до неї душею. Особливо вони з мамою, зізнається Анна. Коли 24 лютого почалося повномасштабне російське вторгнення, сім’я перебралася в бомбосховище. Разом із кішкою.
- Разом із нами в бомбосховищі ховалося близько 200 людей Там було холодно, сиро, спати доводилося сидячи на коробках. Тому наступного дня мама, молодша сестра Аліна (їй 26) і її чоловік поїхали до сватів У Киїнку. Сіму забрали із собою, бо в сховищі їй було некомфортно. Ми із моїм чоловіком Костею і його батьками ще кілька днів залишалися в бомбосховищі, аж поки там не зникло світло. Тоді перебралися до родичів, що мешкають біля Болдиної гори. 4 березня о пів на восьму вечора мені подзвонила мама. Зв'язок був дуже поганий, єдине, що я розібрала: «Аню, нас розбомбили! Ми біжимо вулицею, Сімони немає». Я дуже злякалася і за рідних, і за Сіму. Під час обстрілів мама завжди забирала кішку із собою в погріб, але та дуже стресувала: виривалася, нявкала. Тому того вечора мама залишила її в хаті і потім сильно докоряла собі за це. Однак знайомі запевнили нас, що з великою імовірністю кішка вижила, бо це такі тварини, що вискочать у будь-яку дірку. Тому ще 5 березня ми опублікували у фейсбуці прохання прихистити нашу Сіму, якщо її хтось знайде. Щоб ми потім її забрали.
У Чернігові Анна залишалася до середини березня, потім виїхала на Захід України. Там пробула до 11 квітня. І весь цей час вона періодично публікувала в соцмережах оголошення про пошук улюблениці.
- Я розуміла, що в Чернігові майже пропав інтернет-зв’язок, та й людям тоді було зовсім не до зниклих тварин. Тому особливих надій на публікації не покладала. Активізувала пошуки, коли вже повернулася в місто. Зразу ж навідалася в Киїнку, пройшлася по людях, розпитала, чи не бачив хтось рудої кішечки. Всі лише розводили руками.
Разом зі своїм чоловіком Аня розклеїла в Киїнці та в сусідніх селах оголошення з фотографією Сімони. Також не припиняла публікувати дописи в соцмережах, а на додачу регулярно переглядала фейсбук-спільноти, де волонтери викладають інформацію про знайдених тварин.
- Дійшло до того, що якщо я бачила фото рудих кошенят, то телефонувала людям і просила показати мені їхню маму. Щодня я витрачала на пошуки кілька годин. Зрештою Костя сказав: «Сіму треба відпустити. Якщо вона вижила, то, імовірно, у неї вже нова сім'я». Після цього я намагалася змиритися з думкою, що вже ніколи її не знайду, та зрідка все одно публікувала оголошення. А десь тиждень тому (розмовляємо 1 грудня. — Авт.) випадково натрапила вдома на рудий клубок шерсті й у голові промайнула думка: «От би отримати якийсь знак, що із Сімою все добре».
І такий знак долі Анна таки отримала - увечері 27 листопада.
- Я зайшла у фейсбук і на першому ж фото, яке відкрилося в моїй стрічці новин, побачила Сіму. У пості було написано, що лагідна руда киця шукає собі господарів. Я тут же написала в коментарях: «Прошу, не віддавайте її нікому! Вона дуже схожа на нашу Сімону».
Фотографію рудої кішки із зеленими очима виклала в соцмережі зооволонтерка з Десни Людмила Філоненко.
- Її ще 11 листопада знайшла моя сусідка Світлана. Кішка прибилася до неї, стала крутитися біля ніг. Оскільки в мене було багато тварин на перетримці, то взяти ще одну я не могла. Тож Свєта забрала кішку до себе, — розказує Людмила. У неї були ковтуни, Світлана з дочкою повирізали їх, нагодували малу. Два тижні киця жила в їхньому сараї, де їй облаштували тепленьке місце (у домі її тримати не могли, бо в онука Свети алергія). На вигляд кішка не була схожою на безхатню, тож я тричі розміщувала оголошення в місцевих фейсбук-групах.
Та ніхто з мешканців Десни чи сусідніх сіл не відгукнувся. Тоді я вирішила знайти їй нових господарів і написала про неї в чернігівських групах, додала фото. Зі мною зв'язалася Анна, сказала, що кішка дуже схожа на її улюбленицю. Попросила перевірити, чи є в киці за вушками шрами. Виявилося, що є.
Та сумніви, що це Сімона, все одно були. Тоді Аня сказала, що навіть якщо це не її кішка. вона все одно залишить її собі. Наступного дня я передала кицю маршруткою на Чернігів. Навіть не уявляю, як Сімона опинилася в Десні. Від Киїнки сюди веде траса, вздовж якої чимало сіл. Певно, її хтось підгодовував, може, навіть трохи підвіз. Та, вочевидь, більшість шляху (якщо не весь) кішка подолала сама, бо на її лапках утворилися мозолі.
На фото - дорога від Чернігова до Десни, через Киїнку
— Я теж неабияк здивувалася, коли почула, що Сіму знайшли аж у Десні. А тоді згадала, що перших пів року вона жила біля Пархимова, а це не так і далеко від Десни. Видно, Сімона просто повернулася в знайоме їй місце, — розмірковує Аня. — Я десь читала, що кішки можуть повертатися навіть за сотні кілометрів.
Чекаючи на зупинці маршрутку з кішкою, я сильно хвилювалася. Раптом то не Сімона? Та тільки-но взяла кицю на руки, як усі сумніви відпали. Вона поводилася так. ніби ми з нею все життя були знайомі. Для мене Сіма - немов дитина для матері. Я впізнаю її з тисячі.
На фото господарка Сімони Анна тримає свою кішку на руках
— Після пережитого киця не боїться гучних звуків?
— На вулиці й удома вона почувається комфортно. Хоча днями злякалася вантажівки, що проїжджала поряд. А ще Сіма тепер усюди ходить за мною і ні на мить не хоче залишатися сама. Та в цілому її поведінка аж ніяк не змінилася. Вона така ж ніжнятинка, як і була. Знаєте, напевно, знайдуться люди, які казатимуть, що історія про знайдену кішку є недоречною в такий непростий час. Та якщо це дасть, надію тим, хто під час війни теж загубив свого улюбленця, то я буду рада і взагалі, мені здається, що це не я відшукала Сімону, а вона мене...
Джерело: газета “Гарт”, від 15.12.2022 , Олексій ПРИЩЕПА
