Історія цих двох бабусь, будинок яких російські окупанти знищили за день до свого відступу, 30-го березня, облетіла не лише Чернігівську область, а й всю Україну. У квітні, після втечі окупантів, сестри повернулися на своє дворище й оселилися в курнику, куди ледь-ледь помістилося пару ліжок. Їсти готували на вогнищі у дворі та з сумом дивилися на залишки свого будинку. Але тільки до того часу, як «у гості» до них вперше навідалися активісти «Бо можемо».
Почали хлопці та дівчата із розбирання завалів.
- Якщо чесно, спочатку я не дуже хотіла, щоб валяли стіни будинку, що ще залишилися стояти. - зізнається Віра Койдан. - Усе думала, що тут ще щось можна буде зробити і жити в ньому. Але... Хто б його добудовував, коли ми вже в такому віці, що тільки й доживати. До того ж на ділі виявилося, що все це падає, тільки торкнися.
Важко було дивитися, як зникає твоя домівка, хай і зруйнована. Та що до зими у нас з 'явиться новий будинок, ми навіть не розраховували.
Із самого початку не думали про це і волонтери, чи, як їх називають сестри, лантар’єри (до речі, це слово міцно причепилося до активістів «Бо можемо» і тепер саме так їх називають десятки людей). Після того ж як обидві бабусі категорично заявили, що виїжджати зі свого двору не збираються, «лантар’єри» вирішили ризикнути. За основу взяли дві вцілілі стіни хліва і почали. Кілька місяців щовечора біля будинку №20 на вулиці Волкова кипіла робота - із будівництвом активісти поспішали, щоб встигнути виконати хоча б основні роботи до морозів. І їм це вдалося!
Зараз невеликий (на 24 квадратних метри) будиночок, куди переселилися дві Андріївни, стоїть на подвір’ї неначе рідний. Хто не знає, той навряд чи здогадається, що йому всього кілька місяців, - до порога протоптана доріжка, із труби в’ється веселий димок, стіни розмальовані яскравими візерунками. Всередині також все як у звичайному сільському будиночку - ліжка з вишитими подушками, білі фіранки, на грубі киплять каструлі, у кутку стоїть телевізор. Єдине - усе це в одній великій кімнаті.
- Та навезли нам тут усякого! - каже Парасковія Андріївна Атрощенко. - І необхідні меблі, і речі, і запаси їжі та дров. Ось навіть килими корюківські активісти подарували.
- До речі, нас запрошували в гості у Корюківку, казали, що там про нас уже всі знають і дуже чекають. Навіть сам мер зустрічати буде! - сміється Віра Андріївна. Хіба ж думали, що колись таке буде! Я ж іще Другу світову війну пам'ятаю. Через неї у школі жодного класу не вчилася.
Переживаємо за хлопців, які на фронті. Ось у мене внуки - два Володі - зараз воюють за Україну, а внук Параски Максим загинув... А який же ловкий був!
- Спочатку сина війна забрала, а тепер й онука, - зітхає Парасковія Андріївна. - Михайло, син мій в Афганістані був. Повернувся поранений, контужений, часто в госпіталі лежав. 23 роки вже, як його немає... А Максим у лютому добровольцем пішов у тероборону. Був на Подусівці в одній зі шкіл, яку росіяни розбомбили Також зазнав поранення, контузії... Довго після цього не прожив. 30 років усього йому було...
Отак війна страшно змінила життя сестер - забрала домівку, усе минуле життя... Та разом із тим подарувала нових друзів, знайомих і помічників.
- Господи, які ж ми вдячні цим діткам-лантар'єрам! - сплескує руками Віра Андріївна. - Які ж вони молодці! Так тяжко працювали і все це безкоштовно! Вони нам тепер як рідні! До кінця життя молитимемось, щоб у них все добре було!
Запитуємо, чи не потрібна сестрам іще якась допомога.
- Та що ви! - махає рукою Парасковія Андріївна. - У нас тепер є все, навіть із лишком. Краще нехай тепер люди іншим допоможуть, хто отак, як ми, через росіян без нічого залишився! Нехай приєднуються бажаючі до наших лантар'єрів, вони ж стільком людям добро зробили. Зараз уже мороз, а вони і досі дахи перекривають, вікна ставлять, стіни ремонтують... І знаєте, ці хлопці та дівчата дарують іншим не лише свій час і сили, а й надію! Тепер ми розуміємо, що в будь-якій ситуації треба мати саме надію це і врятує. Поряд-бо стільки хороших людей!
- Здавалось би, що в такому віці, як наш, треба - доживати свої роки та й усе, але ж ні... Тепер у нас ще купа планів! - додає Віра Андріївна. - По-перше, нам ще треба відсвяткувати справжнє новосілля. Волого в нас було, тільки таке. маленьке. А навесні буде вже повноцінне - зберемося з усіма нашими помічниками у двері, смажитимемо шашлик, радітимемо.
По-друге, ми ж таки збираємось поїхати в Корюківку. Ні я, ні сестра там жодного разу не були А після таких запрошень дуже цікаво подивитись на це місто. Ну і, по- третє хочемо разом з усіма українцями відсвяткувати нашу Перемогу. Тож треба триматися, інакше — ніяк!
А тим часом волонтери «Бо можемо» продовжують працювали над відновленням інших пошкоджених будинків у Чернігові і не тільки. І для того, щоб зробити ще більше, їм потрібна наша допомога. Як фізична (ласкаво просимо до лав будівельних добровольців!), так і фінансова. Перерахувати свої внески у гривнях ви можете за такими реквізитами:
ЄДРПОУ: 44797180 IBAN: UA783052990000026005006305473
Приєднуйтесь до творців добрих справ!
Джерело: газета “Гарт”, від 15.12.2022, Катерина ДРОЗДОВА
