Алла Скорик очолює команду новин Суспільне Чернігів з 2018-го. Вона - вимоглива, професійна, емпатична — так відгукуються про Аллу її колеги. Сама ж вона називає себе максималісткою, ностальгійно згадує роботу журналісткою «в полі» та ділиться «рецептом» відеоісторій, які набирають мільйони переглядів. Інтерв'ю із Аллою Скорик - у матеріалі
До шестиріччя компанії Суспільне Мовлення відзначило нагородою «Суспільний код-2023» найкращих людей та проєкти, які обрали працівники компанії. Головна редакторка новин Суспільне Чернігів Алла Скорик стала людиною року в номінації «Відчуваю крила».
Що ж її саму насправді окриляє — читайте далі.
Як ви прийшли на Суспільне? Що запам’яталося вам про перші робочі тижні в команді?
— Це була велика підстава від Артема Шелкового, він мене сюди затягнув (сміється — ред.). Все відбулось дуже швидко: Артем запропонував мені цю посаду у 2018-му, і буквально за кілька днів я мала вирішити, чи йти працювати шеф-редактором Чернігівської філії Суспільного. Це було важке для мене рішення. Цікаво було спробувати те, чого я ніколи не робила: попрацювати над впровадженням реформи Суспільного. Мені дуже подобались принципи Суспільного, але водночас були сумніви, чи вистачить у нас ресурсів і змоги запровадити їх на регіональному рівні й зробити це достатньо швидко, щоб побачити результати за нашого життя.
Було цікаво і водночас страшно. Я — максималістка: хочу досягати максимальних результатів і в короткі терміни. Техніки, по суті, не було. На початку ми тягнули її з дому, багато що знімали на телефони. Треба було перенавчати тих людей, що залишилися: багато з них були дуже талановиті і супер вкладалися в роботу, але треба було дещо підказувати, скеровувати. Сторінки в соціальних мережах ми, фактично, підіймали з нуля. У перші тижні у мене було враження, що я пилочкою для нігтів пиляю ліс. Така асоціація трималася досить довго — я розмірковувала, зможемо ми показати результати чи ні. Було важко, але стало простіше, коли ми почали помічати перші результати. Це завжди натхнення. Коли немає результату, ти ніби бігаєш у колесі — витрачаєш купу енергії, але ніби нікуди не просуваєшся.
Наприклад, перші місяці нашої роботи головні ньюзмейкери в регіоні, а це і чиновники, і ті, хто ухвалює рішення, нам казали: «Суспільне Чернігів, хто ви такі? У вас немає аудиторії, вас ніхто не дивиться!», і нам відмовляли в коментарях. Треба було переламати цей бар’єр. Зараз вже ніхто не може сказати: «Хто ви такі?». Я вважаю, що це великий успіх і велика командна робота.
Артем Шелковий, виконувач обов’язків генпродюсера регіонального мовлення Суспільного: «Теми, які шукає Алла, завжди актуальні, завжди глибокі та емоційні. Думаю, за це її цінує весь колектив. Вона вміє знайти таку тему, яку навряд знайде хтось інший. В цьому її особливість і її унікальність».
Чи всі початкові плани та ідеї вдалося втілити?
— Насправді не всі ідеї вдалося втілити. Наприклад, ми не змогли реалізувати кілька документальних фільмів, які я тримала в голові ще на самому початку. Вони для мене зависли в повітрі. Тоді здавалося, що все разом не потягнемо і треба поділити роботу на маленькі шматочки. Так я відмовилась від деяких проєктів — іноді шкодую про це.
В перший рік роботи дуже хотіла розповісти історію про репресованого чоловіка. Наразі вона втрачена, бо головний герой вже загинув. Для мене це символ того, що не можна відкладати на завтра. Хочеш щось робити — роби це зараз.
Які зі втілених ідей найбільше тішать?
— Найкрутіше — це команда, якою я справді пишаюся. Друге — на регіональному рівні ми зараз стали медіа, з яким рахуються. Це надзвичайно відповідально і приємно. Це велика щоденна робота команди.
Радує фільм «Битва за Чернігів». Ми змогли першими зняти та випустити фільм про оборону Чернігова. Задумали його ще влітку. Вдалося зібрати величезну аудиторію. Три серії разом — 3,5 млн переглядів. Головне — ми змогли зафіксувати ще свіжі спогади, які використовуватимуть історики, та навіть зараз використовують.
Андрій Тіток, продюсер новин Суспільне Чернігів: «В роботі Алла — це постійні ідеї, постійне натхнення і постійна підтримка. З нею легко працювати й легко втілювати задумане в життя. Вона відкрита до всього нового і готова експериментувати з форматами, стилями та підходами. Таких історій безліч. Найяскравіше з останнього — те, як ми вийшли на зйомки “Битви за Чернігів”. Алла бачила коротку історію оборони Чернігова сюжетом до Дня Незалежності 24 серпня і попросила це зробити мене. Десь на 5-му герої я зрозумів, що жодного сюжету до Дня Незалежності у мене не вийде (сміється — ред.). Ще ніколи зйомки сюжету в мене не розтягувалися на декілька місяців»
Була ще поточна робота протягом року з фіксації воєнних злочинів росіян, які вони скоїли на Чернігівщині. Коли окупанти відступили, проявилося дуже багато таких фактів. Деякі злочини були задокументовані саме завдяки нашим матеріалам. Це злочини, пов’язані з сексуальним насиллям проти жінок. Також історія Миколи Куліченка — одного з трьох розстріляних росіянами братів, якому вдалося вижити після розстрілу. Розповідь Миколи викликала великий резонанс, його показали міжнародні ЗМІ — The New York Times, The Wall Street Journal, друкувала європейська преса. Це внесок нашої команди в те, щоб світ знав, які воєнні злочини тут коїлися. Це невеличкий крок, але крок до нашої перемоги.
Престур до США 2022 року, де Алла Скорик розповідала про події в Україні
Чим відрізняється робота Суспільному від вашої роботи в інших медіа?
— Я дуже люблю кожен зі своїх періодів, де б я не працювала. До Суспільного у мене була репортерська робота «в полях». Я фанатіла від тієї роботи, і впевнена, що завжди її любитиму. Тут більше робота редакторська, але так само цікава, бо ми створюємо медіа, яке, я сподіваюся, залишить свій слід, буде однією з опор для українців. Це так само задоволення. Хоча, інколи хочеться поїхати «в поля» і лишитися наодинці з подіями, з героями. Особливо зараз, коли в Україні просто вихор подій. Дуже хочеться фіксувати всі ці історії.
Є два різних переконання про роботу в редакції новин. Перше — що це проста робота, друге — що дуже складна, з цілодобовим залученням та з емоційним вигоранням. А як насправді?
— Якщо ти це не любиш, буде надзвичайно складно. Це робота там, де гаряче. Якщо пожежа — то ти там будеш весь у сажі, і можеш так простояти 12 годин поспіль. Тобі може бути важко дихати, нічого пити, нічого їсти. Можуть бути нічні включки, нон-стоп без сну.
Якщо ти це любиш, то все просто, легко і цікаво, і драйвово, і ти отримуєш фантастичне задоволення від роботи. Я не знаю, як можна працювати в журналістиці й не любити це, бо тоді це перетворюється на важкий тягар, однозначно. Це ранні підйоми, це довго дзвонити, добиватися, шукати, щоб знайти класного героя, треба витратити багато часу та енергії на пошуки.
Потім буде класний результат і, можливо, великі перегляди, відгуки, і ти отримаєш цю енергію назад. Якщо повертаєш свою енергію — то не втомлюєшся, якщо не повертаєш, тоді вигораєш. Така от історія.
Вадим Соколюк, менеджер Суспільне Чернігів: «Алла надзвичайно чуйна та приємна людина. Суспільному, зокрема і Суспільне Чернігів, пощастило мати таку людину в команді. Вона — душа компанії. Мені дуже подобається, як вона поєднує суперпрофесіоналізм у виконанні функцій шеф-редактора новин і створення прекрасного мікроклімату в колективі. Бачу, що в роботі вона вимоглива, але водночас знає, як знайти підхід до кожного журналіста. Як шеф-ред вона щиро вболіває за результат команди й знаходить час навчати нових колег.
У перші дні повномасштабного вторгнення я мав змогу побачити і ще раз пересвідчитися, наскільки вона сильна та професійна людина. Розуміючи, що вона потрібна саме тут і зараз, як та, хто триматиме, без перебільшення, увесь цивілізований світ в курсі подій, що відбуваються у Чернігові, — Алла демонструвала колосальну працездатність цілодобово, з десятками прямих включень у міжнародні новинні телеканали із напівпідвального приміщення одного з будинків у центрі міста. Важливо розуміти, що при цьому Алла — мама двох маленьких діток, яких вимушена була у той час відправити у безпечне місце, а сама продовжувала працювати. Маю за честь бути поряд і вчитися у неї»
Поділіться історією про команду, яка вас вразила.
— Вибухи на складах в Ічні 2018 року. Вони сталися вночі, для нашої молодої команди це був значний виклик. Тим не менше, ми змогли виїхати і стали одними з перших, хто це зафіксував. Нам довелось кардинально змінити ранковий ефір — інформували людей про вибухи, про евакуацію, давали інформацію від Генштабу, рятувальників, від влади області. Збирали дзвінки людей, котрі опинилися в зоні евакуації. Вся команда впоралася: в ранкові години ми стали першими, хто так повно розповів про події, та побачили, яким потрібним був наш ефір. Найбільше мене вразила ведуча ранкового ефіру, у якої тоді був перший робочий день. І одразу вийшла в неї розвідка боєм. Довелося повністю змінювати верстку програми, багато імпровізувати, реагувати на зміну подій. І в неї вийшло! Для мене це був бальзам на душу, що команда так добре впоралась.
Повномасштабне вторгнення також показало, як команда може працювати. Чернігів був без зв’язку та без електроенергії. Передання кожного відео на «велику землю», як ми тоді казали, — це був маленький детектив.
Щоб виїхати на зйомку, журналіст, оператор і водій мали для початку зідзвонитися, що було дуже непросто. Потім — добути бензин. З ним теж було дуже тяжко. Коли підірвали міст, бензин переправляли у Чернігів лише човнами у каністрах. Стакан бензину коштував як «пів царства», а без нього не працювали генератор і старлінк. За таких умов кожне відео, яке вдавалося передати з Чернігова, було для мене надзвичайно цінним.
Я розумію, скільки сил та ресурсу вклала команда в ці відео. Це неоціненно, дуже зігріває.
Пригадуєте випадок, над яким сміялися або плакали гуртом з командою?
— Впевнена, що таких випадків було багато. Зараз приходить на думку абсолютно секретна операція, коли вперше був великий обмін полоненими, і вдалося повернути азовців та командирів Азову. Ніхто зі ЗМІ не знав про це окрім тих, що їхав разом з українською делегацією. Водночас нам про те, що відбувається обмін, повідомили місцеві очевидці. Так наша знімальна група теж потрапила на таку важливу подію. Ми пишаємося, що маємо таку довіру від мешканців Чернігівщини.
Розкажіть про ваш робочий простір — який він? Чи є у ньому предмет, який має цінність для вас?
— У мене немає робочого кабінету. У нас великий ньюзрум, ми всі разом. Діджитал, інженери, радіо. Коли у когось з'являється якась інформація, то вона дуже швидко поширюється, буквально повітрям — це велика перевага такого розміщення. З іншого боку — тут немає приватного простору, тому і приватних речей немає.
Крім того, ми в цей офіс переїхали перед початком повномасштабного вторгнення і не встигли його обжити, перенести сюди якийсь затишок. Ми повернулись до роботи в офісі, коли росіяни вже, по суті, вийшли з Чернігівщини. Створювати затишок не було натхнення. Я досі не можу принести сюди щось, щоб любити й думати про це. Ще не можу прийти до того моменту, що я вже можу будувати затишок навколо.
Аліна Клименко, журналістка Суспільне Чернігів: «Алла Скорик вже була зіркою в журналістиці, коли я тільки робила невпевнені кроки цією стежкою. Завжди уважно дивилася її матеріали. І уявіть — одного дня ти працюєш із людиною, якою захоплювався ще до знайомства!
Не бачила більш врівноваженої та мудрої представниці нашої нервової професії, ніж Алла. Це — людина-стресостійкість, людина-мультизадачність 177 левела. Алла нагадує людину-оркестр: в руках акордеон, ногами відбиває ритм, дує у свищик, а головою ще й шапкою з бубонцями трясе. Так і Алла: тут вона вичитує текст, тут проводить нараду, тут контролює, тут дає відповіді на безліч запитань колег.
Згадую дзвінок в кінці березня 2022 року. Редакція розкидана по різних містах. Алла дзвонить мені з черговим завданням. На фоні — гучний монотонний крик: це її молодший син не дає працювати. Алла продовжує чітко і спокійно давати робочі інструкції».
В чому рецепт успіху відео Суспільне Чернігів, котрі набирають мільйони переглядів на цифрових платформах?
— Це душа. Ми багато вкладаємо у свою роботу, шукаємо історії, над якими цікаво працювати нам, і які цікаво переглядати людям. Пошук, бажання шукати непересічні історії та енергія, яка вкладається в роботу — ось, напевно, і є рецепт.
Ви перемогли в номінації «Відчуваю крила». Що вас мотивує в роботі, підштовхує не зупинятися, «відчувати крила»?
— Якщо чесно, я дуже здивована, що отримала цю нагороду. Це дуже приємний сюрприз. Щодо відчуття крил… А який тоді сенс працювати, якщо не відчувати крила? Надихають люди, з якими я працюю, надихає мій регіон, моя країна, за яку я дуже хвилююсь, дуже вірю в кожного українця. Надихають результати моєї роботи і бажання поліпшувати їх далі.
Як відпочиваєте та відновлюєте сили?
— Сім’я для мене дуже важлива — це мій відпочинок. Я з тих, хто розділяє: має бути робота, і має бути дім. Час, що я проводжу з дітьми та чоловіком, дуже важливий для мене.
Для хобі наразі немає місця. Зараз важко знайти місце для книги чи фільму для душі, а не з професійної цікавості.
Відпочити можна, коли спілкуєшся з людьми, з якими легко, з якими цікаво, які тебе наповнюють. Можна відпочити, прогулявшись містом. У гарний день навіть 15 хвилин спостереження за Черніговом, в який приходить весна, — це так само відпочинок.
