Багато українців розповідають та описують свою історію війни. Люди діляться фактами та особистими переживаннями. У кожного своя історія, але біда одна – війна...
MYNIZHYN.com познайомився з родиною, яка вимушена була залишити рідний дім через війну.
Це родина Юлії Боженко з Донецької обл. Вони переїхали до Ніжина з Волновахського р-н із селища Шевченко.
Юлія розповіла нам свою історію війни.
Що довелося їм пережити - читайте у матеріалі.
- Коли російські війська почали наступ на ваше селище та область?
- російські війська тероризують нашу область ще з 2014 року. Почали наступ на наш район 24 лютого, але ні область ні район, не здався і давав відсіч! Дуже гаряче було...Волноваха горіла, Велика Новосілка трималась. Летіли на нас ракети, гради ..авіація!
- Що в ті дні відбувалося у вашому селі, як поводили себе окупанти, як ви взагалі жили тоді?
- Наші хлопці зупинили наступ окупантів і в наше село вони не дійшли, але стріляли вони не жаліючи снарядів! Ми копали окопи, трималися, вірили, що вистоїмо і жили з однією ціллю: втриматись і відігнати їх як надалі...
- З чим прийшлося стикнутися вашій сім’ї: чи ховалися ви у погребах, чи була на той час їжа, вода, ліки?
- Ми з маленькими на той час дітьми (народились 14 лютого в Маріуполі, а 17 ми приїхали додому щасливі) були в селі місяць. Спали всі вдягнені і в одній кімнаті, ховатися нам було ніде, адже будинки наші не витримували таких ударів. З їжею в селі були перебої з постачанням до магазинів, але місцеві фермери почали роздавати муку, овочі, олію. Дуже велика була допомога від наших підприємців, які тримали магазини, вони не зачинялись до останнього, хоч і вибір був не великий але основні продукти : крупи, консерви були..
А от з ліками вже була проблема.
- Коли ви вирішили покинути свій дім? Як вам вдалося виїхати? Чи вцілів ваш будинок?
- Одного дня, як гахнуло поруч з нами! Я дітей поки зібрала, щоб сховатися, і розумію, що якщо зараз прилетить я не встигну їх заховати! Вони маленькі: одного з коляски взяла, а інший залишився в колясці. Наша маленька донечка злякалась, старші також ( чоловік в цей час був на роботі) це і була остання крапля! Ми виїхали вперше до Дніпропетровської області, дуже дякуємо сім'ї Кондрацьких, вони нас дуже підтримали морально і продуктами, і діток на облік до лікарні записали.
Пожили ми там майже два тижні, а додому хочеться от і повернулися назад.
Прильоти були досить часто і ми майже звикли до них.
А другий раз виїхали на три дні, бо попросили нас хлопці, щоб пересиділи, бо щось гаряче намічалось. Ми виїхали ще з однією сім'єю недалечко до їхніх родичів на дачу, там прожили тиждень і зрозуміли, що потрібно їхати далі, бо там теж неспокійно…
Так ми їздили, скитались аж поки не доїхали до Хвилівки, що неподалік Ніжина.
Тут нас зустріли родичі знайомих і хочу сказати, що вони дуже добрі та чутливі люди! Величезне дякую їм і низенько вклоняюсь Іринці, яка в цей час крім нас приймала всіх родичів і всі вони з нашого селища! Уявіть 20 чоловік жили в них вдома, і нам не відмовили, нас поселили до т. Людмили (уявіть чужі люди 7 чоловік з дітьми) приїхали ще й з кішкою та хом'яком! А вона залишила повністю на наше розпорядження будинок, а сама пішла до подруги…Ви б так змогли? Думаю не кожен так зможе ...Величезне дякую, ніколи не забудемо таке добре ставлення до нас.
Потім нам знайшли будинок в Талалаївці, там нам допомогла сім'я Олени. Величезне дякую, там ми прожили теж тиждень аж поки не знайшли квартиру в Ніжині.
Нас запросила Ірина Олександрівна, на квартиру своїх батьків і дуже їй дякую і вклоняюсь до землі. Також хочу подякувати за допомогу Галині Б'янці і Тамарі Стратілат. Взагалі хочеться всім подякувати, всім хто нам допомагав і допомагає.
Що стосується нашого будинку, ми як то кажуть вцілілі але з подряпинами: вікна, двері, покрівля…але будинок стоїть, сподіваємось на краще, віримо в ЗСУ і дякуємо всім, хто нам допомагав.
- Чим ви займалися, де працювали до війни? Скільки у вас діток та якого віку?
- Зараз я в декретній відпустці, працювала в нашій школі, нажаль школі та садочку дісталось сильно, і тимчасово призупинили навчальний процес. Дітки наші навчаються по різних школах Комарської громади, а хто за кордоном. Наш син пішов до ННВК16 "Престиж" у Ніжині.
Чоловікові допомогли працевлаштуватися на укрзалізницю сусіди: Павло та Влад, велике їм дякую, хлопців ми хрестили в Ніжині, і Павло не відмовився стати хресним батьком.
У нас з чоловіком 5 діток, старшому Олександру 20, навчається в Мелітопольському педагогічному університеті та влаштувався на роботу в супермаркет Велмарт, далі Нікіта йому 11 років, потім наша донечка Танюшка 3 рочки , і близнята Святослав і Владислав – наші діти війни, яким 1,4 роки.
- Де ви зараз живете, як влаштувалися? Чи в порядку ваші рідні?
Вже більше року ми живемо на квартирі Ірини Олександрівни. Величезне їй спасибі за прихисток. Чоловіка батьки зараз перебрались ближче до села не змогли далеко виїхати, чоловіка брат в Авдіївці, а мій брат боронить нашу неньньку, розкидало нас....
Коли ми їхали було надзвичайно страшно, ми чули що тут відбувалося, проїжджали Велику дорогу, коли приїхали до Ніжина побачили місто, яке почало тільки приходити в себе…магазини не всі відкриті, на полицях почали з'являтися асортимент продуктів, а зараз місто розквітає! Молодці - так тримати, ще б поробили двері та переходи для візочків взагалі б красота, а то пройти з нашим візочком можна не скрізь, люди різні, різні думки, але нам більше траплялись привітні та надзвичайно добрі ...
Хотілося б щоб до нас переселенців ставились з розумінням, адже ми втратили все в одну мить, ми не були безхатьками, ми жили своїм життям, нічого не просили, працювали, виховували дітей, раділи, а зараз все втратили ...Навіть зі своїми рідними та друзями не можемо зустрітися, нам не потрібна милостиня, нам потрібно життя та умови.
Дай Боже закінчиться війна, і ми поїдемо до своїх розбитих домівок щасливі, з вірою, що про нас не забудуть ні держава ні люди, які стали для нас рідними. Ми точно не забудемо, завжди будемо пам'ятати…
.jpg)
Фото з архіву Юлії
