26 Вересня 2023
7161
Проте батька малюк щодня бачить лише на фотографії.
Його тато, 23-річний Сергій Телушков, — офіцер, командир механізованої роти 1-ї окремої танкової бригади. Позивний «Крепиш». Загинув у бою під Черніговом за п’ять з половиною місяців до народження сина, 25 лютого 2022 року, між селами Рівнопілля та Халявин. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького третього ступеня. Нині нагорода висить на парадному кітелі.
— Коли Сергій на десять місяців від’їздив в АТО, надсилав мені кур’єром квіти та цукерки, — крізь сльози розповідає 24-річна Крістіна ТЕРЕЩЕНКО, вдова. — На Миколая, 19 грудня 2021 року, ми гуляли Ялівщиною. Він став на коліно і простяг мені обручку та букет білих троянд. Від несподіванки стою і мовчу. А він: «Ну скажи хоч щось, бо я вже починаю хвилюватися! Я хочу одружитися з тобою не тому, що ти вагітна, а тому що люблю. Якщо не віриш, спитай у своєї мами. Обручку я купив ще два місяці тому, зберігав у неї». Дійсно, виявилося, що він купив її до того, як стало відомо про дитину.
У січні подали заяву до рацсу. Хотіли весілля 18 лютого, але ця дата і всі нам підходящі були зайняті. Отож, перенесли одруження на річницю знайомства — 18 березня. Купили весільну сукню, обручки, замовили фотографа і кафе.
Сергій мене заспокоював: «Усе буде добре». Та за тиждень до вторгнення раптом сказав: «Не потрібно ховати мене в парадній формі, в якій випускався з академії. Залиш її сину». Сергій вчився у Львові, в академії сухопутних військ. За традицією, офіцерів ховають у парадці.
Він знав, що буде син. Ми ж удвох ходили на УЗД, і воно показало хлопчика. Навіть лікар здивувався, що на такому ранньому терміні вже добре видно стать. Сергій захотів, аби сина теж назвали Сергієм. А доньці вже я обиратиму ім’я. Розмова про похорон мене розхвилювала, я ледь його не насварила.
Востаннє ми бачилися 22 лютого. Чоловік поїхав на службу. Вторгнення застало його в казармі в Гончарівському. Уранці 24 лютого його дзвінок розбудив мене: «Вставай, збирай речі і їдь до мами. У нас бойова тривога. Уже російські колони перетнули кордон, ідуть у бік Городні. Виїзджайте з міста». «Я без тебе нікуди не поїду», — заперечила. Однак встала, зібрала документи, викликала таксі. Їду Черніговом і усвідомлюю, ніхто не розуміє, що почалася війна.
25-го зателефонував: «Доброго ранку, моя принцесо, я швидко, у мене мало заряду батареї». Сказала, що кинула клич в інтернеті, і друзі вже збирають на продукти, цигарки, спирт, щоб було чим рани обробити. Усе це привезу його підрозділу, який стояв біля Рівнопілля.
Скупилися в «Сільпо», навантажили машину. Та на блокпості на ЗАЗі довелося зупинитися. Сергій подзвонив: «Їдь негайно до батьків. У наш бік іде колона з 50 танків». Це було десь о девятій ранку. Якби я була за кермом, нізащо б не розвернулася. Уже потім те все, що назбирали, ми роздали на інших блокпостах.
Сиділа вдома, вибухи було добре чути. Сергій не виходив на зв’язок. Думала, ну не може ж він писати чи дзвонити, коли суне в бік Чернігова 50 танків. О 13.08 мені в інстаграм пише товариш, з яким раніше Сергій служив: «Прийми мої співчуття, може, треба чимось допомогти?» Відповідаю: «Я зібрала їжу для роти. Якщо потрібні цигарки, скинь гроші, я куплю». Він мені пише: «Крістіно, вибач, його вбили». Мій мозок не сприймав цю інформацію. Поїхала шукати чоловіка в лікарнях, його ніде не було.
В обласній зустріла його підлеглого, головного сержанта роти «Скаута». Запитую: «Де Сергій? «Він двохсотий. Ми його залишили на дорозі…» «Як?» «Констатували смерть». Як згодом з’ясувалося, тоді з Сергієм загинуло ще п’ятеро.
У морзі на Пирогова, коли дізналися, що вагітна, не впустили на нього подивитися.
Для мене життя зупинилося. Нічого не хотілося, горе, повна апатія. Лежала і мовчки плакала. Бомбили місто, а я не бігла ховатися. Мати мене тягла в коридор. Коли прилетіло в сусідній під’їзд, я була вдома.
Через постійні обстріли Сергія місяць не могли поховати. 26 березня його поховали в загальній траншеї кладовища в Ялівщині. Труна дерев’яна, нічим не оббита. Мене обступили його друзі в бронежитлетах, бо обстріли тривали. А 27-го йому б виповнилося 24 роки.
Відходити почала, коли почула, як заворушилася дитина. Згадалося, як чоловік перед від’їздом гладив мій живіт, як хотів і чекав сина. З пологового будинку мене зустрічали рідні, мати Сергія і його побратими.
— Син Телушков, ви Терещенко.
— Так. Ще не поміняла прізвище, бо довелося б змінювати всі документи, а це не швидко робиться. Спочатку я вважалася матір’ю-одиначкою, і син був на моєму прізвищі. Через суд довелося встановлювати батьківство. Для цього проводили ДНК-експертизу. Брали матеріали в свекра, аби порівняти з онуком. Вважається, що по чоловічій лінії вірогідність вища. Така експертиза коштувала 20 тисяч гривень. І за неї, і за суд я платила.
Також через суд доводила факт спільного проживання з Сергієм. І добивалася, аби мене визнали членом сім’ї загиблого. Начебто за законом, проживання в цивільному шлюбі дає всі права другій половині. Та в реальності довести, що ви були сім’єю, дуже складно. Не знаю, чи вдалося б мені, якби в нас не лежала заява на одруження. І в медкарті по вагітності Сергій був записаний батьком. І не з моїх слів, а з його, адже він зі мною ходив до лікаря.
Також я надавала чеки і бірки на обручки, що ми їх купували, спільні фотографії. Скріншоти нашої переписки до початку війни (добре, що я її зберегла). Переписку, де він повідомляв, що оплатив за квартиру, яку ми спільно знімали. Принесла в суд усе.
Є чимало випадків, коли чоловіки загинули і діти на них записані, а довести проживання однією сім’єю жінки не можуть.
Суд визнав нас сім’єю. На підставі цього від військкомату отримала посвідчення члена сім’ї (дружини) загиблого, — Крістіна показує документ.
— Тобто за законом, як вдова маєте право на виплати. Отримали їх?
— На сина нічого, оскільки він народився після смерті батька. На нього дали лише пенсію. Брат Сергія не мав права на виплату, батько відмовився. І гроші поділили між його мамою і мною.
— Нині через суд добиваюся, аби департамент соціальної політики Чернігівської міської ради встановив мені статус члена сім’ї загиблого і видав посвідчення. Щоб я мала право на пенсію по втраті годувальника, бо я була на утриманні чоловіка, і на пільги для сина. Це і позачергове зарахування в дитсадок, і харчування в школі, і так далі. Мені поки що відмовляють.
Суд першої інстанції визнав дії соцзахисту протиправними, зобов’язав надати статус і посвідчення. Однак соцзахист подав апеляцію, бо я не дружина. Я живу з батьками на орендованій квартирі. Власного житла в нас немає. Раніше працювала в турагенстві. Зараз у декреті. Не знаю, чи згодом знайдеться підходяща робота. Я не покину дитину і не поїду кудись на заробітки У сина тата немає, ще й щоб мами не бачив? Сергійко — сенс мого життя.
— На виплату за загибель чоловіка можна купити житло для вас із сином.
— Доки не закінчиться війна, це ризиковано. Область же щодня обстрілюють.
Третього серпня Сергія з військовим почестями перепоховали на кладовищі «Яцево». Побратими проводжали його живим коридором.
Упевнена, син пишатиметься татом. Він схожий на нього й характером. Малий добре нами командує.
***
За законом, статус може отримати дружина. А вона не дружина. Якщо рішення апеляційного суду буде на ї користь, ми його виконаємо, - прояснила ситуацію Людмила Количева, заступниця директора департаменту соцполітики міської ради.
- Людмило Василівно, скільки таких випадків було у вашому департаменті?
- Два, враховуючи цей.
Скільки людей отримали статус і посвідчення після 24 лютого?
- 382 особам встановили статус членів сімей загиблих захисників (захисниць). З них - 133 дітям. Це стосується 182 загиблих, адже в родині одного загиблого можуть бути батько, мати, дружина, діти.
Валентина ОСТЕРСЬКА.
Фото автора та з сімейного архіву Крістіни ТЕРЕЩЕНКО
На знімках: Сергійко, його тато і мама.
.
