6 Березня 2024
1228
— Як футбол увійшов у Ваше життя і залишився там назавжди?
— Перший футбольний матч відвідав у дворічному віці і дивився його у тата на руках. Це була моя перша з ним поїздка до Києва. На той час я вже знав за прізвищами гравців «Динамо» і разом з усіма вболівальниками на стадіоні кричав: «Блохін! Заваров! Біланов!» Мій батько дуже захоплюється футболом, ми з братом пішли його шляхом, навіть вже й мама полюбила цей вид спорту. Мій 10-річний син також займається у футбольній школі.
Я виріс із м’ячем і був бажаним гравцем усіх дворових команд, тому що у грі був безстрашним, але спочатку були народні танці, потім кілька місяців займався карате, наступне захоплення – гра на гітарі. Коли мені виповнилося 10 років, батько, знаючи мою мрію займатися футболом, повів мене у спортивний клуб «Юпітер».
Його організував мій колишній тренер, на жаль, уже покійний, Ващук Володимир Володимирович, котрого я вважаю своїм футбольним батьком. У дуже молодому віці він потрапив в автокатастрофу і втратив ногу, тож тренував нас, будучи на протезі. Ті вправи, які я сьогодні намагаюся показати дітям, а вони їх не розуміють, він доносив нам, не показуючи, а лише пояснюючи, і ми їх розуміли й виконували. Я йому дуже вдячний і багато чого навчився у нього. Володимир Володимирович дав мені чітке розуміння, якими мають бути тренування й виховання спортсмена, ми усвідомлювали відповідальність перед тренером і товаришами по команді. Були випадки, коли у нас було тренування на шосту ранку, – і ми всі приходили. Зараз же на дев’яту дехто може спізнитися, бо проспав. Він навчив мене, що спорт – це передусім дисципліна і робота над собою.
— Ваше захоплення у підсумку стало Вашою професією.
— Так, 4 травня мені виповниться 40 років, з них 30 я у футболі. ДЮСФШ створена у 2001 році, а 1 березня виповнилося 16 років моєї роботи у цій школі. Такі от цифри.
— Яким був Ваш шлях до посади тренера Ніжинської дитячо-юнацької спортивної футбольної школи?
— Після закінчення школи № 2 вступив до НДУ ім. М. Гоголя на спеціальність «Історія та правознавство». Але мрія займатися футболом була зі мною повсякчас, і вона здійснилася. Навчаючись на 5 курсі, паралельно став працювати у футбольній школі на посаді тренера. Як це сталося? Я організував у своєму дворі футбольну команду, грав у ній, паралельно навчаючи хлопців. Нашу гру побачив Васьков Олександр В’ячеславович, колишній директор ДЮСФШ, і запропонував керівництву взяти мене на роботу. Я дуже хотів цим займатися, радився зі своїм тренером і наважився на цей крок. І вже ось 16 років займаюся з молоддю.
— Чим Вас так приваблює футбол? І як Ви намагаєтеся показати красу цього виду спорту вихованцям?
— Коли я почав зустрічатися зі своєю майбутньою дружиною, вона питала мене: «Що тобі подобається у футболі? Двадцять два чоловіка бігають за м’ячем, а поряд з ними один зі свистком і два з прапорцями. Що тут цікавого?» Ні, це не біг із м’ячем. Ця гра вимагає гострого розуму та швидкої реакції. До отримання м’яча ти повинен уже бачити й розуміти, що і як робити далі. Футбол – це як шахи, як математика, без логічного прорахунку дій не обійтися. Також це навіть як письмо, адже кожен гравець має свій індивідуальний почерк. Водночас це й командна робота. Футбол – дуже красива гра, яка не може набриднути.
— Чи багато дітей відвідує спортивну школу?
— На початок кожного навчального року групи завжди переповнені, адже охочих займатися багато. У нас навчається більше 300 дітей 2007-2017 років народження. Загалом це 14 груп хлопців плюс одна група дівчаток. Заняття проводять 4 досвідчених тренера: Мазун Валентин Васильович, Васьков Олександр В’ячеславович, Степа Валерій Анатолійович і Стельмах Дмитрій Васильович – і 2 молодих перспективних спеціаліста Чуб Нікіта і Вобленко Даніїл. Мріємо про розширення бази для занять, з цього вже маємо нове штучне поле 40 х 20 м, побудоване за сприяння теперішнього міського голови Олександра Кодоли.
— Як проходять Ваші заняття? Чого Ви навчаєте своїх вихованців?
— Наші тренування спрямовані на загальну фізичну підготовку, ми проробляємо різні варіанти індивідуальних і групових тактик, а також можливі ситуації та дії кожного. Наприклад, щойно на занятті хлопці опрацьовували різні варіанти виходу з оборони в атаку.
Колись нам на занятті тренер сказав, що у футбол грають не ногами, а головою. Ми з хлопцями сміялися, адже сприйняли його слова буквально. Лише пізніше я зрозумів справжню їх суть... Не люблю грати одним методом. Люблю, щоб діти думали на кілька кроків уперед, а не просто бігали за м’ячем. На ухвалення правильного рішення гравцеві дається лише доля секунди, і кожна його помилка може призвести до поразки команди. Саме тому важливо вивчати тактику і стратегію гри, проробляти усі можливі варіанти.
Футбол – це командна гра. Я і дітям кажу: «Не треба рибками бути на футбольному полі. Розмовляйте, давайте підказки один одному». Дуже важливо згуртувати дітей і привчити їх активно комунікувати. Також вихованці повинні усвідомити, що це досить травматичний вид спорту (у мене вже було три операції на ногах), він передбачає важкі фізичні навантаження і психологічну стійкість. Професійний футбол – це дуже важко, це як армія, де на першому місці режим, дисципліна і відповідальність за роботу команди.
Зазначу, що я не можу кинути дітям м’яч і спокійно за ним спостерігати. Я весь у грі. Щодня наші тренери проводять 2-3 заняття, інколи може бути й 4, тривалість кожного 1,5-2 години залежно від вікової групи дітей. Це досить значне навантаження.
— Що дає юним футболістам участь у змаганнях?
— Успіхи вихованців ДЮСФШ дуже значні, наші діти показують досить високі результати. Одними тренуваннями жити не можна. Потрібно брати участь у різноманітних турнірах, адже у дітей може зникнути інтерес і вони не будуть розвиватися. Зазначу, що одна серйозна гра може замінити 5-6 повноцінних тренувань. На змаганнях ведемо прямі трансляції для батьків, потім ці записи використовуємо для аналізу й розбору гри. До того ж діти бачать сильніших і слабших суперників, якісні футбольні поля, сучасну спортивну інфраструктуру. Це розкриває їм горизонти планування.
— Як допомогти дітям пережити поразку на змаганнях?
— У цьому питанні важливо дотримуватися балансу і не забувати про психологічну підготовку на заняттях. Ми повинні налаштувати дітей на гру, на виграш або програш, який обов’язково чогось навчає. Мій колега-тренер після програшу своєї команди сказав так: «Я сьогодні програв. Але завдяки цьому я навчився більше, ніж аби виграв. Поразка більше навчає». Я поцікавився, чому він так думає. «Якщо ти виграєш, то може скластися думка, ніби ти нібито все вмієш, і через це можна розслабитися. Якщо ж ти програв, то повинен розібрати гру, пояснити дітям помилки і шляхи їх подолання. Це дає важливий досвід». Тож ми прямуємо до перемог і отримуємо їх, але й готові до можливих невдач.
— Страх перед м’ячем: як можна його перебороти?
— Більшість дітей бояться грати головою. Але це, як кажуть, до першої крові. Я на собі це перевірив. Коли я вчився набивати м’яч головою, то робив це, доки в мене не потекла кров з носа. І після того цей страх зник. Так само сталося з моїм сином, у нього теж уже була перша кров. Страх – це нормально, треба вміти його переборювати. Нашим дітям це вдається.
— Гравці НДЮСФШ мають свою спортивну форму…
— Так. Маю багато друзів у футбольному клубі «Атлет» з Києва. Саме у них я запозичив ідею кольорів для спортивної форми ніжинських футболістів. Жовтий – колір сонця і стиглої пшениці, чорний – це родюча українська земля. Поступово впроваджуємо ці кольори в одязі наших гравців.
— Чи були у Вас спортивні кумири у дитинстві? Чи змінилися вони?
— Для мене Сергій Станіславович Ребров, який зараз тренує національну збірну України, був і залишається найкращим гравцем і тренером. Він грав у парі з Андрієм Шевченком, і вже тоді у мене була футболка з написом «Ребров». Він невисокий на зріст, але вистрибував за мְ’ячем краще, ніж двометровий гравець. Крім того, що це професіонал найвищого класу, також усі відзначають ще і його високий інтелектуальний рівень.
У мене є книги спогадів Валерія Лобановського, Андрія Шевченка, Мірчи Луческу. Це тренери з великої літери, робота яких викликає повагу. Слідкую і за європейськими тренерами Юргеном Клоппом, Пепом Гвардіолою, дивлюся їх тренування і навчаюся у них.
«Усе в твоїх руках» – спогади Олександра Шовковського, легендарного українського воротаря, який зараз працює на посаді головного тренера «Динамо». Дехто думає, що воротарем бути простіше, адже він задіяний у грі менше за інших гравців. Але за ним – лише сітка, ворота і дуже велика відповідальність. Ця книга – його роздуми про життя, перемоги, помилки і невдачі, зокрема він розповідає про проблеми з руками, які очікують на кожного воротаря, тому що пальці постійно травмуються і кривляться від ударів м’яча.
— Що Ви думаєте про стан дитячого футболу в Україні та його перспективи?
— Звичайно, нашій школі важко конкурувати з провідними футбольними академіями, такими як «Шахтар», «Динамо», «Рух». Але маємо талановитих вихованців, які грають у школах вищої спортивної майстерності в Україні й за кордоном.
У європейських країнах дитячий спорт не ставить тренеру завдання працювати на перемогу, а дає більше можливостей для серйозного навчання дітей. Також не можна переманити до себе талановитих вихованців, як це роблять у нас. За такими дітьми фахівці спостерігають до певного часу, моніторять їх успіхи і у подальшому вже спрямовують у правильному напрямі. Наших же найбільш перспективних юних футболістів батьки переводять у серйозніші спортивні школи. Біля нас дуже близько Київ, де більше можливостей для футболістів, і як батько я розумію, чому вони так роблять. Тому нестача спортивної інфраструктури і неправильно побудована вертикаль спортивного шляху є причинами того, що наші випускники не завжди можуть визначитися у планах на майбутнє і рано закінчують свій шлях у футболі.
Сподіваюся на позитивні зміни у цій сфері. Українську асоціацію футболу очолила людина, яку я мріяв бачити на цьому місці, – Андрій Миколайович Шевченко. Це професіонал найвищого гатунку, який пройшов усі щаблі спортивної кар’єри, і мені хочеться вірити, що він розпочне з розвитку дитячого футболу.
Президент визначив правильний напрям руху українського футболу. Щоб побудувати дорослу футбольну команду, треба почати з дитячого футболу, створити всі умови для дітей, знайти таланти і далі вести їх шляхом до перемог. Має бути правильно побудована вертикаль, яка передає вихованців з одного рівня на інший. Сподіваюся, невдовзі ми побачимо правильні кроки у цьому напрямі.
— Справжні футбольні уболівальники, до яких належите і Ви, обов’язково відвідують футбольні матчі. Що дає Вам такий досвід?
Передати словами відчуття перегляду гри на стадіоні неможливо, його треба лише пережити. Коли я їздив на матчі як футболіст і фанат, дивився на них очима гравця. Зараз я на них дивлюся очима тренера: запам’ятовую цікаві комбінації і трюки, шукаю щось цікаве нове й корисне для своїх тренувань. Ще школярем я просив тата приїжджати на матчі раніше, тому що мені хотілося побачити розминку футболістів. Я вже тоді цікавився цією темою, хотів з усього взяти для себе щось корисне.
До повномасштабного вторгнення ми з сином часто їздили на матчі. Зараз вони проводяться без глядачів. Я очікую з нетерпінням нашої перемоги над ворогом. А далі будуть спортивні перемоги наших футболістів на стадіонах, переповнених глядачами. В Україні дуже багато талановитих молодих тренерів, які, впевнений, виховають гідне покоління футболістів.
— Війна змінила все і всіх…
Так, на жаль. Заняття на тривалий час були скасовані, і ми втратили можливість довести до кінця навчання наших вихованців, деякі з них досі залишаються за кордоном. Я багато говорю зі своїми хлопцями про війну. 24 лютого, у день другої річниці повномасштабного вторгнення, ми розпочали тренування з ушанування пам’яті усіх загиблих. Життя продовжується, але усім нам треба пам’ятати, яку ціну за це ми платимо.
Разом з тим діти не повинні жити однією лише війною. У такий складний час обов’язково потрібно показувати їм горизонти можливостей у спортивній кар’єрі. Це можуть зробити тренери, які прагнуть до розвитку і займаються самоосвітою. Викладачі нашої школи саме такі. Я ж для підвищення свого професійного рівня й отримання нових знань вступив на магістратуру, нещодавно отримав диплом і став уже дипломованим тренером з футболу.
— Протягом усіх цих років Ви знали, що маєте надійний тил – свою родину.
Маю чудову сім’ю: дружину Ярославу і сина Матвія. Я дуже вдячний моїй коханій за підтримку й терпіння. Футбол у нашій сім’ї всюди і завжди. Я не можу роботу залишити на роботі, вдома знову ж таки дивлюся матчі або роблю розбір ігор. За час зустрічей і 13 років шлюбу вона звикла до цього, адже одружувалася вже з фанатом футболу і несподіванкою для неї це не було. Хоча інколи може запитати: «Тобі футбол ще не набрид?» Відповідаю, що ні…Але хочу наголосити: без Ярослави я б не зміг так працювати, адже вона підтримує мене у всьому. За освітою дружина психолог, тому в моменти, коли мені важко і потрібна професійна психологічна допомога чи консультація, вона завжди поруч.
На початку повномасштабного вторгнення я на місяць вивіз сім’ю до Польщі. Цей період, коли я був дуже далеко від родини і не знав, коли ми побачимося знову, дався мені дуже складно і вкотре підтвердив, що моя сім’я для мене дуже важлива і без неї я не можу.
Мені дуже важко щось змінювати у житті. Можливо, і це зіграло свою роль у тому, що я не став професійним футболістом. Мене дуже тягне додому, а професійний спорт передбачає постійні переїзди і розлуку з родиною. Я до цього не готовий.
— Які мрії маєте?
Перша й основна – перемога. Також дуже хочу побачити розвиток дитячого футболу і вагомі досягнення наших футболістів. У професійному плані є мрія пройти стажування і попрацювати у футбольній академії.
Джерело: Ніжинська міська рада
