Валентин Гончаров: «Віра в Бога і відчуття, що перебуваю на українській землі - те, що не дало зламатися в полоні»
22 березня у Носівській громаді була справжня родинна радість: зустрічали на малій батьківщині нашого земляка, військовослужбовця Валентина Гончарова зі села Яблунівка.
Валентин потрапив у сотню військових, яких було повернуто додому в рамках чергового обміну полоненими 8 лютого. Пройшовши перший короткий курс реабілітації, Валентину дали відпустку, аби він мав змогу побачитися з рідними, побути вдома.
Традиційно, бо вже не вперше у нашій громаді, повернення з полону наших земляків, ми їх вшановуємо. Зустрічаємо урочисто, гостинно, з квітами, оплесками і словами вдячності за мужність, витривалість і незламність сили і духу.
Валентин, незважаючи на те, що за рік полону пройшов всі кола пекла, має проблеми зі здоров’ям, вразив всіх своїм життєрадісним настроєм, безмежною добротою, щирим вболіванням за побратимів, які нині перебувають у полоні, непереборною вірою в перемогу і жагою до життя.
Спілкуючись з цим молодим чоловіком, на душі весна. Без перебільшення, бо він справжній: боєць, воїн, українець. Він навіть у полоні говорив українською, читав українську Біблію, не допускаючи думки про те, що може не повернутися додому. Слухаю його розповіді, не дуже довгі, однак кожне його слово, як кремінь: коротке, влучне, справжнього чоловіка. Врешті, недарма побратими дали йому позивний «Бульдозер», бо він такий по життю. Не лише високий, статний молодий чоловік, він ще безмежно добрий, небайдужий, з глибоким душевним змістом. І завжди попереду, а ще — великий патріот і щасливчик. Він випромінює впевненість, щирість, якими ділиться з оточуючими.
Валентин був мобілізований 14 жовтня 2022 року і після проходження навчання служив у 66-й бригаді. 19 лютого він і ще п’ять військовослужбовців отримали завдання утримати певну позицію в районі населеного пункту Невськ. Їхній підрозділ стояв у посадці, а росіяни, яких було до сотні, сипали боєприпасами,наче дощем, не встигали голови підняти. В якийсь момент трохи стихло. Чотирьох бійців і командира їхнього підрозділу ніде не було, вони відійшли. Тримати позицію лишився Валентин ще з одним побратимом. Раптом неподалік почулась українська, йшли військові. Тільки, коли підійшли ближче, стало зрозуміло, що це ворожа розвідка, перевдягнена у наш однострій і Валентин почув у їхній розмові російський говір. Раптом пролетіла над головою куля — по ньому працював снайпер. Вибору у наших хлопців не було…
Фото: Валентин Гончаров. Джерело: Пресслужба Носівської міської ради
А далі почалися довгі дні і місяці полону
За його відносно недовгий період служби у лавах Збройних Сил України, він встиг побачити справді багато, ще більше того, про що згадувати важко, але він вижив, навіть потрапивши в полон, пройшовши допит ворожого комбата батальйону «Людоїди», він витримав. Хоча багато з полонених, хто потрапив у 38 колонію в міста Свердловськ, на Луганщині, просто втрачали розум. І на те у кожного була своя причина.
Хоча Валентину таки справді пощастило, якщо можна використати це слово до тих обставин, у яких він опинився. Він весь цей рік, а потрапив у полон 19 лютого 2023 року, перебував у колонії на тимчасово окупованій території України. Це йому додавало снаги, бо навіть те, що доводилося жити в бараках на 200 людей, тричі на добу слухати ворожий гімн, їсти те, що важко назвати їжею, виконувати вимоги в’язниці — він не почував себе в’язнем, зеком. Навіть надписи у колонії були українською.
"Я був військовополонений, не злочинець, я захищав свою землю від ворога", — каже Валентин Гончаров.
Мабуть, його силу духу відчували і ті ворожі вертухаї, які навіть дозволяли читати літературу і приносили й не дивившись на книги. Серед них були українські, навіть Біблія українською.
Ставлення до полонених було відносне, доки не було допитів, а вони були часто. Там вже використовували всі засоби у кращих традиціях ФСБ. Намагалися вибити хоч якусь інформацію, переважно про бази НАТО (!) — тепер лише усміхається військовий. — Вони всі (росіяни) живуть наче на іншій планеті, інколи здавалось, що вони не розуміють, що роблять, заради чого. Інколи, коли вмикали телевізор,слухав їхні новини. Таке відчуття, наче гумористичне шоу дивився. Я не розумію, як в таке можуть вірити люди… А ще коли думав про їхніх солдат. Хіба може нормальна людина зі здоровою психікою йти вбивати людей, знущатися, тоді повертатися додому, до своїх родин, дітей… Ні.
Згадуючи день звільнення, Валентин не приховує, що доба, яка передувала його поверненню була може важча за весь рік перебування в колонії.
Після сніданку сказали привести себе в порядок, зібратися, з собою нічого не брати. Завантажили в камази, перед тим натягли шапки, туго зафіксували та повезли в Луганський аеропорт. Там загнали в літак. Було страшно, бо розуміли, що можуть підняти в небо і розстріляти, а ще я не встиг закрити очі і цілу добу приймав муки, поки зняли тугу пов’язку. Ще й досі сліди від неї на обличчі. Але коли вже відбувся обмін не можна знайти слів, що відчували хлопці: почуття змішалися: і радість, і сльози, він цілував землю і дякував Богу за те, що повернувся… Разом з ним звільнили ще двох його друзів з Дніпра, ще два перебувають у полоні. І він про них повідомив, про всіх, аби хоч якось допомогти їх звільнити.
На території колонії було відносно тихо, однак чулися вибухи, війна була присутня. Нікуди вона не зникла і з пам’яті та свідомості Валентина. Тому чоловік потребує ще тривалої реабілітації, але він налаштований позитивно. Має прості, людські плани на життя. Повернутися до улюбленої справи: бджолярства. До війни у Валентина було 150 вуликів, які нині доглядає друг.
Звісно, мріє про власну родину, про нормальне життя в своїй державі, у рідному селі, де наразі всі його друзі-однолітки на війні. Ось нещодавно вже встиг поспілкуватися з Юрієм Куцибою, який нині боронить північні рубежі у І танковій бригаді. Та найбільше мріє про Перемогу. І вірить у неї, бо інакше не може бути. Бо ми — українці!
Привітати з поверненням на малу батьківщину Валентина прийшов і священик, настоятель Свято-Троїцького храму ПЦУ о. Володимир, який,як ніхто, розуміє, що таке життя в окупації і яке це щастя повернутися в рідну державу, побачити свій прапор. На згадку про зустріч він
подарував молитвослов воїна. Міський голова, вітаючи на рідній землі захисника, вручив традиційно прапор України і обереги воїну від вихованців ЦДЮТ. Привітати свого односельчанина прийшли і учні Досліднянської гімназії разом з вчителем Галиною Махлай.
