9 травня в прокат вийшов фільм режисера Тараса Томенка «Будинок «Слово». Нескінчений роман». Стрічка присвячена поколінню «розстріляного Відродження» – українських митців, що творили у 1920-1930-х роках. Вони були знищені російськими комуністами, а пам’ять про них була стерта на довгі десятиліття. Лише останнім часом їх імена стали повертатись до нащадків.
Хвильовий, Семенко, Підмогильний та багато інших письменників, художників, науковців і культурних діячів. Зараз ці імена лише рядки в шкільних підручниках. В свій час їх прізвища не сходили зі шпальт газет та книжкових полиць. Як же так сталось, що ціле покоління виявилось викресленим з пам’яті?
На початку 1920-х років російські більшовики, які окупували Україну оголосили політику українізації. В той час ще активним був повстанський рух. Махновці бились на півдні. Вояки армії УНР вели партизанську війну. В тилу Красної армії повставали села. Так звана, радянська Україна або УСРР сприймалась як чужа держава. Придушення української культури це становище лише підкреслювало.
Фото: Письменники з об’єднання «Ланка». Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка, 1925 рік. Лише Антоненко-Давидович та Осьмачка переживуть репресії 1930-х
Щоб обеззброїти рух опору російські більшовики дозволили різноманітну культурну діяльність. Більш того, українська мова стала обов’язковою для службовців та партійного апарату. Фактично, вони не створювали щось нове. Але дуже спритно використали існуючі тенденції.
Українська культура почала своє відродження ще з часів Центральної Ради. Українізація тривала за гетьмана Скоропадського та Директорії. Остання, особливо на початку, використовувала соціалістичні гасла. Вони мали велику популярність в мистецькому середовищі. Як багато їхніх європейських сучасників, вони думали, що головна проблема це нерівність. Саме вона джерело несправедливості в суспільстві, бідності, світової війни та інших лих.
Зміну політики більшовиків вони сприйняли як шлях до компромісу. Можна перетворити чужу за формою державу на українську, думали одні з них. Або приєднатись до експерименту з побудови нового, кращого суспільства, думали інші. Потрібна лише освіта та мистецтво вважали всі вони.
Фото: Етикетка пива з ніжинського заводу – зразок українізації рекламної продукції
1920-ті стали часом нової української культури. Виникають нові жанри і напрямки. Великі міста українізуються. Розвиваються наукові дослідження. Наприклад, в Ніжинському інституті в цей час з’явилась дослідницька кафедра, яка займалась вивченням античної та української історії, а також філологічними дослідженнями. Благо було вдосталь професорів та наукових матеріалів.
Найбільшим центром культурного життя став Харків. Місто отримало столичний статус. Почалась його активна забудова. Серед іншого виникла ідея збудувати спільний будинок для письменників. Мов, нову літературу треба творити в кращих умовах. Багатьом митцям, що втомились від комуналок та невлаштованого побуту, ідея сподобалось. Свої гонорари вони стали вкладати у будівництво кооперативного будинку.
Фото: Будинок «Слово», Харків. Сучасний вигляд
Так у Харкові з’явився будинок письменників у формі літери «С». Він отримав назву «Будинок «Слово». В його стилі поєднувався популярний тоді стиль модерну та конструктивізму. Дім всередині мав високі стелі, великі вікна. Під’їзди були як парадні, чомусь завжди забиті, так і звичайні з виходом у двір. На даху два солярії. Поруч сквер з садом з кущами бузку та каштанами. За ним спортивний майданчик з волейбольним полем та баскетбольними щитами. Навпроти внутрішнього двору – сарайчики, щоб мешканці мали, де зберігати свої речі. А для безпеки жителів будівельники побудували й бомбосховище. На початку 1930-х Москва вже марила новою війною заради «світової революції».
Але, крім комфортних умов для митців, будинок мав і інше призначення. Це була своєрідна пастка, де всі були на виду. Передусім, перед очима таємних радянських агентів. Втім, спочатку це було майже непомітно. Письменники раділи власному житлу. Плекали надії про те, які твори зможуть тут створити, де не треба займати чергу на кухні. Для цього існувала їдальня.
Фото: Микола Хвильовий. Він взяв на себе відповідальність за долю свого покоління
Однак, письменникам недовго довелось радіти новим оселям. Над ними вже згущались хмари. Аж надто вільно, надто по-українські вони думали і творили. «Від Москви, від її стилів українська культура повинна втікати якомога швидше» – стверджував Хвильовий. З цього виник заклик «Геть від Москви». А від гасла художнього до політичного один крок.
В 1932 році комуністи з Москви перестали загравати з українізацією. Одночасно, з цим почалась підготовка Голодомору. Почались перші арешти культурних діячів. Серед них був друг Хвильового – Михайло Яловий. Коли письменник на власні очі побачив і усвідомив наслідки радянської політики, то застрелився. Це був протест проти відведеної йому ролі «партійного письменника». Поміж, чекістом і людиною, він залишився українцем. Сталось це 13 травня 1933 року.
Фото: Меморіальна дошка з іменами мешканців будинку «Слово»
Після цього будинок «Слово» перетворився, за влучним висловом його мешканців, у «будинок попереднього ув’язнення». Ледь не щоночі до нього під’їжджали «чорні воронки», щоб когось арештувати. З 1933 по 1938 рік було репресовано мешканців 40 з 66 квартир. Арештованим висувались різні абсурдні звинувачення. В цьому переліку було все, крім головної причини – талант. Радянській літературі були потрібні слухняні гвинтики, а не талановиті вільнодумці. І тим більше, не люди з сумлінням. Хто вцілив, як Сосюра чи Тичина, назавжди втратив в тому будинку друзів та частину себе. Більшість заарештованих була згодом розстріляні. Так, «червоний Ренесанс» перетворився на розстріляне Відродження.
Фото: Аркадій Любченко (Роман Халаїмов) та Микола Хвильовий (В’ячеслав Довженко). Кадр з фільму «Будинок «Слово»: Нескінчений роман»
Але талант або є, або його немає. Минули десятиліття. Зібрання творів письменників-соцреалістів втратили будь-яку актуальність. Натомість, тексти митців розстріляного Відродження повертаються до читачів. Їх образи оживають на екрані. Життя, яке вони прославляли, долає смерть.
Як повідомляв MYNIZHYN, багато хто знає про ніжинський огірок як місцевий бренд. Цей овоч має стійку асоціацію з містом. В чомусь заслужену, але й завищену. Коли зникла безліч сторінок місцевої історії лишились тільки огірки. Але Ніжин мав і інші символи. Наприклад, квітку, що з’єднала місто над Остром з історією Еллади та Гетьманщини.
