Голодомори – одна з найжахливіших сторінок в українській історії. Ми маємо берегти пам’ять про народ, якому навмисно вкорочували життя, залишаючи його голодним та безсилим. У кожному місті та селі люди боролися за останню крихту хліба та за право жити.
Більше ніж півстоліття трагедія Голодоморів була забороненою. Про неї знали у світі, але мовчали. Однак не можна сказати, що не було спроб підтримки. Першим у допомозі відгукнувся Американський Червоний Хрест, проте посприяти нічим не зміг, адже СРСР заборонив направлення через його державний кордон будь-якої допомоги. Роками складалися петиції юристів та істориків про розслідування голоду 1932 – 1933 рр. Лише у 1988 р. була створена Міжнародна Комісія, метою якої було дослідження причин і кількості жертв.
Від СРСР надійшла відмова надати документи, тому Комісія звернулася до матеріалів переписів 1926 р. і 1939 р. Було встановлено, що голод панував від серпня – вересня 1932 р. до липня 1933 р., також виявлено кількість жертв – щонайменше 4,5 мільйона. Це був один з найстрашніших голодів в Україні. Взагалі їх було три: 1921 – 1923 рр., 1932 – 1933 рр., 1946 – 1947 рр. Ніжин, як і інші регіони України, пережив важкі часи. Доведено, що голодували не тільки селяни, але й робітники та службовці. Коли в місті почали створювати колгоспи у жителів вилучали все їстівне. Наявність залізниці давала притік голодних, які мігрували з сіл до міста. Трупи людей знаходили в товарних потягах: хтось із них помер від голоду, а когось і вбили. Бандити забирали останні копійки в тих хто йшов до міста в надії купити шмат хліба. Інших містян залізниця рятувала від голодної смерті, адже працівникам видавали пайки. На станції Ніжин були великі склади з зерном, на яких стояли дві літери НЗ (недоторканий запас).
Фото: Пам'ятник жертвам Голодоморів в Ніжині. Авторка: Анастасія Козоріз
Життя ставало все більш нестерпним, злиденним; люди ходили голодні та обідрані. По вулицях, особливо Гоголівською, попід будинками, магазинами, парканами сиділи та лежали дорослі й діти одне біля одного, ніби родичі, хоч багато хто з них навіть не були знайомі. Їхні опухлі ноги були обмотані хустками, ганчір’ям, їх шкіра лопалася, а з ран сочився слиз. Вони мовчали та дивилися в далечінь, не маючи навіть сили попросити їсти.
Селяни приносили до Ніжина на базар свої останні речі, такі як килими, вишиті рушники та сорочки, щоб за них виміняти якихось харчів. Але кому воно було потрібне, коли у місті з продуктами було дуже скрутно. В декого дещо купували жінки високих урядовців-комуністів, але більшість людей виснажені голодом уже не мали сил повертатися додому.
Буханець хліба коштував на ніжинському базарі 15 – 20 карб., що було дуже дорого. Люди, коли його купували клали за пазуху, але нерідко їжу вихоплювали з рук і віднімали. У місті давали по 200 г хліба, хоч він і був з домішками ячменю, високосуміші та проса, це давало змогу вижити. Були випадки, коли за приготовлені пиріжки людей забирали до в’язниці.
Фото: Свічка пам'яті. Меморіал жертв Голодомору. Джерело
Селяни взагалі не мали ніякої допомоги, тому йшли до міста. Багато хто помирав на вокзалі, інші лежали по вулицях, багато на базарній площі. Згідно з наказом, візники мали підбирати мерців і доставляти в спеціальні місця, де їх ховали. Біля трупарні лікарні часто лежали по 20 – 30 мерців. За архівними даними, що збереглися, серед корінних ніжинців померли 472 особи. Причини смерті були різними: від судом, паралічу, ентероколіту, туберкульозу, англійської хвороби до старості та маразму, але всі ми добре знаємо, що основною причиною був голод.
Проте, коли одні голодували, інші наживалися на їхній біді. Так, продавці Ніжинського «Торгзіну» отримували на місяць 2 кг 500 г вершкового масла, 1 кг 400 г ковбаси, 3 кг 500 г оселедців, а при цьому ще й безбожно обкрадали тих нещасних, що змушені були сплачувати золотом за торбинку крупи.
У людей вже не було сил терпіти. Містом прокотилися жіночі демонстрації та протести. Вони зазвичай не мали успіху.
Згідно з переказами в одній з Ніжинських церков було організовано в’язницю для боротьби з цими «ворогами колгоспного ладу». М. Боровика згадував: «У церкві було повно селянських жінок різного віку: всі вони напівроздягнені, обдерті тряслися від холоду. Деякі з них вже були пухлі від голоду й ні на що не реагували. По холодних стінах церкви стікала краплями вода, яка утворювалася від дихання цих нещасних істот. Коли ми заносили дошки, вони злякано тулилися одна до одної, витираючи сльози... Коли деякі з них усвідомлювали, що ми такі самі, як і вони нещасні, почали просити, аби ми принесли їм гарячої води. Але ми, такі самі, нещасні в'язні, як і вони, де можемо дістати їм гарячої води? Коли я питав їх [,] за що їх судили, то всі ті, з ким я встиг перекинутись словами, казали, що за нездачу хліба державі та протисовєтські вислови. Коли я запитав їх, де їхні чоловіки й на кого вони лишили своїх дітей, то деякі казали, що чоловіків вислано на північ, а деякі чоловіки просто повтікали з дому, а діти лишилися дома в нетоплених хатах. Після двох чи трьох днів тих жінок у церкві вже не було й куди вони зникли, я ніяк не міг довідатись».
І це лише мала частина того жаху, який тоді відбувався. Голод пішов на спад лише, коли на полях налилося жито та почала з’являтися молода картопля.
Підсумок один – Голодомори залишили незгладимий слід в історії України, позбавивши мільйони людей права на життя. Пам’ять про ці трагедії, як і про страждання міст та сіл, таких як Ніжин, ми повинні берегти. Це не лише данина загиблим, а й урок для майбутніх поколінь про цінність людяності та справедливості. Щороку в четверту суботу листопада в Україні вшановують пам’ять жертв Голодоморів. У Ніжині також встановлено пам’ятний знак жертвам цієї трагедії, до якого містяни приносять квіти, віддаючи шану загиблим і зберігаючи пам’ять про невинно втрачені життя.
Як повідомляв MYNIZHYN, цього року День пам’яті жертв Голодоморів припадає на 23 листопада (його відзначають щороку в четверту суботу листопада). Голодомор – трагедія, що змінила долю багатьох людей, залишившись в пам’яті поколінь надовго. Понад 90 років тема залишається актуальною та потребує обговорення, щоб зрозуміти наше минуле та його вплив на сучасне покоління.
