Чи достойна вулиця Графська залишитися вулицею Кропив’янського?

Зараз на вулиці Кропивянського знаходиться Ніжинський державний університет

Місцеві ветерани мало не в унісон промовляють у світлі політики декомунізації, що нарешті зачепила й Ніжин: не чіпайте вулиці, названої іменем М.Г. Кропив’янського, – це ж бо видатна особа, воєначальник, герой-повстанець, урешті-решт він же, мовляв, від того ж комуністичного режиму теж постраждав…
 

Однак, не все так чисто й прозоро в біографії й діяннях «червоного підполковника» та «червоного партизана № 1». Найперше – щодо його мучеництва у лабетах більшовицької влади, якій він беззавітно й пристрасно служив. Багато кого сталінське керівництво з-поміж своїх вірних слуг нагородило путівкою до табірного «курорту» або й узагалі – 9-грамовою премією посмертно. Для більшовицького режиму люди завжди були витратним матеріалом, гвинтиками великої державної машини, і не важливо наскільки ревно ці люди їй служили – головне, що тоді вони вже призначену їм роль виконали і стали заважати. Відтак, мучеництво М.Г. Кропив’янського – лише епізод із внутрішніх «розбірок» радянського керівництва, і возвеличувати його як ідейного страждальця навряд чи правильно.
 

Видатною особою М.Г. Кропив’янський є якраз для самої тоталітарної більшовицької системи і тих, хто ностальгує за нею. Значно мірою його дії сприяли ствердженню цієї самої системи – в розпал революційних «бродінь» у російських військах сприяв їх більшовизації, потім керував різними частинами революційної армії, знищував ворогів радянської держави, очолював повстанський рух опору іноземним окупантам…
 

Утім, це так виглядає з радянського боку. З іншого, протилежного – це кадровий офіцер, який зрадив військовій присязі й перейшов на бік самопроголошеної влади, яка ствердилася після військового антидержавного збройного перевороту в Росії; потім на боці іноземного інтервента воював проти легітимної влади в Україні (при чому так вдало, що керована ним 2-а революційна армія з Придністров’ї після наступу австро-німецьких військ навесні 1918 р. опинилася менш, ніж за місяць аж під Таганрогом); потім займався організацією збройного повстання на рідній Чернігівщині – і аж ніяк не проти іноземних окупантів, а проти існуючої тоді Української Держави, яку очолював гетьман П.П. Скоропадський. Австро-німецькі ж війська – якщо вдаватися до юридичної точності – тоді знаходилися на території України цілком законно, згідно з угодою між українською владою і командуванням Четвертного союзу в якості гаранта військової і суспільної стабільності. Немаловажно зазначити, що гетьманську владу, а відтак і присутність іноземних військ в Україні, визнало за умовами червневого перемир’я 1918 р. більшовицьке керівництво Росії, таємно інспіруючи повстання «червоних партизан», очолюваного М.Г. Кропив’янським. На цьому епізоді з життя «червоного партизана №1» слід зупинитися окремо, адже якраз це й є та сама «ніжинська тема», яка уможливила увічнення імені даного діяча в назві однієї з ніжинських вулиць.
 

Нині в Україні йде процес розбудови власної, національно орієнтованої держави. А ще не припиняються військові дії в зоні антитерористичної операції. З чого вони почалися та хто і в який спосіб спонукає до дій там адептів «русского мира» – розповідати, гадаю, потреби немає. Тож ми маємо керуватися, аби визнати право бути увіковіченим у назві вулиці населеного пункту України, не в останню чергу відношенням історичної особи до самої ідеї української державності й практики реалізації цієї ідеї. Своїми діями, воюючи проти всіх політичних режимів на території України, які виступали за її самостійне, незалежне, насамперед від Росії, існування, М.Г. Кропив’янський продемонстрував, що сприймав лише більшовицький (комуністичний) варіант розвитку України як частини переформатованої на радянських засадах колишньої єдиної Російської імперії. Підтримавши самопроголошену в Харкові за політичної та фінансової підтримки й прямого військового втручання радянську владу й воюючи на її боці, М.Г. Кропив’янський може бути цілком визначений за сучасним розумінням як сепаратист. На півдні України він воював також у лавах захисників самопроголошеної Одеської Радянської Республіки (проголошення останньої за активного сприяння російського керівництва, як і Донецько-Криворізької Радянської Республіки на території Української Народної Республіки нічого не нагадує?). І, нарешті, найвідоміша його звитяга – серпневе антигетьманське повстання 1918 р. на Півдні Чернігівщини. Нагадаємо, що гетьманська влада в Україні була офіційно визнана на міжнародному рівні, в т.ч. й радянською Росією.
 

Після «блискучого» відступу з Придністров’я до Таганрогу, М.Г. Кропив’янський транзитом через Ростов-на-Дону – і це не дивує – опинився у Москві. Там у структурі Народного комісаріату з військових справ уже були створені спеціальні органи, що мали сприяти організації антидержавних повстань на колишніх територіях Російської імперії, котрі поки не контролювали більшовики. Результатом зустрічі з керівництвом цих органів – спершу з А.С. Бубновим конфіденційно у готелі «Дрезден», потім – із С.І. Араловим уже цілком офіційно – було доручення М.Г. Кропив’янському готувати повстання проти гетьманату П. Скоропадського в Україні, прикриваючись гаслами повстання проти австро-німецьких окупантів. Отримавши фінансування й збройне забезпечення від кремлівського уряду, М.Г. Кропив’янський почав готувати й наприкінці серпня 1918 р. спробував підняти таке повстання на околицях Ніжина. З цього нічого не вийшло, зі значними втратами довелося тікати у ліси під Ніжином, а потім – до буферної зони між Українською Державною і радянською Росією (чи не нагадує «сіру зону» на сході України зараз?), а звідти – на інші фронти збройної боротьби з українською владою у складі пробільшовицьких військових формувань.
 

У післяреволюційний час були інші, менш знамениті й вагомі епізоди життя М.Г. Кропив’янського. Проте й уже сказаного цілком досить, щоб зробити певні висновки. У цілому до «подвигів» М.Г. Кропив’янського – оцінюючи їх із позиції сьогодення, відкинувши героїчний пафос радянської пропаганди і враховуючи значення його діяльність якраз для сучасної української державності – належить: зрада військовій присязі, порушення офіцерського кодексу честі, поширення збройним шляхом незаконної самопроголошеної влади, участь у незаконних військових формуваннях (тобто найманство), участь у збройній інтервенції на території іншої держави, формування й провадження диверсійно-підривної роботи, підготовка антиурядового збройного повстання й участь у ньому, отримання фінансового та матеріально-технічного забезпечення антиурядової діяльності з боку іноземної держави з метою повалення існуючої легітимної влади.
 Реклама: