15 Березня 2016
3614
Цього худорлявого, високого, дещо згорбленого чоловіка, що завжди охоче вступав у бесіду із будь-ким, малим чи дорослим перехожим, добре знали в Данині й Шатурі упродовж 70-80-х років минулого століття. Відомим на цілу округу він став тому,що завжди говорив віршами.
Втім, у ту пору, яка отримала пізніше назву радянського застою, селяни призупиняли свій крок біля того чоловіка лише з чемності, щоб відповісти на запитання чи трохи вислухати старого. Відтак, насторожено, нерідко й оглядаючись на боки, шукали привід поспішати далі. Зазвичай вступати в тривалішу бесіду так ніхто й не відважувався. Що ж було причиною такої настороженості за зовнішньо показуваної добродушності? Старші люди казали, що до війни і всю війну він просидів у тюрмі. А за віщо? Бо мав, мовляв, довгий та гострий язик, за що й заробив звання «політічєскій».
«Івасенко об’явив себе поетом і різні свої вірші часто читав колгоспникам.
По дорозі з Лосинівки, коли поверталися з лікарні, вихваляв Тухачевського і Якіра та інших ворогів радянської влади. Казав, що ці люди боролися за покращання життя селян і постраждали за правду. Гудив партію і більшовиків. Казав, що партія обманює народ, а добрих людей розстрілює». (Із показань свідка на суді. 1938 рік)
Три короткі зустрічі із дідом Шуршою
У Данині він народився, а все доросле життя прожив у Шатурі. Однак у цих двох споріднених селах його по війні ніколи не називали ні за іменем, ні за прізвищем, а просто – дід Шурша. Один сільський «розгадник» так пояснив це набуте незвичайним односельцем таке своє назвисько: там, де слід було мовчати, він весь час пускав довкола себе далеко чутний шурхіт, ото й «дошуршався» до тюрми.
Із дідом Шуршою доля зводила мене на коротко тричі. Було то в початкову пору моєї студентської юності, коли зрідка приїздив на вихідні у село за продуктовою торбою. І ті три зустрічі пов’язані з очікуванням на село чи із села автобуса. В ту пору, аби потрапити в Данину з ніжинських електричок, знаний на всю округу автобус за маршрутом «Ніжин-Шатура», якого через хронічну перевантаженість та вимушено недобру поведінку його більшості пасажирів «охрестили» в районі «скотовозом», об’їздив дивно-нерівними нарізками різних шляхів мало не всі села району. Тому всі його чотири рейси на день різношерстна публіка з числа лімітників, студентів і базарувальників із десятка довколишніх сіл брали мало не штурмом. Тому й ламався той автобус часто, а його пасажирам нерідко в сніг і дощ доводилося чекати на тому довгому, 40-кілометровому, шляху, випадкових попуток.
Чомусь врізалася в пам'ять перша розмова із дідом-поетом після виходу посеред поля з поломаного автобуса:
- Діду, а куди ви їздили?
- Та в райсоюз по вугілля.
- Але ж казали, що завезли лише курний.
- Коли ти дурний, то тобі й уголь курний, а коли розумний, то й уголь круглий…
Стали чекати на оказію з попутками. Проїхала одна, за нею – друга, третя. Ніхто не спинився. Дід на те ніби до себе, але голосно:
Погано, коли ти в дорозі
А їдуть свині, запряжені в возі,
І не беруть…
Раз зустрів діда під данинським хутором Гакішки. Ніс він на плечах чимось туго набитий мішок. І на запитання, що в тому мішку, почув у відповідь цілу історію, яка на диво живе в пам’яті й досі:
Пішов до Гакішок,
Нарвав кропиви мішок
Вилізаю із рова,
Бачу – їде голова:
«Здоров, дружище!
Висипай мішище!..»
А далі дід Шурша «пішов у наступ». Строчив, немов з кулемета, перелічуючи довгу низку тих, хто сидів і тепер сидить на тілі народу і висмоктує, як п’явка, з нього кров. Йшлося про всіляких партократів і бюрократів, брехунів і хитрунів, злодіїв і дурнів, блюдолизів і шахраїв, хамів і перевертнів… І тому безкінечному переліку вкладених у правильну поетичну форму відповідних парних характеристик людських пороків, не було, здавалося, кінця-краю. Направду, якби встигав полічити, кілька десятків могло назбиратися.
Як же тепер шкодую, що не записав тих дивовижних і неповторних перлів відразу. Адже ті виболені в душі характеристики мали не лише мовностилістичну, а й історичну цінність. Бо нещадно і просто оголювали тодішній народний нерв, бо давали точний діагноз тогочасної доби. Не раз картав себе, що не знайшов часу, аби розпитати тоді старшого земляка про все-все. Тепер таке відчуття, що дід Шурша був готовий до такої розмови; він ніби чекав запрошення до неї. Напевне, знав, що його юний співбесідник-земляк навчався на журналістиці в Києві. Цілком імовірно, що йому тоді вкрай важливим було перед кимось висповідатися, вилити ще з не зовсім зневіреної душі наболіле, відігріти щирим зізнанням обморожене в сибірських ГУЛАГах серце. Хотів, напевне, піти на той світ з усвідомленням того, що хоч один небайдужий слухач вислухав, зрозумів, поцінував його. Сподівався, що хтось докопається до правди його життя. Бо всі в селі доти називали його диваком, а часом і того гірше - не сповна розуму… Каюся й досі, що не проявив інтересу і не знайшов часу до тої можливої сповіді…
У пошуках судової справи
Лиш через багато літ після полишення села вирішив виправити помилку юності. Захотілося, хоч і з запізненням, все ж повернути і самому собі, і землякам правду про односельця незвичайної долі Василя Васильовича Івасенка. Заповзявся будь-що віднайти його судову справу.
Тривалий час ті пошуки були безрезультатними. Принаймні, в колишніх спецфондах Державного архіву Чернігівської області за запитом «Івасенко» завжди отримував традиційне: «Такий не зазначений». Уже згодом з’ясувалося, що ті відмови були неправдивими. Бо від 1972 року судова справа за номером №107018, що доти зберігалася в Києві, була передана таки до Чернігівського архіву. Чому на неодноразові запити щодо її видачі щоразу слідували відмови – залишається загадкою. Скоріш за все, відповідь лежить у площині сумлінності чи несумлінності архівних працівників. А, може, виконували чиїсь вказівки…
Пошуки продовжив у Києві. І тут, нарешті, пощастило. Житейський слід данинсько-шатурського «особливо небезпечного злочинця» несподівано сплив у столиці, за товстими стінами страшної й дотепер сірої споруди на вулиці Володимирській, в донедавна засекречених архівних теках колишнього КГБ. І вже за запитом керівництва архівного управління СБУ захована за сімома замками справа з Чернігова була переслана до Києва для знайомства автором цих рядків.
Так детально оповідаю про це передусім тому, щоб застерегти таких же відчайдухів із числа нинішньої чи майбутньої когорти дослідників-пошуковців за правдою не опускати руки в подібних ситуаціях. Гірко усвідомлювати, але й на третьому десятку років української незалежності маємо поки що таку державу, проводирі якої в центрі й на місцях чинять прямий чи прихований спротив поверненню і ствердженню в душах українців украденої на багато літ правди про наше недавнє минуле.
На титулі цієї справи зазначено таке: «НКВД – СССР. Управление НКВД по Черниговской области. Архив ГПУ-НКВД. Дело №107018 по обвинению Ивасенко Василия Васильевича. Начато 9 ноября 1938 г. – окончено 24 августа 1972 г. На 165 листах».
Арештували 34-річного колгоспника села Шатура Василя Івасенка 28 вересня 1938 року. А вже 8 листопада того ж року службісти Лосинівського райвідділу НКВС рапортували своєму начальнику про успішне виконання поставленого завдання: на стіл поклали товсту папку, в якій ішлося про злочинну діяльність арештованого. Обґрунтування для Чернігівського прокурора щодо Івасенка В. В. як соціально небезпечного злочинця готував сам начальник Лосинівського райвідділу НКВС молодший лейтенант безпеки Пастернак. У цьому поданні зазначено зокрема таке:
«Івасенко Василь Васильович, 1904 р., житель села Шатури, селянин, член колгоспу, із селян-середняків, грамотний, безпартійний, одружений, звинувачується в злочинах, передбачених ст. 54-10, ч. 1 КК УРСР, які проявилися в тому, що він систематично серед населення і військовозобов’язаних запасу Червоної Армії займався антирадянською, погромною, терористичною і поразницькою агітацією. Вихваляв ворогів народу і зрадників батьківщини. Ганьбив радянську владу, партію і уряд. Доводив поразку радянської влади на початку війни. Систематично перебував у тісних стосунках із нині засудженим куркульським антирадянським елементом».
Непросто читати сторінки судових справ, що ліпилися нашвидкуруч всюдисущими енкаведистами за вказівкою тодішніх керманичів партії із другої половини 30-х років минулого століття. То був період, коли за допомогою присланих із Москви комуно-більшовицьких начальників невпокорене доти українське село вдалося таки поставити на коліна. Та наперекір усьому, в знесиленому суцільною колективізацією, знекровленому страшним голодомором селі все ж озивалися голоси правди. У Шатурі чи не одиноким таким голосом правди на той час був Василь Івасенко.
«А на хаті – один куль: називається куркуль»
До 1925 року Василь Івасенко мешкав у своїй рідній Данині. За довідкою, наданою до суду тодішнім головою сільради Цинковським, його батьки до революції вважалися середняками: мали до п’яти гектарів землі, корову, коняку, хату, сарай, клуню. У роки колективізації це господарство репресоване за невиконання державних зобов’язань, батько із села був висланий. А мати так і не пішла до колгоспу – стала одноосібницею.
На куркульському минулому нового мешканця Шатури з 1925 року Івасенка «педалював» у характеристиці й голова Шатурської сільради В. Чайковський: «В. Івасенко 1925 р. пристав у прийми в Шатуру до куркуля, що мав 15 га землі, волів 4, корови 2 та 15 овець. Господарство тестя розкуркулили за невиконання зобов’язань 1931 року. Дядька Івасенка, що проживав у Шатурі, також розкуркулили і вислали. Сам Василь займався антирадянськими виступами».
Цілком очевидно, що маючи такі анкетні дані, а ще відкрите серце і вразливу душу, він не міг не потрапити під приціл таємних агентів, якими та ту пору було нашпиговане кожне село, кожен трудовий колектив. Як з’ясувалося, досьє на неблагонадійного в Шатурі селянина-поета давно вже велося. Про це засвідчують і записи в анкеті засудженого, зокрема в 16-му пункті, що мав назву «Яким репресіям піддавався при Радвладі: судимість, арешти та ін.)».
Тут фіксувалися аж три порушення:
- 1930 р. затриманий уповноваженим ГПУ за антирадянську діяльність і зрив колективізації;
- 1931 р. був покараний міліцією за зберігання патронів;
- 1937 р. був у списках на адміністративну висилку як виходець із куркулів.
Вже тоді він говорив віршами і його куплети односельці розносили усно від хати до хати. Ось один з них, як реакція на несправедливе розкуркулення і висилку із села за нізащо багатьох чесних господарів:
Стоїть хата
А на хаті – лата,
А на латі – куль:
Називається куркуль.
Сьогодні важко сказати, чи знав Василь Васильович про таємне стеження за ним? Чи розумів, на яку небезпеку наражався щоразу, коли починав довірливо читати односельцям свої нові вірші? Є підстави твердити, що ні. Адже ще від народження мав наївно-довірливий і романтичний характер. І незважаючи на вже прожиті три десятки літ, все ще залишався таким. Десь читав, що поети всі дивакуваті, тому й не ображався на односельців. Бо хіба такі люди кому робили шкоду? Односельці у гурті слухали вірші свого нетипового земляка та лиш усміхалися, інші часом кивали головами на знак згоди від прослуханого -- та так, щоб ніхто не бачив. Дехто ж мовчазно мотав на вуса, аби в слушний момент їх «розкрутити».
Самі ті поетичні одкровення наївного сільського поета, з якими він не боявся ділитися з односельцями під час коротких хвилин перепочинку на колгоспному полі, енкаведисти згодом запишуть зі слів свідків. Втім, уже в переказаному, доданому і зміненому кожним інформатором вигляді - у залежності від сприйняття та розуміння таким. До речі, про свідків. Лиш Вовк та Динник прагнули гіперболізувати «злочини» свого односельця. Всі інші підтверджували записані слідчими «факти» з віршів у прозі невпевнено, посилалися не на свою присутність під час тих розмов, а на чийсь переказ.
Так що ж злочинного з тих розмов встигли назбирати слідчі зі слів різних свідків? Подаємо зміст окремих поетичних віршів і примовок Василя Івасенка, інтерпретованих вже у довільних переказах свідками:
- Івасенко об’явив себе поетом і різні свої вірші часто читав колгоспникам.
- «Івасенко по дорозі з Лосинівки, коли поверталися з лікарні, вихваляв Тухачевського і Якіра та інших ворогів радянської влади. Казав, що ці люди боролися за покращання життя народу і постраждали за правду. Гудив партію і більшовиків. Казав, що партія обманює селян, а добрих людей розстрілює».
- «На початку колективізації Івасенко відкрито казав, що радянська влада поставила своїм завданням грабувати селян і забирати в них все. Для цього і створили колгоспи, як рабство для селян. Казав, що крах радянської влади прийде обов’язково».
- «4 серпня під час косовиці колгоспного вівсу Івасенко казав, що як Японія нападе на нас, то спершу я знищу радянський актив, а потім піду в ліс. Воювати нам ні за кого і на за що. А актив шатурський, як гадів-паразитів, варто перебити».
- «Казав, що політика нашої партії і уряду неправильна, лінія взята неправильна. Багатьох даремно розстріляли».
Два суди та після них
Правосуддя над селянським поетом із Шатури Василем Івасенком вершив Чернігівський обласний суд. Його виїзне засідання в Ніжині призначене було на 25 грудня 1938 року. 19 грудня на ім’я голови Шатурської сільради було надіслано з облсуду пакета з повістками для шести свідків: Динника Григорія Павловича. Вовка Павла Євменовича, Денисенка Івана Лікандровича, Федоряку Радивона Васильовича і Тимошика Лазура Омеляновича. Голову сільради спеціальною депешею зобов’язували вручити повістки під розписку цим свідкам, забезпечити їх доставку до суду та надіслати розписки в Ніжин.
Описувати порядок проведення «найсправедливішого в світі радянського суду» в період епохи беззаконня, якою характеризуються 30-ті роки, немає сенсу. Це була формальна процедура з наперед визначеним результатом. Залякані свідки, які зазвичай були малограмотні, а то й зовсім неписьменні, повторювали те, що було записано нібито з їх слів слідчими. Самі ж обвинувачення в злочинах, витяги з яких подані вище, і близько не тягнули ні на жодну злочинну статтю тодішнього радянського кримінального кодексу.
Справді, про те, що йшлося у віршах Івасенка, говорили тоді чи не в кожній селянській хаті. Але не голосно, не для чужого вуха. Тут же владі важливо було створити попереджувальний прецедент. Адже неприйнятну для правлячої верхівки правду говорив не просто селян, а поет, слова якого легко запам’ятовувалися, поширювалися далі. А це вже розцінювалося як пропаганда, наклеп, як заклик до повалення існуючого ладу. І це вже було небезпечним.
За неможливістю добитися від свідків більш яскравіших і переконливіших епізодів «злочинної» діяльності їхнього земляка, слідчі прагнули «повісити» на обвинуваченого якісь супутні «доважки». Скажімо, епізод 1934 року про підпалювання майна колгоспних активістів Никифора Мозгового та Тимофія Динника. Того року ці двоє колгоспників першими в селі успішно виконали плани із хлібоздачі, але одної ночі майже одночасно в одного загорілася клуня з хлібом, а в іншого - хата. На кого вказали пальцем? Звичайно ж, на Івасенка. Хоча прямого доказу його вини так ніхто й не навів. Навіть той факт, що Василь Івасенко одружувався тричі, теж «спрацював» чомусь на обтяження його провини. Не кажучи вже про контакти його з колишніми куркулями та індивідуальними землевласниками: чи не кожна така зустріч була кимось зафіксована, по-своєму інтерпретована й тепер оформлена на паперах, підшитих до справи.
Вирок, зшитий білими нитками, був оголошений 30 грудня 1938 року: «Визнати Івасенка В. В. винним за ст. 54-10, ч. 1 КК та засудити до позбавлення волі в далеких місцях ув’язнення на 5 років з обмеженням права з відбуттям міри покарання».
Цікаво, що рівно за вісім місяців до цього (у квітні 1938) там же, в Ніжині, зловісна «тройка» без проведення суду, виконала вирок про розстріл восьми данинців - священика Івана Зоценка та семи селян - за участь у так званій антирадянській українській повстанській контрреволюційній організації. Залишається загадкою, чому виходець із Данини шатурський поет Василь Івасенко не був арештований на півроку раніше, разом із групою данинських «повстанців»? Адже всі восьмеро розстріляних – активні учасники автокефального руху в селі, вони ініціювали й підтримали створення в селі УАПЦ. Громада в Шатурі на той час також була автокефальною. Й Василь Івасенко, як колишній куркуль, не міг не підтримувати її. Це був один з парадоксів долі Василя Івасенка, яка не раз проводила його на лезі ножа, але й щадила.
Поведінкою Василя Васильовича і під час допитів, і на судовому засіданні не можна не захоплюватися. Судячи з матеріалів справи, він весь час вів себе достойно, жодного разу не визнав своєї провини, гнів і обурення від несправедливості тамував у собі, скільки міг. І вже другого дня після оголошення вироку поспішив подати апеляцію до Верховного суду України на своє несправедливе засудження. Головним аргументом його прохання щодо перегляду справи був стан здоров’я.
Рішення несправедливого суду переживати кожній людині непросто. А людині з довірливим характером, вразливим серцем і добропорядною душею й поготів. До поширених тоді під час допитів у судах слідчими таких прийомів «єжовщини» як залякування, шантаж здоров’ям членів родин, обіцянкам скоротити термін перебування в ув’язненні за умов «чистосердного розкаяння за вчинені злочинів» додавалися побиття і фізичні катування. Не вдалося уникнути цього й Івасенку. За таких умов навіть людина із залізними нервами не витримувала. Що вже було говорити про такого рафіновано інтелігентного селянського поета. Здоров’я його різко похитнулося. Особливого занепокоєння викликав психічний стан.
Таким чином, уже після оголошення вироку на здоров’я засудженого звернули увагу й тюремне начальство. Була призначена медична експертиза, чого не було зроблено під час досудового розгляду справи. Ось витяг із медичного висновку від 27 червня 1939 р., який підписав начальник санітарної частини Ніжинської в’язниці: «Психічний статус Івасенка В. В.: збуджений, багато говорить, жестикулює, часом переходить у плач. Думки не сплутані, але часто змінюються. Одна думка не закінчена як виникає інша. Апетит і сон поганий. Висновок: явище маніакально-депресивного психозу».
Саме цей запізнілий медичний документ став причиною перегляду судової справи. Повторний суд над Івасенком відбувся в тому ж таки Ніжині 25 липня 1939 року. Уже в ході слухання справи тюремний лікар підтвердив попередній медичний висновок і додав, що вважає хворобу прогресуючою; діагноз – шизофренія».
Цього разу вирок суду був дещо м’якшим: Івасенка відправляли «в далекі місця Радянського Союзу» на три роки (замість п’яти, що присудив перший суд – М. Т. ). До цього терміну зараховувався час, проведений в арешті від початку попереднього увезення з 22 вересня 1938 року. І на це рішення суду поет надіслав чергову апеляцію. Однак цього разу суд залишив її без розгляду.
Хворий і зневірений у житті Василь Івасенко відбував термін покарання в одному із далекосхідних таборів сталінського ГУЛАГу серед політичних засуджених. Час заточення спливав якраз на початок осені 1941 року. Але відпускати його на окуповану Україну ніхто не збирався. З урахуванням терміну примусового поселення на Далекому Сході його ув’язнення тривало до кінця червня 1947 року.
Неймовірно, як його розхитаний хворобами організм міг те все витримати. Адже увесь той термін йому доводилося не відлежуватися на нарах, а немилосердно, по кільканадцять годин на добу працювати в холоді, голоді, зазнаючи принижень і ризикуючи кожної миті впасти мертвим у вічно холодну сибірську землю. Судячи із записів у трудовій книзі, радянська влада сповна висмоктала чи не на найважчих роботах сили політичного бранця із далекої української Шатури: «до 25.07. 1942 – забійник копальні ім. Водопянова; 24.10. 1946 – копальня Бурхала, дільниця №1, лоточник; 6.10. 1947 – переведений сторожем; 28. 06. 1947 – звільнений із системи Дальнбуду – з виїздом в СРСР».
До рідної Шатури Василь Івасенко повернуся 1948 року. Та не покаявся, і не відмовився від свого. Працюючи в колгоспі ім. Чкалова на різних роботах, продовжував спілкуватися з односельцями віршами. А ще – добиватися правди. Він знову, наперекір кпинам злостивців і насмішкам «доброзичливців», писав у різні інстанції, доводячи, що засуджений був несправедливо. Важко сказати, чи хтось на місці Івасенка здатен був на таке. Але він ішов до кінця. І… довів свою правоту. Результатом майже 35-річної виснажливої для власного здоров’я боротьби за правду свого життя можуть стати ось ці рядки з постанови пленуму Верховного суду УРСР від 24 серпня 1972 р.:
«Протест Першого заступника Прокурора Української РСР у справі Івасенка В. В.
Звинувачення Івасенка в антирадянській агітації ґрунтується на неконкретних показання свідків. У судових засіданнях 30 жовтня 1939 року та 25 червня 1939 року, а також будучи передопитаним у 1972 році, Івасенко своєї провини не визнав і пояснив, що антирадянської роботи він не проводив, а зі свідками Денисенком і Вовком він скандалив, тому вони його оббрехали. Передопрошений свідок Свириденко П. Т, своїх показань за 1937 рік не підтвердив і заявив, що у справі Івасенка він не допитувався; хто від його імені підписав протокол, він не знає, до роботи Івасенко відносився добре, проти здачі хліба державі і реалізації держпозики не виступав, волоцюзтвом і підпалами не займався, антирадянських висловлювань від нього не чув.
На основі викладеного прошу:
Вирок Чернігівського обласного суду від 25 липня 1939 р. і висновок судової колегії з кримінальних справ Верх Суду УРСР від 4 листопада 1939 р щодо Івасенка В. В. скасувати і справу про нього припинити за відсутністю складу злочину». (Арк. 1159).
31 серпня 1972 р. Івасенко отримує на руки довідку за підписом заступника голови судової колегії з кримінальних справ Верховного суду УРСР Т. Євсєєнка про те, що він реабілітований. У це й сьогодні важко повірити, якщо мати на оці, у який період існування комуно-більшовицької імперії було прийнято те рішення. Адже то була чи не найгнітючіша пора з дотримання прав і свобод для інакодумців усього СРСР і українців зокрема. Безпросвітній морок так званої маланчуківщини, що почався з арештів української інтелігенції в кінотеатрі «Україна» під час демонстрації фільму «Тіні забутих предків», надовго накривав Україну.
Два заповіти сільського поета
Після отримання довідки про свою реабілітацію, що в часі збіглося майже з 34-ю річницею арешту, на роботу в ненависний йому шатурський колгосп ім. Чкалова Василь Васильович Івасенко вже не пішов. Разом із дочкою Марією він порався на присадибі. Благо, що город не відібрали, бо дружина Анна з донькою упродовж усіх його тюремних років вважалися колгоспницями.
У ті роки добре йшов на закупах сільської кооперації часник та цибуля. Цими культурами й засаджували мало не всю присадибну ділянку Івасенки. Так тривало роками. В селі знизували плечима: і навіщо тому Шурші так багато часнику? Дід тільки посміхався й продовжував спілкуватися з односельцями віршами. Ось один із останніх, який тепер часто цитують у наших двох селах, - про дівчачу моду. А модою тоді було носити на жіночих головах великі зачіски, які називали «бабінами», або другими головами. Щоб та друга голова була круглішою та пишнішою, дехто підкладав під коси порожні консервні банки, та закручував їх довкола довгими косами. Оте все дуже не подобалося діду Шурші:
«Ідуть дівчата, як курчата,
А в них – по дві голови.
Я їм кажу: Дівчата,
В мене одна голова –
Та смерті нема.
А у вас – дві. Понаносите
Та смерті понапросите…»
Василь Івасенко смерті у Бога не просив. У церкву не ходив, але був віруючий. І дуже хотів, щоб знаний у Шатурі Свято-Михайлівський храм знову став, як і 20-ті роки, автокефальним. По смерті, що застала його прямо на городі, шатурянам стали відомими від доньки Марії дві просьби-заповіти.
За першим заповітом донька віднесла настоятелю шатурського Свято-Михайлівського храму 8 тисяч рублів, чесно зароблених на цибулі та часнику. На той час за таку суму можна було купити найкрутіший радянський легковик – «Волгу». За ті «часникові» кошти шатуряни замовили в столичних майстрів новий іконостас – дивно-розкішний, неймовірної краси. Такого, кажуть тепер шатуряни, ніде в районі не знайдеш. А другий заповіт стосувався місця поховання. «Поховати мене, -- наказував доньці, -- там, де багато людей ходить і так, щоб усі витирали об мене ноги».
Виконали й цю просьбу діда Шурші. Його могила – якраз біля хвіртки, на стежці, що веде з вулиці через церковну браму до храму…
… Ранньої осені 2015-го я приїхав у Шатуру спеціально, щоб побувати в хаті Василя Васильовича. Коли довідався, що вона ще не розвалена, був обнадіяний думкою, що, може, там щось вдасться віднайти. В скрині, чемоданах, на горищі. Зі слів самого Василя Васильовича, сказаних ним ще в ті три короткі зустрічі на початку 70-х років, пам’ятав, що всі свої вірші перед арештом він спалив, але вже на висилці, на тих золотих сибірських копальнях, писав прозову книжку, яку назвав «Кров’ю серця».
Надіявся, що хоч на якісь сліди того рукопису вдасться натрапити. Та нас із Григорієм Івановичем Івасенком, небожем діда Шурши, що мешкає на іншій вулиці Шатури, чекали голі, обдерті стіни колишньої останньої житейської пристані сільського поета незвичної долі. Лиш у світлиці, із стіни, що поміж двох вікон, які виходили на старий шлях на Данину, на нас дивився з портрета сам господар. Худорлявий, із сивими скронями. Очі ледь примружені. А погляд добрий, усміхнений… Я попросив у супровідника взяти той портрет собі на пам'ять. Той не мав заперечення…
