17 Березня 2016
3485
Роки 1957-1964 можна вважати другим періодом, після 30-х років, посиленого наступу влади на церкву. Насильно ліквідовується значна кількість церковно-релігійних установ – парафій, монастирів, семінарій. З особливою затятістю і цинізмом влада наступала на віру сільського населення.
Роки 1957-1964 можна вважати другим періодом, після 30-х років, посиленого наступу влади на церкву. Насильно ліквідовується значна кількість церковно-релігійних установ – парафій, монастирів, семінарій. З особливою затятістю і цинізмом влада наступала на віру сільського населення. Цинізм такого наступу полягав у тому, що в партійно-радянській пресі інформація про закриття сільських храмів та перетворення їх або в зерносклади, або в осередки культурного проведення вільного часу молоддю (будинки культури) подавалися так, нібито це здійснювалося на прохання самих мешканців сіл. Упродовж 30—60-х років більшовицька партія набула в цьому неабиякого досвіду. Кругом, у найголовніших осередках місцевих громад (сільських радах, колгоспах, школах) були розставлені надійні кадри.
Це зазвичай приручені різними матеріальними й моральними заохоченнями партійні та комсомольські активісти, які за кличем рідної партії готові були не на словах, а на ділі виконати будь-які її нові розпорядження. Адже всі тоді були перейняті ідеєю будівництва щасливого комуністичного майбуття. Могутня партійна пропаганда через розвинену мережу преси і радіо здебільшого результативно доносила цю ідею до свідомості мільйонів трудящих мас.
Приміщення церкви знаходиться в центрі села, в 10 метрах від середньої школи, в 7-ми - від сільського клубу, в 20 метрах від стаціонарної медамбулаторії. Це негативно впливає на виховання дітей, проведення медичної роботи серед хворих. Під час відправлення релігійних обрядів учнів відвертає церковний спів та дзвони, внаслідок цього низька дисципліна під час уроків та успішність учнів. Служителі церкви вселяють дітям недовір’я до піонерських галстуків, запрошують їх під час канікул прийняти релігійні обряди.
(З рішення Лосинівської районної Ради Чернігівської області від 20 квітня 1961 року про закриття церкви в селі Данина).
У Данині, як і в багатьох селах краю, драматичні події довкола закриття найголовнішого спадку пращурів – зведеної 1883 року п’ятикупольної красуні церкви розгорталися за єдиним сценарієм, написаним у високих партійних кабінетах. Сценарій цей передбачав кілька простих кроків: сход села з підготовленими наперед виступами кількох активістів, які б на основі крилатої на той час ленінської фрази про «релігію, як опіум народу» піддали гострій критиці місцевих релігійників; рішення сільради; подання підготовленого документа на район. Там із цим не зволікали, бо мали спущений згори план, який будь-що слід було виконати, але із збереженням усіх видимих формальностей.
Порушити цей сценарій могли хіба що кілька сміливих, відважних, патріотичних і авторитетних у громаді особистостей, здатних розворушити серця зневірених односельців, згуртувати їх напередодні чергового наступу влади на святая-святих – віру пращурів і уречевлену ними на свої щедрі пожертви в центрі села святиню - диво-храм. Як показав передвоєнний досвід, ця віра й пов’язані з нею народні традиції на початку не піддавалися навіть здійснюваній партією масованій спробі витравити її зі свідомості кожного. Не піддавалася, бо генетично переходила з покоління в покоління: від дідів - батькам, а від батьків - дітям.
На жаль, таких сміливців у Данині вже не знайшлося.
Від таких село було зачищене ще в 20-30-х роках.
Збори колгоспників – проти храмових свят
Сходи селян у селах щодо закриття комуно-більшовицькою владою церков готувалися не на порожньому місці. Цьому передували кілька пропагандистських кампаній, які почалися від середини 50-х років. Серед найбільш поширених – публічна компрометація релігійних свят, заборона брати участь у них учителям, школярам, сільським активістам. Для цього напередодні знакових дат православного календаря, таких як Свят-Вечора, Старого Нового Року, Великодня, Проводів, Трійці, Покорови та інших, влаштовувалися чергування активістів, які фіксували чин їх відзначення в кожному населеному пункті, виявляли коло учасників. Далі з ними проводилася відповідна робота.
Втім, це діяло здебільшого на тих, хто був, як казали в селі, «при членських білетах». Владі ж потрібно було більше впливати на маси. Тому спробували це зробити через загальні збори колгоспників. Про одні з таких зборів маємо вельми красномовну інформацію.
17 червня 1959 року, згідно зі вказівкою Лосинівського райкому партії, в селі Даніно (так тоді офіційно наливалася старовинна Данина) відбулися загальні збори колгоспників колгоспу «Дружба». Це була нова назва сільгоспартілі, куди щойно об’єднали три ще довоєнні колгоспи – ім. Шевченка, ім. Петровського та ім. Ворошилова. Збори ці задумані були від початку як показові. Отож, із відповідною постановою, яка мала бути опублікована в районній газеті.
Для показових зборів Данину обрали не випадково. Село віддавна славилося в окрузі не лише найбільшою і найкращою церквою, а й тим, що упродовж десятиліть у дорадянську добу було центром одного з духовних округів Ніжинського повіту, а отже, осередком високодуховним і особливо побожним. Цьому задавненому «пережитку» якраз і напосілося районне парткерівництво скрутити голову.
Про заздалегідь спланований захід й читаємо в матеріалі, вміщеному на першій шпальті лосинівської «Жовтневої Зорі» від 19 червня під набраним крупними літерами заголовком: «В селі Даніно храму не буде!: Постанова загальних зборів колгоспників сільгоспартілі «Дружба с. Даніно від 17 червня 1959 року». Кілька цікавих місць із цього документа варто процитувати, а деякі й коротко прокоментувати.
«На протязі року в с. Даніно святкувалося кілька храмів, вигаданих попами та їх посіпаками.
Ми, колгоспники, глибоко усвідомлюємо, що ці релігійні свята-гульбища приносять велику шкоду. Вони заважають проведенню господарських робіт у гарячу пору, призводять до каліцтва людей у п’яних диких бійках, приносять багатьом громадянам розлад у сімейному житті. Ми не пам’ятаємо жодного храмового дня в селі, щоб він пройшов без горя і плачу. Храми потрібні лише церковникам, духовенству, щоб поширювати релігійні забобони, щоб наживатись за рахунок віруючих. Релігійні свята – не наші свята. Ми не віримо в них».
Уже з перших рядків цього тексту можна легко встановити, що такими словами селяни в селі не говорили. Тут відчувається рука якогось досвідченого райкомівського писаки, який звично жонглює ідеологічними штампами. Часом переходить на лайку, як, скажімо ось у цьому пасажі: «попи та їх посіпаки». Під посіпаками, очевидно, слід бачити членів церковних рад, паламарів і дяків, яких віддавна громада обирала з числа найдостойніших, найграмотніших. Зрозуміло, що ця частина тексту явно списана з тодішніх передовиць місцевих газет, які в ту пору нерідко «грішили» подібною ідеологічною половою. Ще більш промовистою є друга, постановочна, частина цього матеріалу, в якій ідеться про рішення данинських колгоспників:
«Ми, колгоспники с. Даніно, на своїх зборах одностайно ухвалили не святкувати храмів. Ось чому 22 червня храму, що носить назву «троїцького», у нас не буде. В цей день ми будемо всі дружно працювати на колгоспному полі. Ми просимо всіх людей навколишніх сіл і не подумати приходити до нас 22 червня на храм, бо ми не будемо його святкувати. Збори колгоспників просять райредакцію опублікувати цю постанову в газеті, щоб ніхто із жителів інших сіл не збирався сюди, щоб всі знали: в с. Даніно храму не буде. Загальні збори колгоспників закликають усіх хліборобів нашого району і в себе ніколи не святкувати храмів».
Текст цей справді недолугий, фальшивий і, більше того, огидний. Він ображав релігійні почуття віруючих, сіяв у сільських громадах чвари, недовіру, розчарування й злостивість до влади. Безумовно, що автор цього опусу, та й редакція районної газети, того не бажаючи, виставили на посміховисько усього району «раптом прозрілих» данинців, які самочинно вирішили «відмінити» релігійні свята, ще й закликали до цього всіх у районі.
І насамкінець, «достойною» підверсткою до такого матеріалу є набране іншим шрифтом слово від редакції: «Релігія – дурман народу. Трудящим країни Рад, які під керівництвом Комуністичної партії борються за прекрасне життя на землі, не потрібна омана релігії, її пусті, шкідливі казки». Отож, нова кампанія дискредитації церкви була розпочата. Тепер дійшла черга до закриття храмів.
Сход села дає мовчазну згоду
Сход мешканців Данини «по церкві» був оголошений на 5 січня 1961 року.
Призначення цього важливого заходу, яке зачіпало інтереси старого й малого, саме на цю дату видається нині таки блюзнірським. Адже за добу випадав Свят-Вечір – від прадавніх пір найбільш пошановане в українців свято народження спасителя людства Ісуса Христа, день боротьби світла з мороком, правди з кривдою. Не інакше, як це було зроблене спеціально. Адже йшлося не про сівбу чи збір урожаю, з чим не можна було гаятися. Тут владі важливо було чим скоріше розрізати пуповину, що тримала народ із однією зі світлих сторінок свого минулого. Отож, на погляд владних прислужників, момент був підходящим.
За спогадами старожилів села, сход той був коротким і мовчазним. З-поміж «народу» таки не знайшлося Іуди, який би від імені громади відважився при всіх сказати, що церква комусь у селі раптом стала заважати. Його роль виконав тодішній голова сільради та представник районної влади. Саме ці двоє й виступили з аргументами, які пізніше візьмуть за основу автори постанови Лосинівського райвиконкому про закриття церкви в Данині:
- до війни і у війну церква в селі не існувала, але люди вижили й без неї;
- церковні служби, через близькість церкви до школи та медамбулаторії, негативно впливають на виховання школярів та проведення медичної роботи роботи серед хворих;
- служителі церкви проводять відкриту пропаганду релігії серед дітей, вселяють дітям недовіру до піонерських галстуків, запрошують школярів під час канікул прийняти релігійні обряди;
- церква стимулює жебрацтво, посилаючи пристарілих жінок збирати «дань» для своїх потреб;
- зібрані пожертви використовуються не на церкву, а на влаштування випивок, про що неодноразово критикувала попів обласна та районна преса;
- церва в селі стала найстрашнішим розсадником бандитизму (тут згадали про її «вихованця» дяка Максименка, якого в 1953 році нібито за грабіж, убивство та інші протизаконні дії засудило до в’язниці на 25 років);
- через не підтримку церкви населення села її притч знаходиться на межі розпаду;
- приміщення церкви слід переобладнати під сільський клуб; старий, дореволюційний, ось-ось розвалиться і молоді ніде буде влаштовувати дозвілля.
Людині, яка не виростала в селі, така добірка фактажу може здатися переконливою. Однак ніхто з данинців, які мовчазно стояли в сильний мороз того січневого дня 1961 року на колишньому церковному майдані, в ті аргументи не повірив. Бо всі вони, від першого й до останнього пункту, були фальшивими.
Спростувати їх просто, оперуючи архівними даними. Скажімо, неправдою є те, що церква до й під час війни не існувала. Від 1922 року тут, як відомо, активно діяла громада Української Автокефальної Православної Церкви. Служби Божі правилися в ній по 1930 рік. У роки війни, в час німецької окупації, храм також був діючим і також українським. Неправдивою також була теза про заважання церковних дзвонів навчанню школярів. Зазвичай служби Божі відбувалися в храмі в недільні дні, коли школа мала вихідний.
Тезу про те, що прихід - на грані розпаду, спростовує довідка служби Уповноваженого Ради Міністрів у справах російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР по Чернігівській області за 1961 рік про стан релігійної активності в Данині. Ось витяг із неї: «Релігійна община активна й відносно міцна. Річний дохід її за 1961 рік, за даними єпархії, склав 2000 руб. Відвідуваність церковних служб у звичайні недільні дні - 20-30 чол., у великі святкові – до 100 чол.».
Судової справи на дяка-злочинця Максименна в архіві не виявлено. Якщо й був такий суд, то, зважаючи на рік події – 1953, немає певності, що справа не була сфальшованою. Всі інші аргументи на користь закриття церкви не витримують критики. Однак насправді ніхто з учасників сходу тих аргументів не спростовував чи, тим більше, не критикував. Усі мовчки послухали і мовчки розійшлися по домівках.
Протверезіння прийшло пізніше. Селяни поступово стали розуміти, що їх у чергове ошукано, обдурено, зневажено. Треба було щось робити. За кілька днів із десяток найактивніших прихожан церкви, розділившись по двоє-троє, стали ходити від хати до хати різними вулицями села із одним запитанням господарям: чи згодні данинці «скинутися» на клуб із своїх кровно зароблених? Пропонувалося по 10 рублів від сім’ї.
Усім припала до душі та ініціатива про «десятку» з кожного. Відтоді й розмови біля традиційних місць збору селян на кутах вулиць пожвавішали й повеселішали. Не знайшлося в селі ані одного, який би був проти. Якщо врахувати, що на той час у селі було до 700 дворів, то на нові, щойно після грошової реформи 1961 року, гроші назбирувалася неабияка сума - 7000 рублів. За них можна було не те що клуб, - палац побудувати. Отож, виходило, що сама громада й церкву хотіла зберегти і клуб звести своїм коштом.
Втім, тією цінною громадською ініціативою влада грубо зневажила. На засіданні сільвиконкому 31 березня 1961 року щодо долі церковного приміщення площею майже 250 квадратних метрів, яке релігійна громада займала від 1883 року, всупереч здоровому глузду, одноголосно була прийнята резолюція: із церкви зробити клуб, оскільки діючий, старий дореволюційний, знаходиться в аварійному стані. Відповідне рішення сільради було скоро передане до районного керівництва. Далі клубочок проблемного питання розкочувався легко. Лосинівський райвиконком 20 квітня того ж року приймає рішення за №308 «Про підняття клопотання перед облвиконкомом про зняття з реєстрації церкви в с. Даніно».
Рішення складалося з двох пунктів:
1). Просити виконком Чернігівської обласної ради зняти з реєстрації общину Данинської церкви. Все майно передати Шатурській церкві, яка знаходиться за два кілометри від с. Даніно.
2). Приміщення церкви використати під Будинок культури с. Даніно, оскільки старий клуб знаходиться в аварійному стані.
Рішення це підписали голова виконкому Лосинівської райради Ілляшенко, секретар Клівець. Виконком Чернігівської обласної ради депутатів трудящих своїм рішенням від 30 червня 1961, № 560, підтримав клопотання і просив Раду у справах російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР погодитися з таким рішенням. І тут несподівано сталося те, що в народі називають «шапки полетіли».
Як за церкву начальника району з посади звільнили
Факт цей майже сенсаційний і на той час рідкісний: Чернігівський обком партії на своєму засіданні у серпні 1961 року звільняє з роботи голову Лосинівської районної ради депутатів трудящих Ілляшенка Василя Григоровича. Як записано в постанові, «за порушення радянського законодавства».
Яке ж законодавство порушив цей номенклатурний радянський начальник? Виявляється, чоловік постраждав через… закриття данинської церкви. Невже рвався захистити її? Коли б то… Навпаки: перестарався через аж надто заповзятливе бажання її чим скоріше закрити. Тут слід наголосити, що в повоєнні роки партійно-радянська бюрократична система прагнула працювати як злагоджений механізм – нічого в ньому не мало виконуватися самочинно, з власної ініціативи. У коротшому чи довшому ланцюгу усіляких пропозицій, погоджень, рішень і постанов з того чи того питання мав бути свій порядок. Та ось тут він був порушений.
Керівництво Лосинівського району знало про прийняття обласною владою позитивного рішення на пропозицію з Лосинівки закрити церкву в Данині. Однак воно зігнорувало пунктом, у якому йшлося про погодження цього питання з обласним представництвом Ради у справах російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР. Йшлося про річ формальну: з тієї Ради десь за місяць все одно прийшла б позитивна відповідь на те звернення. Однак саме такою формальністю керівник Лосинівського району зігнорував. Він вирішив піти попереду оглоблів кінського воза: не маючи на руках офіційної відповіді з Чернігова, дає вказівку голові Данинської сільради церкву починати руйнувати з подальшим переобладнанням її під клуб.
У висновку Уповноваженої Ради у справа релігій товаришки Коробко так і зазначається: «Не дочекавшись санкції Ради, районне керівництво звільнило 25 липня церковне приміщення від культового майна (антиминс виніс із церкви священик Калюжний) й відразу ж приступило до переобладнання під будинок культури, чим порушило радянське законодавство».
На жаль, цей висновок готувався після того, як у Данині ударними темпами вже звалили всі п’ять куполів і дзвіницю Свято-Троїцького храму. Тому давати «задній хід» було вже пізно. Ось як влада вийшла із нею ж створеної конфузної ситуації: «У зв’язку з тим, що винні незаконного закриття церкви в Даніно покарані й беручи до уваги, що в колишньому церковному приміщенні с. Даніно з 1 листопада 1961 р. вже існує будинок культури, вважаю за необхідне погодитися з рішенням Лосинівського райвиконкому про закриття церкви в с. Даніно, а релігійній общині надати право оренди іншого приміщення в приватному секторі» (Там само).
Ми оглянули офіційну версію подій у селі, зафіксованих у архівних документах. А як реагували на них віруючі, колгоспники, інтелігенція, керівники села? Про це вестимемо мову, посилаючись на спогади самих селян.
Село напередодні «церковного майдану»
Настоятелем Данинського Свято-Троїцького храму на той час був отець Григорій Калюжний - свій, данинський. До висвячення в сан священика працював по селах теслярем, мав восьмеро дітей. Коли в храмі з’явилася вакансія дяка, його послали за рекомендацією ніжинського благочинного на короткі богословські курси в Прилуки. На початку липня отця Григорія викликали до райвиконкому. Там показали рішення сільського сходу та сільради й запропонували в день закриття церкви добровільно винести звідти антиминс. Йшлося про найголовнішу святиню кожного храму, яка видається з благословення єпархіального єпископа із зашитими до неї часточками мощів котрогось із святих. Навіть безбожна влада тоді рахувалася із такою деталлю, розуміючи, що до моменту знаходження цього своєрідного «паспорта» храму нічого з ним не можна робити.
Селом ось уже стільки років уперто та із жалем ходять перекази про те, як вели себе на «килимі» у районного начальства два священики сусідніх храмів – Штурського Свято-Михайлівського отець Степан Сірик (також данинець) і Данинського Свято-Троїцького Григорій Калюжний. Перекази ті, запевняють мої співрозмовники, достовірні, бо бачили і чули, мовляв, свої. Одні, правда, кажуть, що то було в райкомі партії, де працювала одна данинка техробітницею. Інші, – що в міліції, яка розміщувалася поряд із судом, де слухалася якась данинська справа і з села там було немало людей. Це, зокрема, стверджує Галина Лисенко. Данинський батюшка, переказують, сприйняв ту інформацію мовчки і дав згоду антиминс винести. А от із шатурським розмова була довгою й на високих тонах. Його залякували і Сибіром, і позбавленням сану, і труднощами з освітою дітей. А він все стояв на своєму: «Ні! Не ви мене настановляли служити Богові! І Сибіру Вашого не боюся! Ви можете зробити зі мною, що захочете. Але проти Бога Я не піду! Це – великий гріх! Такого я ні за що не вчиню!»
Як би там не було, але реальність виявилася промовистою: в Шатурі храм вистояв, бо до святого місця за Царськими Воротами, де зберігався Антиминс, ніхто без батюшки не відважився підійти. Ікони, щоправда, тоді вивезли. Церкву в зерносклад перетворили. Але ніхто не знімав хрестів, не нівечив куполів. Стояв собі храм одиноко десятиліттями, чекав свого слушного часу. На висоті тоді виявився не лише шатурський батюшка, а й усі його прихожани. Коли довідалися, для чого викликали настоятеля до райцентру, організували біля храму цілодобове чергування із числа чи не всього чоловічого населення села. Та все ж спланована владою акція пограбування Свято-Михайлівської обителі по-радянському таки відбулася.
У шатурській легенді (в переказі мені сучасним настоятелем храму отцем Василем) про цю подію оповідається таке. У той день правління колгоспу закликало всіх шатурян на поле – починалися жнива. А перед обідом дві вантажні машини раптово під’їхали до церкви й кілька прибульців, що зіскочили з кузовів, швидко стали виносити і вантажити усе церковне начиння. Тим небагатьом, хто зміг прибігти з поля, приїжджий начальник сказав московською мовою, що ікони перевозять до Ніжина, в музей. Але шофери отримали перед тим наказ доправити все те начиння за лосинівську лісосмугу, там вивантажити й підпалити. Та чоловіки не відважилися так вчинити й скермували свої «полуторки» на Безуглівку – тамтешню церкву не закривали.
Не так вийшло в Данині. Після того, як сільрада відмовилася від добровільної складчини на клуб із кожного двору, всі в селі зрозуміли, що церкву будуть «валити». Знаючи крутий норов данинців, тодішнє сільське начальство напередодні завбачливо «опрацювало» перевірених комуністів - передовиків сільськогосподарського виробництва та надто активних комсомольців. Їм належало прийти рано-вранці до церкви виконувати важливу місію – знімати зі стін собору ікони, інше начиння та вантажити на машини.
Уклінне й кількаразове опитування не одного десятка малоговірких нині в цій темі данинців, свідків тодішніх подій «на майдані, коло церкви», дало змогу з достовірною точністю відтворити окремі картинки того драматичного дня – 26 липня 1961 року.
Наруга над святинею
Рано-вранці з лосинівськго боку до центру села приїхало кілька чужих машин - вантажних і «начальственних». У перших були переважно міліціонери. Порядкував ними їхній начальник із райвідділу внутрішніх справ на прізвище Шаш. Найперше, по всьому зовнішньому периметру церкви, так званому Великодньому Колу, виставили з числа приїжджих міліціянтів облогу. Її означили червоною стрічкою. Лише за вказівкою голови сільради за стрічку мали впускати підготовлених напередодні комуністів. Ті мали виконати першу «чорнову роботу» -- очистити церковне приміщення від усілякої релігійної атрибутики.
Втім, справитись із заздалегідь спланованою акцією швидко і без скандалу не вдавалося. Із добірного гурту сільських комуністів слухняно виконали вчорашню вказівку начальства лише кілька. Заступника голови колгоспу Івана Петровича Процька тут же зобов’язали «прочисти» хати по центральній вулиці Шинковій, включаючи Хутірець, й підсилити актив тими чоловіками, хто «забув» чи «заспав». Ця категорія данинців на прихід до хати непроханого начальства реагувала по-різному. Варто згадати тут лиш три промовисті епізоди.
Колгоспний шофер Іван Подолянко лиш недавно взяв шлюб із кучанівською Катериною. Вона, коли довідалася, чого так рано чоловік збирається йти буденного дня до церкви, несподівано запротестувала: «Якщо підеш туди, я тут же повертаюся до матері на Кучанівку. Бо як з таким позором нам буде жити серед людей?». Це спрацювало. Чоловік швидко опинися під ліжком у ту мить, як заступник голови колгоспу увійшов до хати. «Нема Івана, ще з учорашнього дня, видно, десь загуляв», - випалила метикувата Катерина.
У хаті ще одного комуніста Калюжного Василя Дмитровича, 1920 року народження, посильний застав господаря геть п’яним. «Аби не йти на недобру справу та заробляти такий же поголос людський, - згадує його донька Параска, - батько ще з ночі вирішив напитися».
А от дружина Олексія Павловича Федоренка, 1932 року народження, Ольга (молода сім’я мешкала в центрі села), сама розбудила чоловіка й наказала скоріше йти до церкви такими словами: «Вставай, бо ви, чоловіки, так уже допилися, що через вашу горілку й церкву можемо втратити». Про цей епізод Олексій Павлович розповів мені незадовго до своєї раптової смерті, що прийшла до нього на Покрову 2015 року. Ще показав хрестика, якого носив із собою все своє доросле життя. Його вручив у церкві отець Григорій того дня 1952 року, коли Федоренка-молодшого проводжали до армії. Ті три армійські роки хрестик був зашитий на натільному боці частині гімнастерки, а коли повернувся в село, носив на грудях.
Та повернемося до церковного майдану липневого дня 1961 року. Від ранку туди стікалося все більше людей. Що там було? Крики, плачі, заклинання і голосіння (це з жіночих рядів) і навіть бійка (з чоловічого оточення). То з одного, то з іншого боків роздиралися із чиїхось грудей вигуки розпуки: «Не чіпайте храму – не ви його строїли!», «Христопродавці!», «Бог Вас накаже!»
Майдан враз притих і на мить занімів у ту мить, коли біля високих храмових сходів з’явився отець Григорій. Багато хто ще надівся, що їхній панотець відмовиться виконувати мерзенну волю влади, нізащо не увійде до храму того дня. Та він навіть не зупинився, не оглянувся на натовп. З похиленою головою став підніматися сходами, немов на свою Голгофу. Малодушною і зрадливою виявилася та Голгофа для тодішнього настоятеля храму…
За якихось пару хвилин він вийшов із храму. В руках тримав розгорнутим те, що враз обпекло душі багатьох данинців. «Все, нашій церкві кінець», -- вигукнув хтось із натовпу. І тут же сколочений нашвидкуруч владою загін сільських безбожників, охоронюваний районною міліцією, приступив до своєї роботи…
По обіді завантажені іконами та іншим церковним майном машини спрямували по шатурському шляху до обійстя отця Григорія. Для цього знову були залучені сільські комуністи. Поспішали. Заносили все з машин до двору і складали прямо на землю - ікону на іконі. Посередині двору сидів на табуретці отець Григорій - білий, як крейда. Через сусідів просив передавати людям, нехай приходять розбирати образи по домівках. «Як оновиться церква, - казав, - тоді повернете їх знову до храму».
…На спогади про цю частину дня зійшлася посередині Хуторця 1 травня 2011 року мало не вся вулиця.
-- Я забрала тоді найбільшу ікону - «Святе сімейство», - згадує Подолянко (Риндя) Катерина Василівна, 1935 року народження. - Свекрусі припали до душі дві – «Іван Хреститель» та «Божа мати й Іван Хреститель». Пізніше вона всім, хто приходив у хату, розказувала про того Івана Хрестителя, який казав Ісусу Христу: «Тебе повісять на Хресті, а мені голову відсічуть -- за віру». Коли в 1991 році церкву відкрили, я загорнула ті ікони у материн рушник, і понесла назад.
-- Моя свекруха взяла «Теплого Олексія», - додає Лисенко (Хоменко) Ганна Федорівна, 1940 року народження. – Нам не хотілося розставатися з цією іконою, але коли відривали церкву в Шатурі, віднесла туди, бо там теж були голі стіни. Я ж шатурянка.
-- А я хотіла мати «Святу Трійцю». Та баба Федорка випередила, - згадала Ярина (Калюжна) Парасковія Василівна, 1949 року народження. – А інша баба – Максимущиха (Дворська Марія) взяла тоді на руки їх стільки, скільки могла донести до Шинкової. Порятувала вона й зберегла і «Святого Серафима», і «Тайну вечерю» з Іудою, і ще якісь образи.
Під ранок на подвір’ї отця Григорія з усього того привезеного церковного багатства нічого не залишилося…
Падали куполи і хрести
Другого дня осиротілу від образів, рушників, підсвічників, хоругв, іншого освяченого начиння церкву чекала друга наруга, ще зухваліша від учорашньої. Оскільки сільська влада постановила відзначати тодішнє головне державне свято 7-8 листопада – чергову, 54-ту, річницю так званої жовтневої революції – вже в новому клубі, руйнувати дзвіницю і надхрамові куполи вирішила не гаючись.
Роботи з переобладнання церкви під клуб належало було виконати чималі. Й виглядало на те, що вони будуть надто непростими. П’ять куполів цього старовинного храму пращури-будівельники зуміли знести аж надто високо, ніби як до неба. Ще вищою була дзвіниця. Казали з гордістю старі данинці, що за ясної погоди її видно було аж із самого Ніжина. Десь ще за місяць до закриття церкви в сільраді зайшлося про те, хто ж візьметься «урізати» церкву до рівня першого поверху? Надіялися на колгоспних будівельників. Ті враз стали шукати причину відмови, пояснивши, що на такій висоті без належних підручних засобів ніколи не працювали. Спробували, було, шукати у селі з тих, хто бажав би підзаробити додатковий гріш. Такі з небагатьох чухали потилиці, вагалися, але все ж не погоджувалися. Тоді направили в різні боки на сусідні села дві колгоспні машини з агітаторами й обіцянками. Назбирали зусібіч шістьох добровольців.
Поселили прибульців поруч із церквою в хаті вдовиці на прізвисько Робота. Кажуть, сільрада й за доставку туди горілчаних сулій також відповідала… Без цього чужаки не годні були виходити «на роботу». Імен їх данинці не знали. Відоме було лиш прізвище (чи прізвисько?) старшого – Мохир.
… Дитяча пам’ять ціпко тримає в уяві ось цю моторошну картинку теплого липневого дня 1961-го. Церква знову в людській облозі. Але вже не по периметру «Великоднього Кола» довкола храму, де зазвичай освячували паски, а поза парканом, на вулиці. У церковний двір людей не пустили - небезпечно було. З куполів мали падати хрести, шматки металевої зеленої крівлі а за ними – міцні дубові обаполки з усіх куполів.
Так ось із цієї картинки. Один не старший чоловік сидить на вершечку центрального купола: ногами обхопив його маківку, а руками тримається за перетинку позолоченого хреста; закріплює довкола нього товсту мотузку, хвіст якої тримають троє його поденників на землі. Той, хто на куполі, щось несамовито, але радо, кричить донизу, поволі спускається на бічну крівлю й махає рукою. Ті, хто на землі, вмить раз-по-раз силуються, натягують і відпускають мотузку, викрикуючи щоразу: «Вай!-Вай!-Вай!-Ва-а-а-й!». Хрест на вершечку маківки поволі хилиться, відламується від її основи, падає спочатку на лівий бік крівлі, а потім на землю…
Закляк, прикритий пилюкою, біля людських ніг скорченим, знівеченим, зневаженим…
Цей спогад емоційно підсилюється пізнішими розповідями старших про металеву крівлю й дубове дерево із тих дзвіниць. Акуратно вирізаними під «бубну» пластинами із нержавіючого металу, які майже сто літ тримали сухими склепіння п’яти церковних куполів та високої дзвіниці, вкривали незабаром перший гараж для колгоспних машин. А дерево продавали тим, хто будувався. Так порішили на сільвиконкомі. За спогадами Нишпор (Дворської) Уляни Гаврилівни, дещо з того купила її тітка Уляна Іваніна Яловська. Купували й інші. Але найбільше – голова сільради, який також зводив у ту пору нову хату для своєї родини.
Ніхто не знає в селі, куди поділися більше ніж півтора десятка різних за величиною старовинних церковних дзвонів. І тут данинці були осібними – і за кількістю придбаних для своєї дзвіниці дзвонів, і за їхнім звучанням рівними не було ніде по цілій окрузі. «Було, як задзвонять дід Костиха та дід Гуданець, то аж волосся на голові дибки стає, а чули - аж у Лосинівці, - згадує Тетяна Андріївна Мозгова. – Отакі дзвони ми втратили».
Щоправда, про один дзвін Тетяна Андріївна стверджує беззастережно, що залишився в Данині навічно: «Як падав, той, що найбільший, що головним був на дзвіниці, то так і увійшов у землю перед церквою – ніхто його вже ніколи не відкопає…». І цей факт відтоді став уже данинською легендою.
Дане районному начальству у липні слово сільська влада дотримала: перероблений із поґвалтованої церкви клуб, що нагадував тепер величезний приземкуватий сарай хрестоподібної форми, в урочистій обстановці відкрили достроково, за тиждень до свята «великого жовтня», – 1 листопада 1961 року.
* * *
Із тим клубом теж не складалося на гаразд. У деяких родинах через нього виникали справжні конфлікти. Найбільш затятими виявилося бабусі й дідусі тих десятків данинців, хто на початок 60-х років минулого століття вже починав дівувати та парубкувати. Останні ж із нетерпінням чекали відкриття клубу, аби натанцюватися там досхочу модного та ту пору «твіста»; та й за «кіном» уже давно скучили - телевізорів тоді в сільських хатах ще не було…
Кажуть, доходило до того, що дехто із старих за коси внуків хапав, на порозі хати лягав, щоб «на гульки» їх до своєї колишньої церкви не пустити. Наведете, кричали навздогін своїм підпарубкам, біду на цілу родину. Батьки ж тих дітей такої категоричності не виявляли, але також на початках були в нерішучості.
Кіно запустили відразу, бо потемки його будь-де в затишку дивитися можна. А от перші танці в новому клубі виходили млявими і якимись тривожними.
Вихованих радянською школою молодих безбожників таки лякали обриси святих образів й не давали розслабитися. Очі данинських святих пронизливо, ніби з осудом і докором, стежили зусібіч за безтурботними відпочивальниками із дерев’яних стін, які напередодні перефарбували ядучими кольорами.
-- Фарбували ті стіни до кінця року двічі, а образи знову й знову наверх проступали, а очі їх знову пильно вдивлялися в те, що робилося на тому здавна святому місці – аж страшно ставало, - так резюмує слабість радянської фарби перед намоленістю церковної обителі Тетяна Андріївна.
Тодішнім сільським ідеологам нічого не залишалося, як добитися збільшення кошторису на ремонт приміщення за рахунок непередбачених сотень квадратних метрів фанери. Нею й забили на кілька десятиліть ті підозрілі церковні стіни.
Хата, в якій ночами б’ють церковні дзвони
Невдовзі опісля, як урізали більш ніж утричі висоту колишнього храму, на протилежному боці церковного майдану, з якого починався шлях на Свиридівку, стала виростати хата. Незвично така, на високому фундаменті, з великими вікнами. Вже й крівлею металевою вкрилася, й новизну свою вапняною побілкою засвідчила, й виблискувала свіжопофарбованою дощатою підлогою всередині. От тільки новосілля в тих просторих світлицях господар не поспішав робити.
Усі в селі знали, що то - нове обійстя голови сільської ради. Знали й те, що стіни тієї хати закладалися з особливого дерева: рівненько витесаних столітніх дубових обаполів. Їх освятили в тому пам’ятному 1883 році, щоб вони утримували на віки п’ять величних церковних куполів. Хто ж знав, що те дерево опісля наруги над сільським храмом можна буде використовувати й за іншим, більш буденним, призначенням.
Стояла та новобудова незаселеною довгими роками. Ще й на початку 80-х лякала вона перехожих чорними вікнами, в яких вечорами ніколи не світилося світло. Через це серед школярів пішов поголос, що там давно мешкають привиди і що гуляти біля того обійстя страшно. Ніхто в селі так і не наважувався вголос давати здогадки й припущення на запитання, що не одне десятиліття мовчазно нагадувало селянам про себе: ну чому голова сільради не переселяється зі своєї старої й затісної для родини хати на нове місце?
Відповідь прийшла несподівано. Без догадок-покручів та зайвого пліткування. Бо була з перших вуст – від самого господаря.
Було то на початку 90-х, коли в драматичних колізіях, у передчутті тривоги і страху за завтрашній день не однієї сотні селян завершувалася майже 60-літня колгоспна історія Данини. Через раптову грозу, що несподівано вихлюпнула з-за Лосинівки, жнивний день був на трохи перерваний. Колгоспні комбайнери і скиртувальники перебували негоду та очікували сонця під незавершеною скритою свіжообмолоченої пшениці. До того малого гурту чоловіків, які споживали в ту пору звичку чарчину й закушували звичними огірками із салом, і наблизився несподівано просто і щиро Іван Миколайович Кугут – колишній сільський голова.
Так же просто й почав чоловік розмову. Стараюся відтворити дослівно кілька фраз із тієї своєрідної сповіді постарілого Івана Миколайовича, якому воістину непросто було ходити з-поміж односельців із таким тягарем на душі. Її ту сповідь, мені переказав незадовго до своєї смерті брат Андрій – вірний друг свого старенького тракторо-комбайна і неповторний сільський гармоніст:
-- Знаю, що мене в селі люди не люблять, за церкву… І дивуються, чому не перейшов жити до нової хати. Та я пробував… І не раз… Однак… Рівно опівночі там починають бити церковні дзвони. Я закутував голову подушками, затикав вуха ватою. А вони дзвонять. Ні спати, ні дихати не дають… І я щоразу втікав з тієї хати, в ніч, поза очі. Ось так-то, хлопці мої…
Долі людські
По-різному, зазвичай драматично, склалися долі тих, хто більш ніж півстоліття тому був причетний до закриття, а згодом і руйнування данинської святині. Цілком очевидно, що про тих, чиї діти і внуки живуть у селі, писати не з руки. Однак про три людські долі у цьому контексті згадати варто.
Десь наприкінці 60-х Марія Гнатівна Коваль після поїздки до Ніжинської лікарні (відвідувала в стаціонарі родича) привезла новину, яка враз облетіла село: там, у палаті з данинцем, лежав один із тих найнятих чужих чоловіків, який розкидав куполи. Він виявився тим, хто першим «під небом» зачепив на мотузку хрест центрального купола. Марія Гнатівна його впізнала відразу. І він її. Адже це вона, донька тодішнього церковного старости Ігната Єрофійовича Коваля, несамовито кричала в ту мить: «Злізай, сучий сину, поки не пізно! Побійся кари Божої!». А він у відповідь їй – так само несамовито: «Ваше не поможе!»
Ні імені, ні прізвища того чоловіка Марія Гнатівна тепер уже не згадала, але пам’ятає, як він каявся перед нею тоді в лікарні. Казав, що був дурним, а тепер знає, що Бог є. Признався, що лежачий уже три роки – відняло ногу і руку. Помер він незабаром, так і не дочекавшись виписки додому.
Про долю отця Григорія довідався зі слів його доньки Кугут (Калюжної) Ганни Григорівни, 1930 року народження. Колишній настоятель храму ніколи не нарікав на здоров’я. У молодості, бувало, два мішки із зерном візьме одразу на плечі, як подушки, та й несе до комори. Однак після того тривожного літа став помітно здавати. Місця собі не знаходив – часто закривався в себе в кімнаті і безперестанку молився. Десь через рік-півтора опісля сільської драми ішов він пішки із сусіднього Шлях Ілліча – відбував якусь требу в колишніх данинських переселенців. Його перестріли під хутором Гакішки троє й зі словами «Доки ти будеш нас мучити?» стали бити. Били довго і сильно.
Додому отець Григорій дійшов сам – весь у крові. І зліг. Назовсім. Промучився він після того ще тиждень. За день до смерті обклався довкола себе хрестами - всіма, що були в домі.
-- А ще попросив холодної водички з колодязя…, -- згадує дочка Ганна Григорівна, - А я йому дала привареної. Тепер картаю себе, що не так виконала його останню волю…
Донька була при смерті свого батька. Коли востаннє пробувала довідатися, хто це зробив з ним таке, отець Григорій відповів тихо і спокійно:
-- Я їх знаю… Наші… Але не називатиму…, бо поміж дітьми буде злоба… Бог скаже все…
То були останні його слова.
Добрим і мудрим був той отець Григорій…
Слова отця Григорія про прийдешність часу для оновлення сільської церкви виявилися пророчими. Та й селяни, хто розбирав того пізнього літнього вечора і наступного ранку з його двору скинені нашвидкуруч активістами святі образи, також вірили. Чекали слушного часу, коли власноруч відноситимуть ікони до церкви. Всі ті роки вони стояла у центрі - понівечена зовні до невпізнання.
Тут варто бодай штрихом привернути увагу читача на таку деталь: за малим винятком, усі данинські ікони повоєнної пори були не звичайними. Осібність їх у тому, що малював їх не спеціально навчений, перевірений і благословлений церквою (щоб не пив, не палив і вірив у Бога) іконописець, а самоук із цього ж села Трифон Якович Калюжний. Ні освіти, ні бодай якоїсь малярської практики цей чоловік доти не мав. Але мав на своєму житейському віку такі випробування долі, витримати які був здатен не кожен. Це до невпізнання змінило його самого і саме в такий спосіб – через малярство святих образів - навернули до церкви. Отож, коротко про те, що довелося пережити в молодому віці Трифону Калюжному.
Він був першим у багатодітного подружжя Калюжних, що віддавна мешкало на вулиці Шинковій. Окрім Трифона підростали Григорій, Макар та Мелашка. Старший рано привів на батькове обійстя молоду дружину. Було то наприкінці 30-х. Коли йшов до армії, не переживав, що жінка не впорається з його двома малими синами – хата була повною від людей. А коли відбув далеку строкову службу та добрався за кілька день перекладними і пішки до села, не застав на рідному дворищі нікого – усіх покосив тиф. Незабаром привів до хати другу дружину – із Шлях Ілліча. Діждався від неї синочка та не встиг натішитися й набачитися, як підростав син. Почалася війна… Воював недовго – потрапив до полону, працював у старовинному маєтку німецького бауера. За гарну роботу його й відпустили в ще окуповану німцями Данину. І вдруге – фатум долі: вдома його також ніхто вже не чекав. Із шести бомб, які німці скинули 1941 року на село, одна розірвалася у його дворі – молоду дружину й півторарічного синочка вбило відразу. І тоді Трифон прийшов до церкви. Коли на початку пробував перемальовувати якісь ікони, сам не йняв віри – так гарно це в нього виходило. Казали в селі, що то йому таке знамення від Бога послано. Втретє він стає у своїй церкві під вінець і третя дружина народжує йому ще трьох синів - доля ніби як повертає тих, які волею Бога були в нього забрані…
Мальовані Трифоном Калюжним ікони перебули у «вигнанні» з рідного храму рівно 30 літ. Влітку 1991 року, за наполяганням знову посталої церковної громади, влада змушена була звільнити церковне приміщення від клубного майна. Поранений Свято-Троїцький храм поступово заліковував своє тіло намоленими за десятиліття іконами.
Долі святих образів
Без перебільшення можна ствердити, що кожна з них мала власну історію побутування «у вигнанні». Про легендарну Афонську Божу матір княгині-грекині Александрової, що на десятиліття знайшла пристанище в сараї однієї селянки поруч із її коровою, йшлося в окремому розділі. Про кілька образів, що зберігалися по домівках колгоспників на вулиці Хутірець (у кого – на видноті під рушниками, а в кого – схованими від людського ока у материнських скринях) уже згадувалося вище. А ось ще про деякі інші варто згадати.
Коли данинці достеменно згадали, котра з повернутих завбачливими й вірними односельцями ікон мала своє місце, з’ясувалося, що бракує найбільших, які увінчували по центру два бічні притвори, – то мали бути образи-композиції Святого Пантелеймона та Святої Покрови. Усім селом оголосили розшук. І він виявився вдалим. «Пантелеймона-Зцілителя» знайшли у старовинній Василівській церкві Ніжина. «Вичислили» його відразу за своєрідним «почерком» Трифона Калюжного. На переговори до тамтешнього настоятеля зголосилася поїхати одна з ініціаторок відродження Данинської церкви Олександра Климентіївна Братченко (1949 року народження). Однак попросила в громади чоловічий супровід. Добродушний і безвідмовний Іван Сірик, який був «при машині», і виявився тим застрашуючим представником чоловічого населення Данини для ніжинців.
У Ніжинську Василівську церкву вони прибули зрання, тому чекали завершення недільної служби Божої. До священика підійшли відразу і випалили:
-- Дак оце ми хочемо сказати, що цей Пантелеймон – наш, данинський. Ми приїхали його забирати.
Від такого нахабства незнайомих приїжджих отець-настоятель відразу обурився. І тоді Олександра Климентіївна скористалася запасним варіантом розмови:
-- Раз так, то завтра до вас приїде пів Данини. Ви ж наших людей знаєте. Ми своєї ікони нікому не дарували.
Так Святий Пантелеймон повернувся в Данину.
Пишну зустріч незабаром влаштували данинці ще одній вигнанниці – Пресвятій Богородиці «Скорботній», яку виявили в Безуглівці. Її, як і попередню, зустрічали при вході до храму хлібом-сіллю і вишитими рушниками. До речі, старші безуглівці спротиву не виявили - вони знали, що їхня улюблениця «Скорботна» таки із Данини.
Найдраматичніша доля виявилися у «Святого Серафима». Це майже неймовірна історія, яка вже побутує в селі, але для загалу оприлюднюється вперше. Ікону цю, як відомо, забрала з двору отця Григорія відома в селі своєю добротою і богомільністю баба Максимущина – Дворська Маруся Онисіївна. Данинський Святий Серафим – давній заступник смиренних, терпеливих, благочестивих - подобався їй ще в церкві. Ікона вирізнялася від інших не лише великим розміром, а й напівкруглою позолоченою формою, яка ніби увінчувала у такий спосіб золотистий німф над головою цього святого.
Поки жива була стара Максимущиха, образ звично стояв на покуті у світлиці, увінчаний рушником. Усі, хто заходив до хати, не могли не звернути на нього увагу - він чимось заворожував кожного. Я той образ запам’ятав на все життя, бо, як сусіда, часто забігав із покійним братом Андрієм на обійстя Максимущиних погратися із майже ровесниками Лідою, Галиною та Володею Дворськими. Подільчива баба Маруся часто пригощала нас чашкою пареного молока в пору, коли наша корова була «в запуску». Коли ми бешкетували аж надто, баба Маруся покрикувала в наш бік і показувала пальцем на святий образ: «Ану не гнівіть Серафима! Він усе бачить…».
Та ось баба померла. Невістка в час котрогось передвеликоднього побілення хати вирішила щось по-своєму в ній переставити і доти знакова ікона якимось чином опинилася в коморі. То є таке місце в кожній господі, куди домашні речі часто заносяться на тимчасове зберігання, а залишаються там надовго. Так сталося і з цією іконою. Двічі на рік комора поповнювалася мішками із збіжжям: щось переставлялося, щось замінювалося, а щось додавалося.
Із роками у непростих клопотах і тривогах житейських до хати непомітно внадилася біда. Ще молодим, у розквіті сил, раптом пішов на той світ син баби Марусі Григорій. Невістка Євдокія, яку в селі називали Дунькою, залишилася в хаті з трьома дітьми, яких ще треба було виводити в люди. І ось однієї ночі, після чергового повернення з лікарні, сниться Дуньці страшний сон. Підійшов до неї Святий Серафим – немічний і змучений весь, як старець, і благає: «Визволи мене, жінко, від тієї ваги, яку ти на мене наклала. Більше не можу тримати її на собі. Хіба мало горя в твоїй хаті?»
Жінка злякано прокинулася серед ночі – вся в холодному поту. І обімліла від думки, яка блискавкою майнула. Кинулася до комори, стала стягувати-розкидати один на одним ті мішки. І… мало не обімліла. З-під одного з них на неї дивився… образ Святого Серафима. Тремтячими руками вона внесла його до світлиці, стала обережно протирати. Не таким, як раніше, постав перед очима той Серафим. Десь облуплений, десь поїдений шашелю, десь підмочений сирістю. Не порятував і рушник, яким одягнула ікону та поставила на попереднє місце.
Відтоді не могла спати ночами Євдокія Дворська. Пронизливі і суворі очі Святого проймали з докором її тіло. За якийсь час вона тяжко захворіла і незабаром померла. Лише після смерті її сестра Андрусенко Тетяна Петрівна забрала цей образ до своєї хати, а згодом віднесла багаторічного «в’язня комори» до церкви.
Може б, і стояв на звичному своєму місці в церкві «Святий Серафим» таким, як став після низки літ виконання функції звичайної дошки в наповненій борошняними мішками селянській коморі. Та в один час зупинився біля неї у тихій зажурі зі своєю матір’ю молодий данинський мужчина, в якого теж виявилися своя неповторна житейська історія. Старшого на рік Гришу Кугута я знав зі шкільної пори. Не були ми друзями, але віддавна зберігали приязнь один до одного. Відзначався він доброю вдачею, веселістю, гарно грав у футбол. Ще мав високу статуру і був дужим. У післяшкільні роки зустрічалися ми зрідка. Переважно в електричках, що курсували між Ніжином і Києвом, або дорогою в рідне село чи назад у районому шатурсько-данинському автобусі. Так я дізнавався про його самостійні житейські кроки: відслужив армію, влаштувався в Києві міліціонером, одружився, отримав квартиру.
Та раз довідався, що захворів Гриша. І то не звичайною простудою. Пізніше, його мати оповідала мені:
-- Де вже ми не були з ним по лікарях. Усі розводили руками, але не могли знайти причини тієї слабості. Приписували якісь нові таблетки, але ті не допомагали. Доходило до того, що син став втрачати свідомість. Тоді пішла по ворожках. Від одної почула, що то йому так пороблено й нічого вже не допоможе. А друга запевнила, що одужає, але нехай частіше до церкви приходить.
Так прийшла мати із сином до свого храму в селі. Поставили свічки чи не біля всіх ікон, а зупинився надовго біля Святого Серафима. Ікона та здалася йому на початку якоюсь нещасною – вся обдерта, запущена, боки дошки покришені. Може, через це, а може й з іншої причини, - але не відпускала від себе. У другий приїзд у Данину Григорій знову пішов до Серафима. І знову той пронизливий, а, може, благальний погляд, що ніби вивертав душу, ніби просив про щось. Вже в Києві пішов на сповідь до одного печерського ченця – розповів усе, як було. Той порадив привезти ікону. Як він висловився: «для оновлення».
Десь за півроку потому Григорій Кугут віз до рідної Данини відреставрованого в лаврській іконній майстерні «Святого Серафима». Випала та поїздка в рідкісну зимову негоду. З Ніжина шатурський автобус вийшов, але до села не доїхав – застряг у снігових заметах під станцією Лосинівка. До колишнього райцентру залишалося п’ять кілометрів, а до самої Данини – ще сім.
-- Вітер і хвища замітають очі, ногами ступати важко, через кучугури снігу дороги майже не видно. А я несу перед собою ікону і чую, як легко йти, - це вже з нашої з Григорієм розмови про той епізод.
Ікона постояла в хаті Калюжних із тиждень. Мати все молилася до неї і відчувала, що їй легшає. Порадившись із сином, віднесла її до храму. Там прихожани ахнули від побаченого. Серафим постав перед ними омолодженим, весь у золоті і, здається, не таким строгим…
Григорій Іванович Кугут тепер на пенсії. Вже й забув, що пережив такий період, коли думав прощатися із цим світом. Залишив дітям київську квартиру, а сам перебрався з дружиною в свій заміський будинок у києво-святошинських Неграшах. Має пасіку й віддавна кличе мене в гості. Тепер біля Святого Серафима, як і біля афонської Божої Матері, данинці найчастіше ставлять свічки.
Важлива деталь цієї оповіді про незвичну долю ікони «Святий Серафим». Григорій Кугут – рідний внук колишнього данинського священика Григорія Калюжного по матері Кугут (Калюжної) Ганни Григорівни.
* * *
26 липня 1961 року можна вважати чорним днем в історії села Данини, зокрема, історії її Свято-Троїцького храму – рідкісного й донині на цілу Україну шедевру сільського сакрального зодчества, що мав п’ять куполів, три храмові притвори й за площею вражав усіх, хто туди потрапляв уперше: в ньому могли вміститися понад тисячу душ. Того дня цей храм зрадили всі: настоятель і церковна рада, активні прихожани і «віруючі» лиш на Паску та Різдво, колгоспники й інтелігенція, молоді й старі. Вони зрадили не лише храм, як символ віри й духу довго невпокорюваного більшовицькою владою села. Зрадили передусім пам’ять тих, хто втілив у 80-х роках позаминулого століття мрію багатьох поколінь данинців спорудити на красивому природному узвишші села, звідки розтікаються зусібіч п’ять вулиць, на спредковіку намоленому місці новий храм -- «не такий, як у всіх».
Знехтували тодішні данинці й пам’яттю тих своїх десяти сміливих і мужніх земляків, хто в тому страшному 1938 році прийняв від «тройки» звироднілих енкаведистів мученицьку смерть. Вони, ті вісім ще молодих і дужих чоловіків, свідомо пішли на смерть не за участь у якійсь там ефемерній антирадянській націоналістичній організації, а всього лиш за те, що після розвалу Російської імперії в період піднесення хвилі національного відродження переконали громаду свого села полишити омофор московського патріарха й ствердити в Данині осередок своєї, Української Автокефальної Православної Церкви. Вона тоді відроджувалася на всіх захоплених більшовиками українських землях.
Тоді, у 20-х, ця церква, українська за духом і сутністю, відродилася і в Данині – завдяки небайдужості, сміливості й патріотизму кращих представників її громади. Через сорок років, на початку 60-х, ці представники (кращі чи гірші?) знекровленої, заляканої, збайдужілої й роз’єднаної данинської громади бездумно повторять крок Іуди-христопродавця…
Пройшли десятиліття. А мені, при згадці про Данину, все ще вчувається на людному церковному майдані те п’яне «Вай!-Вай!-Вай!-Ва-а-й-й!» і біль скорченого від мук позолоченого хреста під людськими ногами. Саме того, якого першим скинули з центральної маківки поруйнованого красеня-собору…
* * *
Нині, як і кілька віків тому, на центральному узвишші Данини, здавна названому церковним майданом, зусібіч ведуть п’ять сільських вулиць. Раніше було, з якого боку сюди не в’їжджаєш чи не входиш, очі і старого, і малого, як магнітом, притягували п’ять куполів Свято-Троїцького храму, що за будь-якої погоди вигравали своєю сонце сяйністю, і ніби прагнення ось-ось злетіти до неба.
А вже рівно як 55 літ тим очам нема за що «зачепитися». Величезна за розмірами, хрестоподібної форми, дерев’яна споруда стоїть у центрі села здеформованою, покаліченою, приплюснутою – чимось нагадує великий колгоспний гамазей. Виглядає на те, ніби із здорового тіла вирвано душу. Такої «хворої» форми вона набула після того, як з неї було знесено у 1961-му всі п’ять красенів-куполів, а знижену до рівня одного поверху крівлю зробили у формі сарайної надбудови. Про те, що ця величезна споруда мала колись вивершені обриси величного храму, нагадує лиш відновлена силами данинців дзвіниця. Втім і вона, через брак коштів і відсутність на руках проекту споруди, зовсім не нагадує реальні обриси первинної дзвіниці.
Про колишню велич знаменитого на всю Ніжинську округу Данинського Свято-Троїцького храму нагадують тепер лише три артефакти:
-- затверджений у тодішній столиці Російської імперії Петербурзі детальний макет будови (панорамний і в розрізах), віднайдений автором цих рядків в архівах колишньої Чернігівської єпархіальної консисторії;
-- зроблене відразу по війні знаним лосинівським фотографом Миколою Півнем панорамне фото сільського міської святині
-- зменшений у сотню разів макет храму, зроблений наприкінці 80-х років минулого століття знаним данинським столяром-самородком Петром Іларіоновичем Макаренком та його середнім сином Іваном.
Це справжній шедевр малої архітектури, який достойно так і не поцінували данинці. Стояти йому або в храмі, або і районну чи обласному музеї як незаперечному свідку-звизнувачення комуно-більшовицькій системи, яка бездумно нищила такі шедеври українського духовного зодчества. Натомість цей дивовижної краси і, найголовніше, точності з оригіналом, шедевр зберігається в родині покійного столяра Макаренка. Отож, фактично є нікому невідомим.
Цікава деталь. В Україні за таким, як у ніжинській Данині, проектом, було споруджено в ХІХ столітті ще чотири сільські храми. Три з них – на Київщині (села Рогозів і Требухів Бориспільсьсьокго та Гостролуччя Баришівського районів) і один – на Чернігівщині (село Головеньки Борзнянського району). Цій інформації маю завдячувати головному архітекторові Національного заповідника «Києво-Печерська», до речі, вихідцеві з Шатури Олександрові Дмитровичу Романченку.
Є ще надія, що вдасться знайти якихось небайдужих і патріотичних із числа багатих українців меценатів, які б взялися відбудувати поранений до невпізнанності знаменитий колись Данинський Свято-Троїцький храм. Це було б справжнє повернення сучасній і минулій Данині нашої задавленої данини.
Новини по темі:
09.05.2021, 07:39
3810
09.12.2020, 08:49
3280
01.11.2020, 11:47
3115
21.10.2020, 12:38
2359
12.09.2020, 14:54
3753
25.08.2020, 11:10
2873
