Сотні букетів «проміняла» на зброю і пошук загиблих, або У війни жіноче обличчя
27 Квітня 2016
2708
Поділитися:
У війни не жіноче обличчя. На жаль, цей крилатий вислів не є сьогодні актуальним. Бо тим, чия природна сутність давати життя, доводиться порушувати традиції, беручи до рук зброю. Для когось і нині жінка на війні – це надприродне явище
У війни не жіноче обличчя... На жаль, цей крилатий вислів не є сьогодні актуальним. Бо тим, чия природна сутність давати життя, доводиться порушувати традиції, беручи до рук зброю. Для когось і нині жінка на війні – це надприродне явище.
А от для Людмили Айсін із села Плоске Носівського району, яка для себе твердо вирішила, що не може лишатися осторонь і бути байдужою до подій, які відбуваються в її країні, – реалії життя. Вона матір п’ятьох дітей, бабуся чотирьох онуків... І саме для того, аби подарувати їм перепустку у мирне майбутнє, ця мужня жінка, не роздумуючи, вдягнула військову форму, почепивши на ремінь кобуру з Макаровим...
Обличчя без макіяжу, а замість сукні... роба камуфляжу
Поки в цю тему не зануришся, навіть неможливо уявити, які неймовірні жінки захищають нас з вами! Історія цієї матері, бабусі, яка наділена сміливістю та силою духу, здається неймовірною. Але якщо вдуматися в її розповідь, то раптом спадає на думку: це – саме та реальність, від якої ми, далекі від бойових дій жителі мирних областей України, намагаємося сховатися за повсякденними справами.
До Майдану у неї було звичайне життя: домашні клопоти, щоденне виховання дітей і онуків, робота на столичному квітковому ринку... Ще недавно, пропонуючи покупцям букети, вона легко називала всі сорти троянд. Тепер так само легко може позмагатися з досвідченим знавцем видів вогнепальної зброї.
«Саме Майдан змусив здійснити переоцінку життєвих цінностей. Якби мені, віруючій людині, років п’ять тому сказали, що піду на війну – я би подумала, що хтось зі мною безглуздо жартує, – розповідає пані Людмила. – Я дітям навіть іграшкових пістолетів чи військових машин ніколи не купувала... На Майдан почала їздити сама, інколи брала з собою дітей. Не могла сидіти вдома і дивитися, як знущаються над нашими людьми. Потім ходила допомагати пораненим, збирала гуманітарну допомогу. Мій чоловік помер чотири роки тому. Отож, коли їхала сама – молодших дітей доводилося лишати на старших. Рідко зізнавалася, куди їду, щоб не хвилювалися».
А вже у червні 2014-го року Людмила ступає на луганську землю як доброволець батальйону «Айдар», до складу якого увійшло багато активістів Самооборони Майдану. Завданням батальйону було патрулювання доріг Луганщини, операції з виведення цивільного населення з окупованих територій, розвідка, звільнення населених пунктів від бойовиків у взаємодії з підрозділами Збройних Сил України.
«На військову форму та всі підручні засоби мені скинулися мої подружки, з якими я торгувала на базарі. Поки добиралася, з кожної станції дівчатам писала смс, сама до кінця не усвідомлюючи, що їду на війну, – пригадує співрозмовниця. – Серце холонуло від думки, що вже за місяць я можу отримати серйозне поранення або взагалі не повернутися живою. Але сидіти вдома, роблячи вигляд, що нічого не відбувається чи що я неспроможна це змінити, було нестерпно».
Спочатку «Айдар» брав активну участь у визволенні міста Щастя від сепаратистів. За участю батальйону місто перейшло під повний контроль української влади. Під час звільнення Щастя було ліквідовано 58 бойовиків. Потім перед айдарівцями постало завдання деблокувати Луганський аеропорт.
«Коли нас навчали на полігоні стріляти, у мене кілька разів перепитали: ти впевнена, що ніколи не тримала зброї в руках? Я кажу: звичайно, невже б я про таке забула. А вони мені: так ти природжений снайпер».
За словами Людмили, на війні головне – бути дисциплінованим і чесним, а всім нюансам навчать більш досвідчені. До того ж, на фронті кожен займався тією справою, яка в нього краще виходила, до якої мав хист, – і звання тут вже не грало великої ролі. Спочатку ця тендітна вольова жінка займалася постачанням всього необхідного до батальйону, а згодом, здається, обрала для себе одну з найважчих у психологічному аспекті місій – пошук та ексгумація тіл загиблих.
«Ми мали бути єдиним працюючим механізмом, де кожен гвинтик виконує свою роботу. Доводилося робити все... Розбита військова техніка, фрагменти амуніції, розкидані по полю. Залпи артилерії і недосипання. Транспорт виходить з ладу, ламаються рефрижератори. Дощ, багнюка і тіла загиблих бійців. Запах смерті ... Справді, життя у бойових умовах складне, це постійний стрес, від якого хочеться відволіктися хоча б на деякий час. В грудні 2014-го мій організм почав здаватися – стався інсульт, мене паралізувало. Всі тоді казали, що займаючись такою роботою, треба приймати антидепресанти, або хоч п’ятдесят грамів міцної горілки перед тим, як йти збирати загиблих солдатів по шматках. А я людина непитуща, гадала, що й так впораюся. Потім вже зрозуміла, що це насамперед потрібно було для мого здоров’я».
Проте навіть інсульт не спинив жінку-бійця. Вже за кілька місяців вона встала на ноги і повернулася до своїх побратимів у зону АТО.
Протермінована продукція від Міністерства оборони
Із початком введення силової операції на Сході українським військовим обіцяли казкові американські сухпайки. Натомість до бійців замість обіцяних американських «снеків» доходили лише вітчизняні прострочені консерви. Пані Людмила каже, що несвіжої продукції було багато, але коли хочеться їсти, то навіть дата, яка повертає на кілька років назад – не зупиняє.
«Ми неодноразово їли прострочені консерви, згущене молоко, тушонку, яку нам привозили від Міністерства оборони, і бачите, лишилися живі, – з ноткою сарказму зауважує жінка. – Цю їжу мали б викинути ще років чотири-п’ять тому, але, як виявилося, вона знадобилася. Я тепер у супермаркетах навіть на дату кінцевого споживання не дивлюся, думаю, тиждень-два прострочки – це взагалі «квіточки».
Жарти жартами, а до тодішнього міністра оборони Валерія Гелетея наша героїня таки донесла, в чому доводиться захищати Батьківщину і якою їжею перебиватися.
«Якось до батальйону завітали поважні чоловіки. Мені сказали ознайомити їх з нашими умовами. Я, не рахуючи їхніх зірочок на погонах, все одно в них не розбираюся, «випалила» все на одному подиху. І про те, що наш «Айдар», як «кістка в горлі» для влади, бо серед нас вісімдесят відсотків майданівців, і про те, як у кросівках і з палицями доводилося йти на танки, і про протерміновані консерви... Словом, все, що назбиралося. А коли вже всіх зібрали і представили нам гостей – у мене і мову відібрало. Хоча я анітрохи не шкодую. За кілька днів нам надійшли нові каски і бронежилети. Хоч чимось допомогла батальйону».
Якщо мама буде на війні, війна до нас не прийде
Доля «щедро відміряла» цій мужній жінці немало гірких випробувань не лише на війні, де вона півтора року боронила Україну, а й в особистому житті. Невдалий перший шлюб, який закінчився розлученням, смерть другого чоловіка, боротьба за життя онука...
«У мого онука Максима вроджена спинномозкова грижа. Півроку моя донька Марина лежала з ним в лікарні. Операція за операцією, – зі сльозами на очах згадує жінка, – навіть була зупинка серця. Спочатку рятували життя, потім намагалися зробити все для того, аби хлопчик став на ноги. Я пішла одразу на кілька підзаробітків. Взяла кредит на триста тисяч гривень – це якщо рахувати без відсотків. І рятували, як кажуть, усіма можливими і неможливими методами».
Коли Людмила пішла на війну, Марина як найстарша донька взяла всю відповідальність у піклуванні за великою родиною на свої тендітні плечі. Вдома у неї щодня був свій фронт роботи: приготування їжі, прибирання, прасування, догляд за дітьми... Але дівчина ніколи не скаржилася, бо знала, що мати робить добру справу.
Найменша донька Людмили – Даніела, миле дівча з поглядом янголятка. Минулого року вона стала школяркою. Мати на одне з найголовніших свят доньки так і не змогла потрапити – боронила державу. І коли першого вересня у дівчинки в школі запитали, де ж її матір, вона не роздумуючи відповіла: «Моя мама на війні!». «Як? Чому?», – посипалися звідусіль запитання. Але дівча не розгубилося: «Розумієте, – затамувала подих Даніела, – якщо мама буде на війні, війна до нас не прийде. Вона цього не допустить».
Ще зовсім нещодавно обстріли для цієї багатодітної матері були звичайною буденністю, нині вона сержант запасу і волонтер, який займається ексгумацією тіл загиблих українських військових. 8 березня нинішнього року на свій сорок п’ятий день народження наша героїня була нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Ця нагорода для пані Людмили дуже важлива, але найважливішою, попри все, лишається родина, заради якої вона ладна ще раз довести, що у війни і жіноче обличчя!
Сніжана Божок, "Чернігівщина" №16 (573) від 20 квітня 2016
Приєднуйтесь до наших сторінок в соцмережах і слідкуйте за головними подіями:
