Завантаження ...
banner

Ніжинці вшанували пам'ять Тараса Шевченка

Фото.
У вівторок 17 травня під проливним дощем у Ніжині вшановували 155 річницю з того часу, як в 1861 році, на шляху до місця свого останнього спочинку в Каневі, до нашого міста потрапили останки Тараса Григоровича Шевченка


У вівторок 17 травня під проливним дощем у Ніжині вшановували 155 річницю з того часу, як в 1861 році, на шляху до місця свого останнього спочинку в Каневі, до нашого міста потрапили останки Тараса Григоровича Шевченка. До Спасо-Преображенської церкви зібрались громадські діячі, державні службовіці, просто небайдужі. І звичайно ж школярі зі своїми вчителями. 

Настоятель церкви отець Віталій разом з отцем Дмитром, провели заупокійну літію. До памятного знаку поклали квіти. Офіційні промови змінилися читанням віршів. А завершив майже 50-хвилинну церемонію виступ дитячого хору «Сяйво».
 
Про те як відбувалося перепоховання Шевченка, як його зустрічали на українських землях, є багато свідчень очевидців. Про це писала і тогочасна преса.
 
Микола Білозерський у своїй статті, опублікованій в «Київській старовині» в 1882 році, розповідає про те, як зустрічали труну з останками поета на українських землях: 
 
«В Орле гроб встречали ученики гимназии; полковой хор играл похоронный марш, скомпонованный капельмейстером из песни: «Не ходи Грицю на вечорниці». Тело было с торжеством проведено за город.
В Борзенщине Шевченко был очень хорошо известен даже между мало-мальски образованными людьми, как поэт, певец и рисовальщик; но среди просветителей детей оказался служитель министерства народного просвещения, который даже не слыхивал имени Шевченко.

Когда в мае 1861 г. в Борзне приготовлялись к торжественной встрече тела Шевченка, В. Н. Забела особенно суетился; на улице к нему подошел старик учитель уездного училища, С-кий и обратился к Забеле с следующими распросами: «Дак кого се везтимуть у свиньцевому гробі?» — Шевченка, — отвечал Забела. «Хто він такий?» — Коваль. — «Дак за що его везтимуть так далеко?» — За те, що добре кував. — Учитель и рот разинул от удивления: «А-а...».
В Борзне на ночь гроб был поставлен на «цвинтарі» Рождественской церкви.

В с. Оленовке, Борзенского уезда, была панихида, которую отправляли два священника обеих оленовских церквей; за гробом дівчина несла «канун». Гроб сопровождали: художник Гр. Н. Честаховский и А. М. Лазаревский. Первый заносил в свой альбом картины провод тела Шевченка, сцену на цвинтарі оленовской церкви, несение за гробом «кануну» * и проч. Гроб провожали далеко за село. В одном лесном хуторке был обед для народа; в числе бывших на обеде находились лица из бывшей комнатной прислуги Б[елозерски]х, хорошо помнившие Шевченка, гостившего в 1847 г. в х. Мотроновке.

В Нежине встреча была особенно торжественная: навстречу вышли все цеховые со значками, лицеисты и гимназисты.
В Киеве встреча была на шоссейном мосту; лошадей выпрягли и гроб повезла публика».
 
Ніжинський історик Оксандр Морозов у своєму дослідженні про Спасо-Преображенську церкву розповідає про зустріч останків поета у Ніжині: 
 
«Жалобну процесію, що супроводжувала труну, біля міської застави урочисто зустріли представники місцевої інтелігенції, ремісники з розгорнутими цеховими прапорами й хоругвами, студенти Ніжинського Ліцею кн. Безбородька та гімназисти. Колісницю з труною провезли через місто Московською вулицею та ввезли в огорожу Спасо-Преображенської церкви. Після панахиди, яку відправили соборно ніжинські священики на чолі з протоієреєм Федором Бордоносом, законовчителем Ніжинського Ліцею (до речі, тестем відомого українського письменника та громадського діяча Л.Глібова), студенти прикріпили до віка труни вінки й квіти. Церковна процесія супроводжувала труну з тілом Кобзаря через усе місто по Гоголівській та Київській (тепер вул. Шевченка) вулицям до самої застави на Київському виїзді».
 
І на завершення кілька слів про погоду...
 
Мокрий одяг, взуття, речі, волосся. Хто міг – ховався під стріхи чи в приміщення. З деяких шкіл, судячи з розмов, вчителі прийшли самі, залишивши дітей в школі. Багато хто з дітей залишишив мітинг відразу після покладання квітів, не чекаючи виступів.
 
Незважаючи на патріотичні чи які інші бажання чи варто було організаторам влаштовувати «свято» під проливним дощем? Про те, що він буде, говорили всі сайти і газети. Навіщо було саме цього дня збирати школярів та студентів, відривати їх від навчання, адже після такого «заходу» їм тільки й залишається, що їхати додому пити гарячий чай та сподіватися, що не захворіють. Той же дитячий хор «Сяйво» Сергія Голуба мабуть вперше виступав під дощем і перед аудиторією, яка їх навряд чи чула і лише чекала закінчення виступу. Хіба не можна було перенести все на інший час? Чи в інше місце? Чи варто було збирати півтори сотні людей, щоб вони годину мокли біля церкви? 
 
Таке відзначення річниці перепоховання Тараса Шевченка в черговий раз показує, що до цивілізованостиі нам ще дуже далеко. Здоров`я та інтереси дітей, як і раніше, нічого не варті, а бажання показати власний «патріотизм» чи політичну позицію переважають здоровий глузд.

































 

Олександр Малаш